X

Через три дні ми з Михайлом уже їхали в Буковель. Осінь була казкова — ліси червоно-жовті, повітря прозоре, як скло. Михайло сміявся, розповідав байки про молодість, ми ходили на екскурсії, пили глінтвейн. Я почувалася щасливою. І от у неділю, після сніданку, ми вирішили зайти в кафе біля підйомника. Я саме знімала рукавички, коли чую — знайомий голос: — Мамо?! Підводжу очі — стоїть Марина. У спортивному костюмі, з бейджем “учасник конференції”. Обличчя її — наче камінь. Поруч Артем. Я остовпіла. — А… а ви що тут робите? — питаю. — Конференція, — відповідає вона холодно. — А ви ж казали, що на дачі

У свій шістдесят один рік я ніколи не думала, що отаке може трапитися зі мною — коли тебе роками не помічають, а потім згадують тільки тоді, коли ти їм потрібна. Але життя має дивну звичку розставляти людей по місцях.

У мого сина Артема є дружина — Марина. Гарна, розумна, сучасна жінка. Тільки от… горда. І не те щоб я її не любила, просто не могла до кінця прийняти. Вона завжди ставилася до мене трохи зверхньо, ніби я — з іншої епохи.

— Тамаро Василівно, не треба малого цукерками годувати, — казала вона, коли я вперше прийшла до них у гості після народження онука. — Ми зараз на здоровому харчуванні.

Я тоді промовчала, але серце защеміло. Бо хіба бабуся може не дати онукові цукерку?

Так і склалося — мене до них запрошували раз на рік, на день народження малого, коли треба було зробити фото “вся родина разом”. Сиділа я тоді, наче гість, а не мати й бабуся. Свати там крутилися, Марина біля них щебетала, а мені місце — десь у кутку, біля вазону.

Я не нарікала. Син дорослий, своє життя має. А я — жінка одинока, уже шість років як удовиця. Працювала бухгалтером у школі, потім на пенсію. Влітку дача, восени заготовки, зима — серіали й книги. Так і текло життя, спокійне, рівне, без особливих емоцій.

А потім доля підкинула мені Михайла. Познайомилися в аптечній черзі. Він теж вдівець, приємний, уважний. Слово за слово — і ось ми вже разом ходимо на базар, п’ємо каву на лавці, плануємо подорожі. Мені навіть знову захотілося фарбувати губи і вдягати хустку з візерунком.

І от одного ранку дзвінок.

— Мамо, — каже Артем, — ти будеш вдома на вихідних?

— Та, мабуть, буду, — відповідаю обережно.

— Бо Марина має конференцію, треба, щоб ти посиділа з Сашком.

Я аж остовпіла.

— А ваша мама? — питаю.

— Її сестра народила, то вона там допомагає.

Мені навіть захотілося засміятися. Шість років не потребували моєї допомоги — і раптом згадали! Але я стрималася.

— Я подумаю, синку, — кажу. — Мені треба дещо на дачі доробити.

Насправді ж я вже давно планувала з Михайлом поїздку в Буковель. Він замовив готель, казав:

— Поїдемо, Тамарко, подихаємо свіжим повітрям, побачиш, як гори сяють восени.

Я вагалася. Але потім подумала: скільки можна чекати чужої ласки? Хіба я не маю права на щастя? І відповіла синові:

— Вибач, Артеме, але я зайнята. Мені треба поїхати на дачу — картоплю перебрати, там город закрити перед снігом.

— Ну… добре, — сухо сказав він. І я відчула в голосі ледь вловиму образу.

Через три дні ми з Михайлом уже їхали в Буковель. Осінь була казкова — ліси червоно-жовті, повітря прозоре, як скло. Михайло сміявся, розповідав байки про молодість, ми ходили на екскурсії, пили глінтвейн. Я почувалася щасливою.

