Ольга була дівчиною із звичайної родини. Після школи вона вступила до інституту в місті – це була її велика мрія. Вона вірила, що навчання відчинить двері до іншого життя. Там, серед шумних гуртожитків і кав’ярень, вона зустріла Сергія. Він був на кілька років старший, уже майже випускник, упевнений, красивий, із тим рідкісним поглядом, у якому дівчина відчувала тепло і надію.
– Олю, ми обов’язково одружимося, – говорив він, коли вони сиділи на лавочці біля річки.
– Сергію, ти жартуєш? Ми такі молоді.
– Ні, я серйозно. Ти – моя доля.
Їй хотілося вірити кожному слову. Але життя розпорядилося інакше.
Коли Ольга дізналася, що чекає дитину, спершу злякалася. Та Сергій її заспокоїв:
– Не переживай, ми все залагодимо. Просто зачекай трохи. Батьки знайшли мені роботу, треба поїхати, стати на ноги. А ти – почекай мене. Я повернуся.
Він поїхав. І спершу дзвонив, писав, але з часом звісточки від нього стали рідкістю, а потім зовсім зникли. Телефон мовчав. Ольга плакала ночами, але врешті зрозуміла: чекати марно.
Народився син – її найбільше щастя й водночас найбільша сила. Вона виросла сама без тата, тож вирішила, що ніколи не дозволить синові відчути себе покинутим.
Через пів року Сергій таки повернувся. Та коли підійшов до знайомої п’ятиповерхівки, почув від сусідів:
– А-а, Ольга? Вони вже з’їхали. Квартиру продали. Куди подалися – не знаємо.
Сергій застиг, наче облитий холодною водою. Він зрозумів, що загубив. Але й гордість, і тиск батьків не дали йому шукати далі.
Минали роки. Сергій не одружувався. Батьки питали, чому він один, а він лише відмахувався:
– Не час. Робота головне.
Він рвався в кар’єру, ночами сидів у кабінетах, та порожнечу в серці не міг заглушити.
Так минуло двадцять років.
Одного осіннього вечора все змінилося. Сергій переїхав на нову роботу в іншу область. Вийшов у місто прогулятися після робочого дня і раптом побачив знайому ходу.
Жінка, трохи втомлена, але гарна й гідна, йшла під руку з високим юнаком. Сергій зупинився, немов укопаний.
– Олю?..
Вона озирнулася. Її очі – ті самі, які він пам’ятав юною студенткою, але тепер у них була інша глибина.
– Сергію?.. Це ти?..
Він не міг відвести погляду. А юнак, здивований, запитав:
– Мамо, хто це?
– Це… знайомий зі старих часів, – тихо відповіла Ольга.
Сергій серцем відчув – це його син. Йому хотілося кинутися з обіймами, сказати: «Я твій батько!», але він не мав права. Він мовчав двадцять років.
Вони зустрілися згодом у кав’ярні. Син пішов у свої справи, а вони залишилися вдвох.
– Чому ти тоді не повернувся? – тихо запитала Ольга.
– Я повертався… але запізно. Батьки були проти. Казали, що ти мені не пара, що в мене інше майбутнє. Я був слабкий… А потім, коли приїхав, тебе вже не було.
– Я чекала… Поки зрозуміла, що нема сенсу. Я виростила сина сама. І знаєш що? Я не шкодую. Він – моє щастя.
Сергій схилив голову:
– Я не одружився. Не міг. Бо нікого іншого не бачив поруч, крім тебе.
– Життя йде вперед, Сергію. Ми вже інші. Я сильна, бо пройшла через усе це. А ти…
Він зітхнув:
– А я лишився там, у минулому.
Ольга глянула у вікно. Вона не мала гніву, лише легкий сум.
Зустрічі стали регулярними. Сергій познайомився з сином ближче, не як «батько», а як добрий друг сім’ї. Хлопець спершу не розумів, чому цей чоловік приділяє їм стільки уваги, але згодом прийняв.
Одного разу Сергій тихо запитав Ольгу:
– Може, у нас ще є шанс?
Вона подивилася на нього довго, уважно.
– Сергію, ми маємо минуле, але наше майбутнє – різне. Я не тримаю зла. Але й дороги назад нема.
Він мовчав. І зрозумів: це – правда.
Через рік Ольга одружувала сина. На весіллі Сергій був серед гостей. Він стояв осторонь, дивився, як син танцює з молодою дружиною, і в душі стискалося й розкривалося водночас.
Він не був батьком у повному розумінні, але життя дало йому хоча б можливість побачити плід колись зрадженого кохання.
Після весілля він підійшов до Ольги:
– Дякую, що ти виховала його. Ти сильна жінка.
– А ти, Сергію, маєш нарешті відпустити минуле. І полюбити себе. Бо без того – ти й далі самотній.
Він усміхнувся крізь сльози.
Минуло ще кілька років. Сергій так і не одружився, але почав інакше жити – не тікати від спогадів, а приймати їх. Він допомагав синові Ольги, як міг, підтримував їхню родину.
А Ольга… залишалася сильною, впевненою, люблячою мамою і вже бабусею. Вона знала: доля не дала їй щастя з чоловіком, але подарувала найбільше – сина, який став її гордістю.
Мораль цієї історії: життя не завжди складається так, як ми мріємо в юності. Втрачені можливості вже не повернути, але сила – у вмінні прийняти минуле, цінувати тих, хто поруч, і не дозволити чужим рішенням зламати своє майбутнє.
Ольга могла пробачити Сергія, і зійтися, але не захотіла, бо переконана, що на попелі вогонь не горить.
А як ви вважаєте, чи права Ольга, що не захотіла більше мати справи з Сергієм?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
