— Ну, Світлана! Я навіть уявити не міг, що вона тебе в таку руїну закинула! Начебто ж обіцяла допомогти з капітальним ремонтом? Я зараз їй зателефоную і викажу їй все, що думаю, що вона довго не забуде! — Тарас ледь стримував гнів.
— Не треба, Тарасику! У неї зараз і своїх труднощів вистачає в житті. Та й не все так погано, як здається на перший погляд.
Марина Степанівна завжди хвилювалася, коли її діти починали сперечатися через неї.
І яка від цього користь?
Вона отримувала те, на що, можливо, заслуговувала. Виходить, що вихователька з неї вийшла посередня, раз виховала так своїх дітей.
Насправді, Марина Степанівна виховувала сина та доньку абсолютно по-різному. Так склалися обставини.
Наприклад, Тарас з’явився на світ, коли самій Марині було лише двадцять два.
Чоловік одразу після появи дитини розчинився в тумані, і вона витягала сина сама, при «скромній» участі своєї матері, Уляни Петрівни.
Уляна Петрівна була жінкою вже немолодою і мала постійні проблеми з самопочуттям.
Через це вона майже не брала участі у побутових справах.
Зате докоряла завжди онука Тараса.
— Тарасе, різні ігри треба заслужити! Ти маєш отримати найвищий бал на контролі, прочитати додатковий параграф з історії, допомогти мені розібрати домашні справи, і лише тоді матимеш право на відпочинок! — ставила вона незмінний ультиматум.
Тарасик не наважувався заперечити. Бабуся Уля завжди була строга.
Тому він сумлінно виконував усі її прохання, тихо відчуваючи до них образу.
Марина ж працювала директором невеликої бібліотеки, працювала на межі можливостей.
Сину приділяла мало часу, собі ще менше.
Зате Тарас виріс надзвичайно самостійним і організованим. Про те, що син спить і бачить, як стане дорослим і піде в світи від вічно зайнятої матері та бабусі з важким характером, Марина навіть не здогадувалася.
Через шістнадцять років доля ніби посміхнулася Марині.
На літературному вечорі вона познайомилася з Дмитром.
Усе почалося з простого жіночого співчуття.
Дмитро на той час щойно розлучився. Він так щиро розповідав їй про свої хвилювання, що Марина з готова була дати йому свою підтримку у життєвій ситуації непростій.
— Вона була зовсім недоброю людиною! Як я раніше цього не бачив? Просто, напевно, тому, що щиро кохав колись і добре ставився до неї. — скаржився Дмитро. — І вона налаштувала проти мене нашого сина Олеся.
— І що, вона не дозволяє тобі бачитися з ним? Яка ж вона недобра людина! — співчувала Марина.
«От хитра жінка! — думала тоді Марина. — Дмитро, звичайно, зірок із неба не хапає, але ж працює дизайнером. Сина, здається, любить. Чого ще треба?!»
Співчуття поступово переросло в щирі почуття.
Дмитро відповів взаємністю, як тоді здавалося Марині. Він охоче переїхав до неї.
Тарасу тоді було шістнадцять. Він жив своїми інтересами, навчався, мріяв після школи вступити до Київського вищого навчального закладу та переїхати у велике місто.
Тому «нового тата» сприйняв цілком стримано. Без захвату, але й без ненависті.
Уляна Петрівна Дмитра теж прийняла досить прихильно.
— Ну, нарешті ти вирішила влаштувати особисте життя! Чоловік, здається, хороший, нам усім легше буде. Те, що заробляє небагато, то це не біда. Не все вимірюється грошима. Головне — це емоційна гармонія! — сказала вона доньці.
Як з’ясувалося пізніше, емоційна гармонія була лише у Марини.
Ні, спочатку все йшло чудово. Марина дізналася, що чекає дитину, через дев’ять місяців на світ з’явилася довгоочікувана донечка, Світлана.
У трикімнатній квартирі стало надзвичайно тісно. Зате Світланку обожнювали всі! Носили на руках, в усьому догоджали і жодного разу не докоряли.
Щоправда, навіть любов до доньки не втримала Дмитра поряд із Мариною.
— Я не можу жити в таких умовах! Ми сидимо один в одного на голові, а ти постійно хочеш грошової стабільності! — страждав він.
