Вечірнє сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи кухню у м’які золотисті відтінки. Повітря ще зберігало аромат запеченої з яблуками качки та свіжої випічки — родина щойно відсвяткувала тридцятип’ятиріччя Андрія, старшого сина. Ганна Степанівна, заправивши пасмо сивого волосся за вухо, звично взялася допомагати невістці з посудом. Оксана, дружина Андрія, спритно витирала тарілки, насолоджуючись рідкісними хвилинами спокою, коли діти вже вгамувалися в іншій кімнаті.
— То ви справді вирішили продавати свою «одиничку», Ганно Степанівно? — обережно запитала Оксана, намагаючись, щоб голос звучав невимушено. — Андрій згадував мимохіть, але я думала, то лише розмови.
Ганна Степанівна на мить завмерла з рушником у руках, дивлячись у вікно на верхівки дерев.
— Та воно, знаєш, Оксаночко, давно вже в думках крутилося. Квартирка хоч і своя, але на самій околиці, до вас добиратися — ціла подорож двома автобусами. А роки вже не ті. Оце вирішила: треба перебиратися ближче до дітей. Щоб і онуків частіше бачити, і вам підсобити, якщо що.
Оксана здивовано підняла брови: — Дивно… Андрій мені нічого конкретного не казав. Він думав, ви там уже обжилися, квіти на балконі розвели.
— Та він, мабуть, просто забігався, роботи зараз багато, — лагідно всміхнулася мати. — А от Сергійко зі мною вже все обговорив. Порадилися ми, зважили…
— Сергій? — Оксана мимоволі напружулася.
Сергій був молодшим сином, улюбленцем, «сонечком», як називала його мати. Він завжди мав тисячу ідей, море привабливості та хронічне невміння доводити справи до кінця. Одружився він рано, ще на останньому курсі університету, з Іриною — дівчиною амбітною та ефектною. Тоді молоді були впевнені, що світ лежить біля їхніх ніг. Ірина мріяла про власну еко-ферму або крафтовий квітковий бізнес, і Сергій, запалений її ентузіазмом, переконав батьків у геніальності цього плану.
Ганна Степанівна з чоловіком тоді прийняли важке, але, як їм здавалося, справедливе рішення. Їхню велику трикімнатну квартиру в центрі, де минуло все життя, було продано. Гроші розділили: купили просторий будинок у передмісті для Сергія та Ірини, з великою ділянкою під майбутні оранжереї, а для себе — скромну однокімнатну квартиру в спальному районі.
Андрій на той час уже міцно стояв на ногах. Він сам заробив на перший внесок за іпотеку, працював допізна і ніколи нічого не просив у батьків. Він не претендував на батьківський спадок, щиро бажаючи братові успіху.
Минуло п’ять років.
Оранжерея так і залишилася проектом на папері. Рослини вимагали не лише натхнення, а й щоденної важкої праці, брудних нігтів і ранніх підйомів. Ірина, зіткнувшись із реальністю сільського побуту, а згодом і з турботами про малого Максима, швидко втратила інтерес до «квіткового раю». Сергій, чий ентузіазм живився виключно захопленням у очах дружини, теж охолов.
Розкішна колись ділянка, що мала приносити прибуток, заросла пирієм та лободою. На сімейних обідах Сергій дедалі частіше скаржився на «відірваність від цивілізації». Його колишні оди про свіже повітря та власну городину змінилися наріканнями на дорогу логістику та відсутність нормальних садочків поруч. У результаті Сергій влаштувався на звичайну офісну роботу, а Ірина зовсім занудилася в чотирьох стінах заміського будинку, який почав потихеньку вимагати ремонту.
Виходом із ситуації Ірина вбачала другу вагітність і жорстка умова: дитина має народитися в місті, в сучасній квартирі, де поруч є парки, кав’ярні та приватні клініки.
Сергій швидко підрахував: будинок у його нинішньому стані швидко не продати, а грошей від продажу не вистачить навіть на половину квартири в хорошому районі. Проте була материна «одиничка». Якщо її продати зараз, вистачить на перший внесок і ремонт у солідній новобудові. А потім, мовляв, він продасть будинок, поверне гроші матері й купить їй навіть краще житло.
— Мамо, це ж шанс, який випадає раз на життя! — переконував Сергій, заглядаючи матері в очі. — У місті я знайду роботу з вдвічі більшою зарплатою. За рік, ну максимум за півтора, я все віддам. Будемо жити в одному районі, через двір ходитимемо! Тобі не треба буде годинами в тих маршрутках труситися. А як малюк народиться — ти ж перша помічниця будеш. Ми ж одна родина, мамо!
І Ганна Степанівна, серце якої завжди тануло від Сергієвого «мамо», знову повірила.
