Ми так і не змогли зжитися з свекром.
Коли ми з чоловіком одружилися, особливих грошей жоден з нас не заробляв, але, як і всім закоханим, фінансове море нам було по коліно. За матеріалами
Зняли квартирку з видом на жвавий проспект, мінімум меблів, максимум світла, велосипеди, ролики, матрац на підлозі, парочка книг.
Через пів року все частіше стали звучати розмови про дітей і, як наслідок, про стабільність у своєму житлі.
Вихід був один – кабальна іпотека з мінімальним початковим внеском, однак, щоб на цей внесок накопичити, потрібно було в усьому собі відмовляти і шукати додаткові джерела доходу на рік в перед.
Порадившись, вирішили все-таки попросити допомоги у батьків, але отримали з обох сторін чітку відмову.
Мої, що жили в іншому місті, оголосили, що я – старша дочка, а їм ще молодших двох піднімати на ноги, та й взагалі, жінка повинна собі чоловіка вже з квартирою шукати, так в сім’ї у нас прийнято.
У чоловіка залишився один батько, та й той – досить літній чоловік, якому самому, в силу віку і невеликої пенсії, потрібна постійна фінансова (і фізична теж) допомога.
В один з наших візитів він запропонував переселитися на час до нього, щоб не платити за знімання і зекономлені таким чином гроші вкласти таки в іпотеку.
«Тут три кімнати, я вам велику віддаю, на кухні разом будемо готувати, у кожного буде своя полка, я людина немолода, важко одному по господарству, та й комуналка гігантська приходить за троячку, вся пенсія тільки на рахунки йде!».
У чоловіка від цих слів загорілися очі, він умовляв мене ще тиждень, приводячи всі мислимі і немислимі аргументи, доводячи, що це всього лише на рік, а потім з’їдемо, що батько нам не стоятиме на заваді, що в кінці кінців, потрібно допомагати старому, а їздити сюди, кожні два дні з іншого кінця міста він вже втомився.
Я кивала головою, але згоду своє не давала, мені було неприємно переїжджати в стару квартиру з шпалерами, що відвалюються , моторошною сантехнікою, плиткою і лінолеумом часів Брежнєва, сидіти на вічно-прокуреній кухні і відчувати цей «домашній» запах … ну ви знаєте, літній чоловік , живе один, особливо ні за чим не стежить.
Я намагалася себе переконати, що це говорить зайва гидливість і зніженість, що якщо вже я вийшла заміж, то повинна слідувати за чоловіком, що «тяготи» ми повинні разом долати …
У підсумку, переїзд відбувся. Ми намагалися щось переробити під себе хоча-б трошки, затіяли генеральне прибирання, чистили, мили і шкребли тижнів зо два, поміняли двері, вимили вікна, після чого свекор заявив, що у нього від нашої метушні вже голова болить і що раз ми ненадовго, то треба пригальмувати зі змінами.
Коротше, з’ясувалося, що жити ми будемо тільки за його правилами. А правил було багато.
Перше правило полягало в тому, що потрібно економно ставитися до продуктів, тому щодня я вислуховувала, що помилилася з покупками і «гречка в “Метро” дешевша на кілька гривень», що м’ясо потрібно купувати тільки на ринку у його знайомого, що картоплю я чищу дуже марнотратно , багато шкірки зрізаю і ось він вчора «в смітник заглянув, а там пляшка йогурту недопита, це хто ж так робить».
Мій свекор знав всі рецепти всіх страв (звідки б?) І всюди намагався вставити свої безцінні зауваження. Рис для гарніру варять в марлечці, в плов треба додавати капусту, молоко обов’язково кип’ятити.
Повірте мені, я знаю, що все це – просто особливості людей похилого віку, що варто трохи менше звертати уваги і я, чесно, старалася. Запрошувала до столу кожен раз, коли ми їли, мовчала і погоджувалася з черговою тирадою про зайві витрати, тому що знала – мій чоловік і правда поважає свого батька, так чому ж і мені не проявити трохи поваги.
Але до кінця кожного місяця моє терпіння починало танути з подвоєною силою – приходили рахунки за комуналку. О боже, скільки ж вислухано нотацій про те, що довго сидимо в ванній (я, звичайно ж, сиджу), що забула вимкнути світло, що всі прилади з розеток потрібно відразу вимикати, що коли він жив один – було набагато менше споживання.
Ах, так, я забула одну маленьку деталь, через тиждень після нашого переїзду з’ясувалося, що я чекаю дитя. Те, про що мріє будь-яка жінка – провести 9 місяців виношування дитини в чужому незатишному будинку пліч-о-пліч з двома чоловіками, один з яких смалить, як паровоз, дуже любить дешевий одеколон і смажену рибу.
Перші 5 місяців я просто не могла перебувати в квартирі.
Думаю, всі учасники цієї історії пошкодували про своє рішення з’їхатися вже через кілька днів спільного життя. А через місяць прoвал затії став очевидний! Більше всіх пошкодував батько, але треба віддати йому належне – на двері синові з дружиною не вказав, бо наша потреба в покупці власного житла тільки посилилася, гроші потрібні були конче і всі, зціпивши зуби, намагалися протриматися ще день, ще й ще.
Зараз багато моментів згадуються вже зі сміхом. Наприклад, один раз, стою, чую в коридорі шепіт «куди знову подівся туалетний папір, навіщо стільки відмотувати, я стільки ніколи не витрачав», я з животом наперед вискочила з кімнати і прочитала свекру детальну лекцію про те, як жінки ходять по-маленькому і навіщо їм папір.
Більш переляканого вигляду у мого родича пригадати важко. А одного разу я випадково (складно було втриматися) з’їла цілу сковорідку його смаженої картоплі і потім тиждень за це вигрібала.
А чого варті бaталії про те, як правильно вішати білизну … Ті, хто постійно скаржаться на свекруху, ви просто не пробували жити зі свекрами.
Коли прийшов час роз’їжджатися, наші відносини були абсолютно і остаточно зіпсовані, неpви на межі, здавалося, що ще один день зволікання і бути таки грандіозному скандалу з биттям посуду. Але, слава Богу, мирно попрощалися і зажили окремо.
Йшли останні дні, ними я насолоджувалася, намагаючись компенсувати попередні 9 місяців (рівно 9 місяців, прожиті в будинку свекра), а коли холодним травневим днем народилася дочка, мені в палату передали величезну банку компоту з сухофруктів.
Відповідаючи, я вперше звернулася до нього «тату», так і повелося, пізніше навіть освоїла деякі страви за його рецептами. Він же згадав і дізнався багато чого про жіночих особливості (ха-ха) і кордони поведінки з людьми (нехай навіть близькими), а ще почав, нарешті, хвалити моє куховарство.
Якби мене запитали, – пройшла б я ще раз через випробування спільним проживанням з родичами чоловіка, я б відчайдушно закричала «Ні!», І око моє при цьому почало б нервово сіпатися.
Цей досвід і справді став випробуванням за моє недовге сімейне життя. Запитайте свекра – він вам про себе те ж саме скаже.
А у чоловіка нічого питати не треба, адже він тоді опинився між двох вогнів і ціною власної нервової системи намагався дотримуватися «справедливого нейтралітету».
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
