Працювати я почала досить рано. Перевелася на заочне в університеті і почала вивчати професію на практиці. Через кілька років почала непогано заробляти. Купила невелику, але затишну квартиру. Облаштувала її на свій смак. Вийшло мило, але без надмірностей. За матеріалами
Я дуже любила цю квартиру. Мені подобався старий будинок, побудований ще до революції, який причаївся між двох проспектів. Тут було дуже атмосферно. Ніби переносишся в початок минулого століття. Надавав шарму і старий сквер поруч. Восени там було по-істині чарівно.
Дуже скоро я вивчила в обличчя всіх сусідів. Але розмовляла з ними рідко. Воліла кивати, ввічливо посміхатися і йти до себе.
Але був один виняток. У нашого під’їзду на лавці часто сиділа дівчинка Олена. Їй було сім років, у неї були світле, майже сріблясте волосся, і блакитні завжди сумні очі. Олена не жебрала, вона питала кожного, хто входив або виходив з під’їзду, чи не потрібно їм щось зробити по дому.
– У мене мама хворіє, ліки потрібні, – пояснювала Олена. Але мешканці все рівно дивилися на неї з підозрою. Ще вкраде щось!
Мені було дуже шкода Олену. Але довгий час я не могла зважитися і підійти до неї.
У той день на вулиці була хуртовина. Через вікно я дивилася, як на лавці Олена кутається в пальто і намагається зігріти долоні власним диханням. На душі було настільки паршиво, що не вистачало слів.
Зберися, ти ж доросла жінка, а не якась ганчірка, – веліла я сoбi.
Коли я з грошима і коробкою з новорічними смаколиками вийшла до Олени, дівчинка здригнулася, ніби-то я їй не подарунки простягаю, а даю ляпаса.
– Мені більше не треба, – пробурмотіла Олена.
– Чому? – здивувалася я.
– Мами вже немає, – глухо відповіла Олена.
Того вечора вона залишилася ночувати у мене. Дивно, але пішла до незнайомої людини з абсолютною довірою. Я її напоїла чаєм з кокосовими тістечками і поклала спати.
А на наступний день я по крупинках почала збирати від сусідів її історію. Як виявилося, мама Олени була невиліковно хворою, чіплялася-чіплялася за життя заради дочки, але не витримала. Батька свого Олена ніколи не бачила. Одним словом, стільки горя довелося зазнати дитині, що не позаздриш.
Я подружилася з Оленою. Мені дуже подобалися казки, які вона складала просто на ходу. Стільки дива вміщувалося в цій тендітній дівчинці, що було навіть дивно збирати її в звичайну школу і слухати, що у неї погано з математикою.
Так, тепер всі турботи про Олену лягли на мої плечі. І я цьому дуже рада. Тепер ця тендітна дівчинка – моя прийомнаа донька. Ось так я вибирала квартиру, а знайшла родину.