— А де ж ви плануєте жити весь цей час, поки Сергій не заробить на нове житло для вас? — Оксана намагалася говорити спокійно, хоча всередині все стискалося від передчуття біди.
— Ну, в них же тепер буде велика квартира, три кімнати, — лагідно відповіла свекруха.
— А яка саме квадратура? Ви бачили план?
З’ясувалося, що йдеться про стандартну квартиру, де вітальня була об’єднана з кухнею.
— Тобто, — Оксана відклала рушник, — у квартирі будете ви, Сергій з Іриною, Максимко, якому скоро до школи, і немовля? Ви впевнені, що у вас буде хоча б свій куточок?
— Сергійко обіцяв, що одну кімнату облаштують спеціально для мене, — Ганна Степанівна трішки опустила очі.
Оксана знала свекруху добре. Ганна Степанівна була людиною звички. Вона любила тишу, свої фіалки на підвіконні, ранкове читання газет із горнятком цикорію. Останні два роки після смерті чоловіка вона нарешті почала жити для себе: записалася в групу здоров’я, почала відвідувати театр із подругами.
— А якщо у Сергія не вийде з цією новою роботою? Ви ж знаєте, як зараз на ринку…
— Оксано, ти б бачила його очі, — зітхнула Ганна Степанівна. — Він останні роки був сам не свій. Згаслий такий, прибитий побутом. А зараз — наче крила виросли. Я не можу стати на заваді щастю власної дитини. Ось твій Данилко підросте, ти мене зрозумієш. Хіба можна дивитися, як син мучиться?
— Тобто, за найгіршого сценарію, ви готові залишитися в них назавжди? На правах няньки в прохідній кімнаті?
— Оксаночко, я не розумію твого тону, — сухо відповіла свекруха. — Ти що, проти того, щоб я допомогла братові твого чоловіка?
— Ні, Ганно Степанівно. Це ваше майно і ваше право. Я просто хочу, щоб ви дивилися на речі тверезо, без рожевих окулярів.
Того вечора Оксана розповіла про все Андрію. Той довго мовчав, дивлячись у стелю, а потім лише важко зітхнув: — Оксана, це її рішення. Мама доросла людина. Якщо я зараз почну її відмовляти, вона подумає, що я претендую на ті гроші або заздрю Сергію. Нехай роблять, як знають. Можливо, цього разу в нього справді вийде.
Через три місяці Ганна Степанівна з’явилася на порозі Андрія з великою дорожньою сумкою.
— Андрійку, Оксано, я на кілька днів до вас, — ніяково промовила вона. — Записалася тут до лікаря неподалік, щоб зранку не їхати через усе місто.
У квартирі Андрія та Оксани було затишно, але не надто просторо. Ганну Степанівну вклали у вітальні на дивані. Увечері за вечерею вона виглядала втомленою, але намагалася бадьоритися. Розповідала, як добре вдома, поки всі на роботі. Але вже наступного ранку почалися перші тертя.
Ганна Степанівна звикла до свого ритму. О другій годині ночі вона могла вирішити прийняти ванну, бо «так краще спиться», не враховуючи, що через тонку стіну це чути дітям. Вона вмикала телевізор на повну гучність, бо слух уже трохи підводив, і щиро ображалася на пропозицію вдягнути навушники.
— Мамо, нам завтра о шостій вставати, — м’яко казав Андрій, заходячи до вітальні о першій ночі. — Ой, синку, вибач, якраз такий цікавий момент у фільмі… Вже лягаю.
А вранці Оксана, забігаючи у ванну, щоб встигнути зібрати сина в садок, знову заставала там свекруху, яка неквапливо накладала маску на обличчя.
— Ой, Оксаночко, а ти що, вже встала? — дивувалася та.
На третій день Ганна Степанівна покликала Оксану на кухню. — Оксано, я хотіла спитати… А як би ти поставилася, якби я часом отак у вас залишалася на ніч? Не назавжди, звісно, а просто погостювати.
— Ганно Степанівно, ми завжди раді гостям, — обережно почала Оксана. — Але чому ви питаєте? У вас же тепер «своя кімната» у Сергія.
Свекруха відвела погляд. — Та там, знаєш… Максимко галасує, малий постійно плаче. Ірина нервує, Сергій пізно повертається. Якось усе на купу. А у вас так спокійно, тихо…
— А ви з Андрієм це обговорювали?
— Ні, вирішила спочатку з тобою. Але якщо ти проти, то я…
— Ганно Степанівно, — Оксана сіла навпроти, — як справи у Сергія? Він продав будинок?
— Так! — обличчя свекрухи на мить проясніло. — Гроші отримали, поклали на рахунок.