— То, може, пошукаєш іншу роботу? Таку, де платять більше і регулярно? — невпевнено пропонувала Марина.
— Ось усі ви жінки такі! Працюй, чоловіче! Ти повинен! Чому б самій не знайти другу роботу? — дратувався Дмитро.
Марина замовкала і лише розводила руками: ну вибач.
Через рік після появи доньки Дмитро пішов від Марини.
— Добре, що ми офіційно наші стосунки не оформили! — сказав він на прощання. — Я ж відчував! Дочці намагатимуся допомагати, тільки ти на багато не розраховуй! Я ж не мільйонер!
Сказав і зник із життя Марини назавжди. Ось тоді вона і згадала його попередню дружину.
Тепер у нього, напевно, з’явиться наступна, якій він так само розповідатиме, яка вона, Марина, корислива і невдячна.
На обіцяну допомогу вона не розраховувала. Розуміла, що більше нервів витратить, ніж грошей отримає.
Вдома зі Світланкою «засіла» бабуся Уляна. Виховувати її, як Тараса, вона улюблену онучку не стала.
Не було в неї на це ані сил, ані бажання, ані, головне, здоров’я.
— Я сиджу з дитиною і досить! Я теж не молодшаю з роками! Виховувати її я не збираюся, докоряти теж особливо не буду. У неї для цього мама є! — заявила вона Марині.
Марині нікуди було подітися, і вона погодилася.
Минав час. Тарас закінчив школу, вступив до інституту, отримав грант і поїхав на навчання до Німеччини.
Тепер він відвідував своїх рідних рідко. Життя у Берліні було дорогим задоволенням.
Доводилося вчитися і працювати інженером-проєктувальником у місцевій компанії.
Світлана росла принцесою. Мама і бабуся опікувалися нею, порхали, як метелики.
Але, як з’ясувалося пізніше, порхали погано! Світланка була постійно невдоволена:
— Я не можу ходити в такому жалюгідному одязі! І ноутбук у мене старий! А де мій татусь? Він не хоче фінансово брати участь у житті доньки?!
— Слухай, де твій татусь, одному Богу відомо! І ти даремно сподіваєшся, що він у тебе мультимільйонер, який тільки й чекає, як би обсипати донечку грошима! Хочеш бути багатою — йди вчися, а потім працюй, або шукай багатого чоловіка, — одного разу не витримала бабуся Уляна.
Світлані тоді було лише п’ятнадцять. Але перший варіант про роботу вона відкинула одразу, а ось другий варіант із вигідним шлюбом заліг їй у голову.
До того ж, коли через чотири роки бабусі Уляни не стало, у квартирі стало вільніше, і Світлана почала приводити друзів додому в гості.
— Припини водити додому друзів, поки мене немає! — сварилася Марина. — Що це за рішення такі?!
— А як інакше, по-твоєму, я вдало вийду заміж? — парирувала Світланка.
— Вдале заміжжя не так шукають!
— Жінка, яка все життя одна, вчить мене будувати стосунки! Смішно! — відповіла матері Світланка.
Марина ніяковіла, червоніла і замовкала.
Свою долю Світлана шукала довго. І лише коли їй виповнилося двадцять дев’ять, нарешті зупинила свій вибір на Вадимові.
На її мрію він абсолютно не був схожий. І Марина Степанівна не могла зрозуміти, чому донька обрала його.
— Світланко, він же бідний. Тридцять п’ять років, а ні власного житла, ні серйозних грошей, ні амбіцій. Варто було стільки вибирати?!
— Мамусю, ну ти ж повинна мене зрозуміти! — обурилася Світлана. — Я його кохаю. Ми одружимося, подаруємо тобі онуків. Будеш нам допомагати. А то сина Тараса, ти бачиш раз на рік. Станеш справжньою бабусею! Тобі ж уже час на заслужений відпочинок, а ти все працюєш. Із житлом теж щось придумаємо. Тільки треба буде Тарасу зателефонувати!
Марина Степанівна насторожилася: а Тарас тут до чого?
Виявилося, все просто: Світлана за всіх усе вирішила.
Брат живе в Європі, у нього там усе є: сім’я, велика квартира, дорогі авто, успішна робота. У рідному місті буває рідко.
