Світлана Петрівна прокинулася рано. Незвично рано. Сьома година ранку, а сонце ледь пробивається крізь кухонне вікно. Вона відчула спрагу і тихо вийшла зі своєї кімнати, рухаючись коридором, який у її трикімнатній квартирі завжди здавався занадто довгим, коли там панувала тиша.

Вона зупинилася біля входу на кухню. Двері були відчинені, і її син, Вадим, сидів за столом, попиваючи каву, а його дружина, Вікторія, невістка Світлани, жваво жестикулювала, спершись на стільницю.

«…Я не буду більше купувати продукти за свої гроші», — голос Вікторії був різким, хоча вона намагалася говорити приглушено. «Вона вже тиждень як приїхала, а ще жодного євро нам не дала. Вадиме, ти ж казав, що як мама повернеться, то ми мені машину купимо!»

Світлана Петрівна застигла. Холодна хвиля неприємного усвідомлення прокотилася по її тілу. Вона відчула, як її серце починає битися швидше, відбиваючи шалений ритм у скронях.

Вадим невдоволено озирнувся, ніби перевіряючи, чи не підслуховує хто, і нахилився до дружини. «Віко, тихіше. Я сказав, що поговоримо про це. Вона тільки приїхала, дай їй тиждень відпочити. Вона заробила за п’ять років, має бути чимала сума. 30 тисяч євро на нашу новеньку Audi – це ж для неї не проблема».

«Не проблема?» — Вікторія засміялася, але її сміх був сповнений презирства. «Але вона мовчить, як партизан. Що вона там собі думає? Вона ж має розуміти, що її обов’язок – забезпечити нам комфорт після того, як ми… дозволили їй тут пожити до її від’їзду. Нам потрібен простір. Нам потрібна машина. Ти їй прямо скажи сьогодні ввечері. Без натяків».

Світлана Петрівна обережно відступила. Її ноги самі понесли її назад у кімнату. Вона тихо зачинила двері, і лише тоді змогла вдихнути на повні груди.

«Ось воно що», — прошепотіла вона, сідаючи на край ліжка. Її планували. Її фінанси вже були розподілені. Її повернення було не радістю, а лише каталізатором для чужих покупок. П’ять років важкої праці в Італії, всі ці ночі без сну, біль у спині від догляду за старою синьйорою, ці збирання євро цент до цента – все це вже належало їм, ще до того, як вона ступила на поріг рідної квартири.

Вона завжди знала, що Вікторія не з тих, кого можна назвати лагідною невісткою. Вже під час першої зустрічі, коли Світлана Петрівна з радістю простягнула їй руку, Вікторія відразу окреслила межі: «Я ніколи не буду називати вас мамою. У мене є своя, і вона єдина. Навіть не просіть».

Тоді Вадим не відреагував. А Світлана змирилася. Вона дивилася, як Вадим дозволяв цій дівчині говорити з ним у командному тоні, як вона не приховувала своєї зневаги до їхнього старого побуту, і як вони встановили окремий холодильник на кухні – це був чи не найбільший ляпас. Він стояв там, мовчазний і білий, як символ їхнього відокремленого, недоторканного світу, і нагадував Світлані, що вона тут зайва.

Той день, коли вона сиділа на лавочці під під’їздом і плакала від образи, згадався особливо яскраво.

«Світлано! Привіт!»

Це була Тамара, її сусідка, яка приїхала на бусі, завантаженому сумками. Тамара посміхалася, її обличчя було засмагле, а в очах світилася впевненість.

«Ой, Тамаро, ти як завжди, на коні. З приїздом», — Світлана витерла сльози.

«Що сталося? Чого плачеш, Світлано?»

Світлана розповіла, як почувається зайвою у власній квартирі, як невістка «хазяйнує».

Тамара похитала головою. «Дурниці ти робиш, Світлано. Сидіти тут і заважати їм, поки ти їм як кістка в горлі? Ні. Зараз такі часи, що не треба ні на кого сподіватися. Їдь зі мною. В Італії ти за місяць заробиш більше, ніж тут за пів року. Заробиш на своє житло. Своє! І тоді ніхто не матиме права тобі вказувати».

Ці слова впали на родючий ґрунт. І коли вона оголосила Вадиму та Вікторії про свій від’їзд на заробітки, реакція була очікуваною.

Вікторія навіть не приховувала радості. «Ти чудово вирішила, Світлано Петрівно! Це дуже мудро. Свіже повітря, нові враження. А ми тут потурбуємося про квартиру. Будемо чекати на твій приїзд!» Вона буквально випромінювала полегшення.

Вадим обійняв матір, але його обійми були короткі й механічні. «Ти тільки дзвони, мамо. І бережи себе. Ми тут по господарству… розберемося».

П’ять років вона працювала. Робота була важкою, але врівноваженою. Вона знайшла своє місце, свій спокій і, головне, фінансову незалежність. Вона заробила. І тепер вона повернулася не як гостя, а як людина, яка реалізувала свій план.

Світлана Петрівна цілий день поводилася як завжди, лише з легкою, ледь помітною усмішкою. Вона не подавала вигляду, що чула ранкову розмову.

Ввечері, після вечері, яку вони з Вікторією їли, демонстративно розділивши страви на два кінці столу, Вадим наважився. Він зачекав, поки Вікторія принесе собі каву і сяде поруч, підтримуючи його поглядом.