— Чудово. І скільки він уже повернув вам? Чи, може, почав підшукувати варіанти для вашої квартири?
Ганна Степанівна завагалася. — Ну, він з першої зарплати повів нас усіх у ресторан. Такий банкет влаштував! Максимка на курси англійської записали, дорогі, але ж то майбутнє. Ірині візок купили фірмовий, бо зі старим у їхньому новому районі ніби і ніяково виходити.
— А борг?
— Оксано, ти знову про гроші! Сергій купив собі новий костюм, пальто… Йому ж треба виглядати солідно на новій посаді. Це інвестиція в образ. Він сказав, що віддасть усе пізніше, одним разом.
— З яких грошей був куплений гардероб? — у кухню зайшов Андрій. Його голос був сухим і холодним.
— Ну… з тих, що з продажу будинку залишилися. Андрію, не будь таким дріб’язковим!
— Мамо, — Андрій сів поруч із дружиною. — Я пропоную інший варіант. Ти віддаєш мені суму, що залишилася від продажу будинку, як початковий внесок. Я беру ще одну іпотеку на своє ім’я, купую тобі квартиру поруч із нами. Ти будеш повноправною господаркою, а ми з Оксаною допоможемо виплачувати решту.
Ганна Степанівна злякано подивилася на сина. — А якщо в тебе зміняться плани? Куди я піду? Це ж буде твоя квартира…
— Мамо, ти мені не довіряєш? — Андрій гірко всміхнувся. — Тобі не страшно жити «на пташиних правах» у Сергія, який уже витрачає твої гроші на ресторани та костюми? Я пропоную реальний вихід. Поки Сергій не пустив за вітром усе, що залишилося.
— Господи, Андрію! Я й не знала, що ти такий заздрісний! — вигукнула мати, сплеснувши руками. — Брат нарешті вибився в люди, намагається, працює, а ти тільки й чекаєш, щоб він спіткнувся. Йому все дається важко, а ти в нас завжди був «правильним». Тобі не зрозуміти, як це — шукати себе!
— Вони виділили тобі окрему кімнату? — тихо запитав Андрій.
Мати мовчала, кусаючи губи. Потім викликливо кинула: — Це все тому, що я попросилася на пару ночей? Вам шкода води та світла для матері?
— Нам не шкода нічого, крім вашого спокою, — втрутилася Оксана. — Але ви тікаєте від Сергія до нас, бо там нестерпно. І при цьому захищаєте його спосіб життя. Це принаймні нелогічно.
— Я все зрозуміла, — Ганна Степанівна підвелася, її руки тремтіли. — Не буду вам заважати. Дякую за «гостинність». Правду казала Ірина, що ти, Андрію, тільки про свою вигоду думаєш.
Вона демонстративно зібрала речі й пішла, гримнувши дверима так, що з полиці в передпокої впала декоративна вазочка.
— Знаєш, що найгірше? — сказав Андрій, збираючи черепки. — Коли він усе завалить — а він завалить — мама прийде до нас і буде казати, що «так склалися обставини».
Ввечері того ж дня до них увірвався Сергій. Він не роззувався, кричав прямо в коридорі, звинувачуючи брата в тому, що той хоче обібрати матір і виманити її «останні копійки».
— Ти, крохоборе! — Сергій тицьнув пальцем у груди Андрія. — Мати мені все розповіла! Хочеш її грошима свою іпотеку перекрити? Не вийде! Я їй усе поверну з відсотками!
— Спершу поверни їй спокійний сон, — спокійно відповів Андрій. — Чому вона втікає від вас через три дні після переїзду?
— Бо в нас діти! Бо в нас життя кипить! А ти хочеш її в склеп замурувати поруч із собою! Не смій більше лізти до неї з цими пропозиціями. Побачу ще раз — викреслю тебе з родини!
Сергій вилетів із квартири, залишивши після себе запах дорогого парфуму та важкий осад. Андрій дістав телефон і вимкнув запис розмови. — Навіщо ти це зробив? — запитала Оксана. — Для історії. Боюся, пам’ять у всіх нас занадто коротка.
Минуло півроку. Від Сергія та Ганни Степанівни не було жодної звістки. Вони проігнорували дні народження, не відповідали на дзвінки. Оксана іноді бачила в соцмережах фото Ірини: Сейшели, нові сукні, кадри з фешенебельних ресторанів. «Життя коротке, треба насолоджуватися кожною миттю», — свідчили підписи під фото.
Одного вечора Андрій повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай. Він мовчки сів за стіл і довго дивився на свої руки. — Сергій та Ірина розлучаються, — нарешті вимовив він.
Оксана ледь не впустила чашку. — Як? А дитина? А квартира?