То чому б йому не подарувати свою частку в маминій квартирі не такій успішній сестричці?!
Для Марини Степанівни вони з Вадимом взагалі знайшли «ідеальний варіант».
— Вадиму від діда дістався стара дача біля лісу. Трохи підлатати і можна жити! Тільки уяви: ліс, річка, чисте повітря. Мрія! Ти виходиш, нарешті, на пенсію і переїжджаєш за місто. Квартиру залишаєш нам, а сама живеш на природі, бавишся з майбутніми онуками, і всім добре! — умовляла Світлана. — Та й Тарас зможе привозити свого Матвійка не в нудне містечко, а до бабусі на природу! Навіть на літні канікули зможе його у тебе залишати!
Марина Степанівна задумалася: може, донька і має рацію. Чого вона в цю квартиру вчепилася?
— Світланко, а наскільки поганий той будиночок? Я ж сама ремонт, боюся, не потягну.
— Нормальний будинок! Трохи фундамент укріпити і все. Та не хвилюйся, мамо, ми тобі допоможемо!
Марина Степанівна погодилася.
Будиночок і справді здався їй непоганим при першому огляді. Дещо вимагало ремонту, але Світлана з Вадимом же обіцяли допомогти.
Тарас теж не особливо протестував.
— Мамо, ти впевнена, що хочеш повністю подарувати нашу квартиру Світлані? Мені вона не потрібна. А ось ти серйозно подумай! Раптом не приживешся у лісі?
Але Марина Степанівна вже все вирішила.
Вона мріяла, як виходить на пенсію, переїжджає за місто, порається вранці у своєму саду пряних трав, а на канікулах зустрічає онуків.
Ну для початку, хоча б одного — Матвійка, сина Тараса.
— Та я, може, тільки про це останні роки й мріяла. Щоб свій будиночок, спокій, природа! — відповіла вона.
Незабаром Світлана з Вадимом зіграли весілля і оселилися у тепер уже Світланиній квартирі.
Марина Степанівна переїхала у свій будиночок і почала чекати обіцяного ремонту.
Десь потрібно було залатати дах, підремонтувати підлогу.
А ще Вадим клятвено обіцяв провести їй надійне опалення та зробити внутрішній санвузол.
Але час минав, а у молодих не було то грошей, то часу.
— Мамусю, ну, потерпи трішки, Вадим зараз дуже зайнятий, так багато роботи у нього на фірмі! До того ж попереду ще літо. Навіщо тобі влітку надійна система опалення? До зими ще все зробить, чекай, — умовляла Світлана.
— Та я все розумію. Тільки ось я вже Тарасу похвалилася своїми хоромами. Він сказав, що Матвійка на місяць до мене привезе! А в мене дах під час дощу протікає, а туалет такий, що туди зайти страшно.
— Нічого, переживе! Не пан! — злилася Світлана.
Тарас уперше збирався відправити Матвійка до бабусі аж на цілий місяць.
До народження, а тим більше виховання, дитини він підійшов із усією відповідальністю.
Часто розповідав восьмирічному Матвійкові історії зі свого дитинства, в яких він, Тарас, змалку загартовувався і сумлінно трудився, і йому за це віддалося по заслугах. Закінчував він усі розповіді приблизно однаково:
— Так от, сину, що я хочу сказати: треба завжди допомагати рідним! Не забувати про них! Це допоможе тобі стати не лише успішним, але ще й людиною з великої літери!
Матвійко розуміюче кивав і вважав, що тато великий молодець.
— А тітка Світлана? Вона хороша? — одного разу поцікавився Матвійко.
Тарас на хвилинку задумався: брехати не хотілося.
Але Світланка ж обіцяла зробити матері ремонт у її нещодавно набутому будиночку. Значить, теж помічниця!
— Так, Матвійку, твоя тітка теж молодець. Ось бабусі будиночок допомогла придбати, тепер там красу наведе, і буде бабуся жити — не тужити!
Але коли вони після довгої дороги нарешті увійшли до будинку Марини Степанівни, Тарас зрозумів: ніякого ремонту Світлана робити й не думала!
Знову отримала те, що хотіла, не докладаючи зусиль.