«Мамо, можна поговорити?» — почав Вадим, намагаючись звучати невимушено.

Світлана Петрівна відставила свою чашку. «Звісно, синку. Про щось важливе?»

«Дуже. Ми тут із Вікою обговорили, і вирішили… ну, нам дуже потрібна машина. Це ж для роботи, для комфорту, для нашої родини», — він кивнув на Вікторію.

Вікторія тут же підхопила: «Так, Світлано Петрівно. Ми подивилися Audi, чудовий варіант. Нам потрібно лише 30 тисяч євро. Ви ж значно більше заробили за ці п’ять років, правда? Це була б така допомога, такий подарунок для нас! Ти ж наша мати/майже-мати».

Світлана Петрівна подивилася на них обох. Вони сиділи перед нею, немов два хижаки, які чекають, коли вона кине їм здобич. Жодного слова про те, як вона жила, чи як себе почуває. Лише про євро.

«Заробила, синку. Заробила», — вона кивнула, повільно й розмірено. «Але нічого вам не дам».

Тиша була така, що чутно було лише, як цокає годинник на стіні. Вадим відкрив рот, а Вікторія витріщила очі.

«Що? Ти жартуєш, мамо?» — Вадим занервував.

«Анітрохи. Я теж собі дещо пригледіла», — спокійно відповіла Світлана Петрівна.

«І що ж це? Що може бути важливішим, ніж допомога рідному синові?» — Вікторія не стрималася.

«Квартира», — посміхнулася Світлана.

Обличчя Вадима різко змінилося. Він аж підскочив. «Мамо! Дякуємо! Ми навіть не сподівалися! Це… це навіть краще, ніж машина! Квартира в подарунок! Віка, ти чула? Ти завжди говорила, що мама добра! Де? В новобудові?» Він підійшов до неї, готовий обійняти.

«В новобудові, синку. Вчора внесла останній платіж», — підтвердила Світлана Петрівна. «Усе, що заробила, витратила. На машину, відповідно, грошей не залишилося».

Вадим завмер на півдорозі. Його посмішка зникла, немов її стерли гумкою.

«Як… собі? Ти купила собі квартиру?» — прошепотів він.

Вікторія розлючено зірвалася з місця. «Тиждень, тиждень ви тут сидите, а нам нічого не сказали? Як так? Навіщо вам ще одна квартира? Ви ж і так тут живете!»

«Але ж ви тут господарюєте, Вікторіє. У вас свій холодильник, свій побут. А в новій квартирі буде мій побут, мої правила і нічий холодильник. Це моє гніздечко, яке я собі вибудувала своєю працею».

Настрій у квартирі зіпсувався настільки, що вже ніхто ні про що не говорив. Тиждень Вадим і Вікторія ходили, надувшись, як миші на крупу. Вони перестали вітатися, їли мовчки, а Світлана Петрівна відчувала, як навколо неї стіна криги.

Через тиждень Вадим знову заговорив. Цього разу – з почуттям ображеної гідності.

«Добре, мамо. Якщо ти вирішила бути такою… незалежною. Тоді ми просимо тебе про інше. Перепиши цю квартиру, в якій ми зараз живемо, на мене. Я твій єдиний син. Це логічно».

Світлана Петрівна дивилася на рідного сина, і відчувала лише гострий біль. Він не просив, він вимагав того, що йому не належало.

«Ні, Вадиме. Не перепишу», — її голос був твердий. «Живіть тут, скільки потрібно. Це твій дім. Але квартира поки-що залишається на мені».

Вікторія вибухнула. «Ви жадібна! Просто жадібна! Тобі дві квартири, а нам нічого? Ви хочете, щоб ми усе життя жили в страху, що ви нас виженете? Це нечесно! Ви стала дуже жадібною, Світлано Петрівно! Я навіть не думала, що гроші можуть вас так змінити!»

Вадим підтримав дружину, його очі були повні докору. «Це правда, мамо. Гроші тебе змінили. Ти стала дуже черствою. Я не думав, що ти така».

Світлана Петрівна підвелася. Вона відчула, як її спина випрямилася, і її погляд став прямим і чистим.

«Ні, синку. Гроші мене не змінили. Гроші просто дали мені вибір і право голосу», — промовила вона, дивлячись прямо на них. «А змінила мене ваша поведінка. П’ять років тому, коли ви раділи моєму від’їзду, бо думали, що квартира буде повністю ваша. А зараз, коли ви думали, що я – ваш банкомат на колесах».

Вона підійшла до своєї кімнати. «Ця квартира залишається моєю подушкою безпеки. А ви, якщо вам потрібна Audi та своя квартира, маєте два здорові тіла та руки. Йдіть і заробіть на них самі. Як це зробила я».

Вона зайшла у свою кімнату і зачинила двері. За ними залишилися її син і невістка, які нарешті побачили її справжню, сильну сторону. Ту, яку вони самі змусили її віднайти.

А яка ваша думка?

Світлана Петрівна діяла, виходячи з мудрості, набутої через гіркий досвід. Вона зробила найважливіше: забезпечила собі незалежність і дала зрозуміти синові, що він має нести відповідальність за своє життя, а не чекати подарунків. Замість того, щоб бути «жадібною» (тобто, накопичувати заради накопичення), вона захистила свій єдиний інструмент для гідної старості – свою власну нерухомість, на яку заробила тяжкою працею.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.