І от у неділю, після сніданку, ми вирішили зайти до кафе біля підйомника. Я саме знімала рукавички, коли чую — знайомий голос:

— Мамо?!

Підводжу очі — стоїть Марина. У спортивному костюмі, з бейджем “учасник конференції”. Обличчя її — наче камінь. Поруч Артем.

Я завмерла.

— А… а ви що тут робите? — питаю.

— Конференція, — відповідає вона холодно. — А ви ж казали, що на дачі.

— Та я… — мимрю, — справи там відклалися, Михайло запросив…

І тут Марина вибухнула.

— То отак? Ми просимо допомогти з дитиною, а ви — в Буковель з кавалером?

— Маринко, — кажу тихо, — я ж не зобов’язана кожного разу кидати все, коли вам треба. Ви ж самі мене не кликали стільки років.

— Бо ви завжди були “зайнята”! — крикнула вона. — І тепер, коли справді потрібні, ви на відпочинку!

— А чому тепер “справді потрібна”? — не втрималася я. — Коли дитина була маленька, то мене до неї не підпускали. А тепер, бач, конференції!

Артем мовчав. Стояв, дивився кудись убік. Я сподівалася, що він скаже хоч слово. Але ні.

Михайло незручно переступив з ноги на ногу.

— Може, підемо, Тамаро? — шепнув він.

— Ідіть, — сказала Марина з гіркою посмішкою. — Ми вам не заважаємо відпочивати.

Я вийшла з кафе, серце билося швидко. Вечір був зіпсований. Михайло намагався мене розвеселити, але я мовчала. Усю ніч не спала, думала про те, що, може, справді я не мала права відмовляти? Але потім — інше відчуття. Гірке, як полин.

Я згадала всі ті роки, коли стояла на порозі, з тортиком у руках, і Марина казала:

— Ой, ми зараз поспішаємо, давайте швиденько.

Я згадала, як Сашко, мій онук, колись сказав:

— Мама казала, що ти не розумієш, як треба дітей виховувати.

І я тоді просто сіла й заплакала.

А тепер, коли я мала бодай трохи радості, мене знову осудили.

Після тієї історії ми не спілкувалися майже місяць. Син не дзвонив. Потім якось подзвонив сам:

— Мамо, пробач, Марина, може, й погарчкувала… Просто тоді вона перенервувала.

— Я все розумію, — кажу спокійно. — Але, синку, треба знати, кого ти кличеш у життя. Якщо мене не було поруч тоді, коли ви не хотіли, щоб я була, то не кличте мене тільки тоді, коли вигідно.

Артем зітхнув.

— Мамо, я все одно тебе люблю.

— І я тебе, сину. Але тепер я живу по-іншому.

Минуло кілька тижнів. Михайло привіз мені знову квіти. Ми посміхалися. А потім зателефонувала Марина.

— Тамаро Василівно… — голос уже інший, спокійний. — Може, приїдете якось до нас на обід?

— А ви певні, що хочете? — усміхнулася я.

— Так. Сашко скучив. І, мабуть, я була неправа.

Я приїхала. Вперше за довгий час атмосфера була не напружена. Марина поставила пиріг, я принесла домашнє варення.

— Мамо, — сказав Артем, — ви ж знаєте, ми без вас нікуди.

— Знаю, — кажу. — Але я теж маю своє життя. І хочу, щоб ви його поважали.

І тоді Марина вперше подивилася на мене не зверхньо, а просто по-людськи.

— І ви маєте рацію, — сказала вона тихо. — Ви теж жінка, і ви маєте право на щастя.

Я тільки кивнула. Бо, зрештою, кожна бабуся — не просто “сиділка”. Вона теж людина, зі своїми почуттями, мріями й серцем, яке втомилося бути запасним варіантом.

Мораль цієї історії проста:

Не кличте людину лише тоді, коли вам зручно. Бо, може, саме в ту мить вона нарешті живе своїм життям — тим, на яке так довго не мала права.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

user2:
Related Post