— Робота Сергія… виявилася не такою вже й «золотою жилою». Насправді він вліз у борги, щоб підтримувати той рівень життя, якого вимагала Ірина. А Ірина, відчувши смак грошей, вирішила, що Сергій занадто нудний для її нового оточення. Мама каже, що невістка почала зникати вечорами, залишаючи немовля на неї. «Я молода, я маю право на особисте життя», — цитувала мама.
— І що Сергій?
— Хотів повернути її. Купив ту машину, про яку вона мріяла, організував поїздку на острови… З тих самих грошей, що залишилися від будинку.
— Боже мій… Тобто грошей на квартиру для матері більше немає?
— Немає. Більше того, квартиру в місті вони продають, щоб розділити майно і погасити частину боргів Сергія.
— А де Ганна Степанівна?
— Мама дзвонила сьогодні. Питала, чи я не планую брати ту іпотеку, про яку казав… Пропонувала, щоб вони з Сергієм знімали у мене житло. Мовляв, «краще рідним віддавати, ніж чужим людям». Сергій зараз шукає роботу «для душі», бо офісна рутина його «душить».
Оксана тільки похитала головою. Це було схоже на поганий серіал, який ніяк не закінчувався.
Через тиждень стався дзвінок, якого вони боялися найбільше. Сергій повідомив, що у матері інфаркт. Коли Андрій примчав до лікарні, брат зустрів його в коридорі. Він виглядав жахливо: зацькований погляд, розхристана сорочка.
— Я не можу за нею доглядати, Андрію, — випалив Сергій замість привітання. — У мене розлучення, суди, борги. Лікарі кажуть, потрібен тривалий догляд, реабілітація. Я… я не витягну. Скільки Бог відміряв, стільки й буде.
Андрій нічого не відповів. Він просто зайшов у палату до матері.
Наступні три місяці Оксана і Андрій жили в режимі «лікарня-робота-дім». Вони виходили Ганну Степанівну. Поставили на ноги, знайшли кращих реабілітологів. Про Сергія за цей час не було чути нічого, крім рідкісних повідомлень з проханням «позичити трохи до зарплати».
Коли Ганну Степанівну виписали, Андрій перевіз її до себе. Жодних розмов про «гостинність» чи «воду» більше не було. Мати стала тихою, часто сиділа біля вікна, спостерігаючи за онуками. Через два роки Андрій і Оксана все ж таки реалізували свій план: взяли невелику квартиру в сусідньому під’їзді та оселили там Ганну Степанівну.
Одного разу Сергій таки з’явився. Він прийшов до матері в нову квартиру — засмаглий, у новому модному вбранні, з черговим «геніальним проектом» швидкого збагачення. Він говорив про криптовалюту, стартапи та великі інвестиції.
— Мамо, мені треба лише невелика сума для старту. Ти ж можеш взяти кредит під цю квартиру? Андрій же все одно допомагає, виплатимо за півроку!
Ганна Степанівна слухала його мовчки. Вона дивилася на сина, якого колись любила понад усе, і вперше бачила не «сонечко», а чужу, егоїстичну людину.
— Сергійку, — тихо перервала вона його потік слів. — Чай будеш?
— Мамо, ти мене чуєш? Я про справу кажу!
— Я тебе почула, синку. Чай або кава? Більше я нічого тобі запропонувати не можу.
Сергій ще хвилин десять намагався тиснути на жалість, згадував дитинство, потім перейшов до звинувачень у тому, що мати «продалася старшому сину». Коли він нарешті пішов, Ганна Степанівна підійшла до вікна.
Вона бачила, як у дворі Андрій вчить Данилка кататися на велосипеді, а Оксана махає їм з балкона. Вона згадала всі свої «допомоги» молодшому синові, всі продані квартири, всі виправдання його ліні. Де вона припустилася помилки? Чи в тому, що віддавала все, не вимагаючи відповідальності натомість? Чи в тому, що вважала любов’ю потурання слабкостям?
Сльози повільно покотилися по зморшках. Це не були сльози жалю за грошима чи житлом. Це були сльози прощання з ілюзією. Вона нарешті зрозуміла: справжня любов не в тому, щоб рятувати людину від наслідків її вчинків, а в тому, щоб бути поруч із тими, хто цінує твою присутність, а не твій гаманець.
За стіною почувся сміх Андрія. Ганна Степанівна витерла очі, поправила хустку і пішла на кухню ставити чайник. Сьогодні ввечері вони обіцяли зайти всією родиною — Оксана спекла пиріг, а онуки намалювали для неї нові малюнки. Життя тривало, і вперше за багато років у ньому була не тривога, а тиха, чесна впевненість у завтрашньому дні.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