Він пройшовся будинком. Оцінив кількість тазиків на підлозі: вчора йшов дощ і дах плакав, просячи ремонту.
Побував у напіврозваленому туалеті на вулиці, прийшов у тихе розчарування.
А на додачу, на зворотному шляху під його вагою провалилася сходинка на ґанку. Тут Тарас і не витримав.
— Сестричка знову у своєму репертуарі! Наобіцяла три мішки проса і забула. Та якби я тільки знав, у яку розвалюху вона тебе поселила! Ну, я зараз їй подзвоню! Обіцяла — нехай допомагає! — Тарас схопився за телефон.
— Тарасе, не треба! У Світлани зараз і так турбот повно! Вона потім усе зробить. Не так вже й усе погано!
Марина Степанівна не хотіла, щоб діти сварилися.
— Тату, а ти чому бабусі не допомагаєш? Ти ж сам казав, що треба рідним допомагати! — раптово подав голос Матвійко, який до цього моменту тихенько сидів за столом.
Тарасу стало соромно.
І справді, сина вчить, а сам про матір забув! Дай Боже раз на три місяці в гості на пару днів заскочить. Робота, дім, сім’я. Відмовки — усе це.
І знав він чудово, яка в нього сестричка. Завжди лише про себе думала вона!
Нерозумно було від самого початку розраховувати на її обіцянки. Отже і його вина в цьому теж є.
— Устами немовляти, — пробурмотів він, а потім подивився на матір. — Вибач, мамо. Дітки в тебе вийшли, звичайно, нікому не побажаєш. Один кар’єрист, інша ледащо!
— Яких виховала, — сумно посміхнулася Марина Степанівна. — На тебе вічно часу не вистачало, ось ти й віддалився, а Світлану, навпаки, усе дозволяла й зіпсували. Нікому скаржитися. Сама винна.
— Гаразд, мамо, у всіх гріхах себе не вини. Ми вже, як-не-як, дорослі люди! Зі Світланою потім розберуся. А поки займемося твоїм ремонтом!
Будиночок Марині Степанівні відремонтували, і воду обіцяну провели. Та багато чого ще зробили.
Тарас взяв творчу відпустку на роботі і найняв бригаду ремонтників. Світлані, звичайно, теж телефонував, але допомоги від неї домогтися не вийшло.
— Тарасе, це ти у нас забезпечений, а деяким працювати треба! Вадим он старається, як може, бере підробітки. Немає у нас зараз ані грошей, ані часу на мамині ремонти! — сказала та.
— Совісті у вас немає! Ну нічого, із маминим будинком я розберуся, — сказав Тарас. — А тебе попереджаю: ремонт я роблю для мами. І ти сюди можеш приїжджати тільки з відпрацюванням: город прополоти, у саду допомогти чи що там ще мамі знадобиться я не знаю. Не думай, що це тепер твоя безкоштовна дача, де ти будеш відпочивати в шезлонгу. І чоловікові своєму це передай! Треба буде, собаку заведу, щоб від усіх маму охороняла!
Світлана кинула слухавку. «Бач, який розумний! Та хто мені завадить туди їздити?!» — злилася вона.
Хоча деякий час і справді не з’являлася у матері.
Усвідомила вона свою провину значно пізніше, коли у неї самої з’явилася донька Даринка, а колись коханий Вадим абсолютно не вважав, що повинен допомагати Світлані.
Вона ніби побачила себе з боку. Тільки раніше працювала мама, догоджала Світлані, а та лежала на дивані й тільки вимагала, вимагала.
Було важко, але довелося змиритися з вимогами брата.
Тепер Світлана періодично бере доньку, приїжджає до мами і завжди насамперед цікавиться:
— Тобі допомогти чимось?
Робота зазвичай завжди знаходиться. І Світлана, хоч не завжди з задоволенням, йде її виконувати, поки Марина Степанівна грається з онукою.
Звичайно, Світлану це не тішить, адже звикла вона зовсім до іншого. Але діватися нікуди.
А ви як вважаєте, чи гарні у матері діти і чи вірно вона виховала їх?
Чи добре ставилася до сина, який, як виявилося, допомагає їй? Чому мама завжди доньку любить більше ніж сина свого?
Фото ілюстративне.
