В суботу ближче до обіду мені зателефонувала моя сестра Ірина. Вона задала мені доволі дивне запитання:

– Марино, можна ми до тебе приїдемо, нам більше ніде жити.

– Звичайно, приїжджайте, – захвилювалася я. Сестра кинула слухавку і вже хвилин через 30 була на порозі моєї квартири разом з валізою. Я запитально подивилася на неї.

– Ну, чого ти дивишся?!– вигукнула вона. – Нам більше ніде жити, ми з Даринкою поживемо у тебе.

– Як ніде? – здивувалася я. – У тебе ж є квартира, яку тобі подарували батьки.

Іра трохи зам’ялася, потім видала.

– Ну, це, я її здала, – знехотя зізналася вона.

– Ти ж завжди говорила, що це твій запасний аеродром, і ти ніколи не будеш здавати свою квартиру, так як тобі там все зіпсують, – усміхнулася я.

– Мені гроші потрібні стали, ось і здала, – огризнулася сестра. – Чи ти нас не пустиш, і нам з Даринкою доведеться жити на вокзалі?

Ірина вже готувалася розігрувати новий акт з п’єси. Але я вже за стільки років звикла до її спектаклів, тому різко обірвала початок.

– Так, живіть, скільки завгодно. Я все одно одна. Тільки трохи занедужала, можу заразити, – попередила я. – Одягни негайно маску, – зойкнула сестра.

У цьому вся Ірина. Світ повинен неодмінно крутитися навколо неї. Я зітхнула і пішла шукати маску, попутно питаючи про те, що сталося. Сестра кинула валізу біля дверей і лягла на диван, приготувавшись розповідати все в деталях.

– Ой, ось тільки не треба, – промовила я, надягаючи маску.

– Ти безсердечна, ви всі такі, ніхто не хоче зрозуміти мене, пошкодувати, – почала нити вона.

– Ірино, тобі самій-то як? У тебе не життя, а мед. Скільки можна скаржитися?

– Марино, це не смішно! Уявляєш, ця вирішила до нас на кілька днів приїхати. Ну, ні нехай мій чоловік вибирає або я, або вона, – знову почала скаржитися сестра.

– Вона – це хто?

– Хто-хто, сестра його, Олеся, – пробурчала вона.

Ірина дуже не любила всю сім’ю свого чоловіка. Хоча ті ставилися до неї дуже навіть добре. Батьки залишили квартиру, а самі переїхали в котедж, завжди їм допомагали без будь-яких зайвих питань, як матеріально, так і фізично.

Онуку любили сильно. Слова поганого не сказали жодного разу Ірині, за що вона них розсердилася для мене залишалося загадкою. Сестра її чоловіка, Олеся, вийшла заміж і переїхала в інше місто. Знаю тільки про те, що у них ніяк не виходить завести дитину.

– Уявляєш, подзвонила свекруха, каже, Олеся у вас на кілька днів зупиниться, їй в лікарню потрібно їздити, а від нас далеко по пробках до 8 ранку добиратися.

Вона навіть мене не запитала, просто поставила перед фактом, – нила сестра.

– Ірино, що поганого, якщо Олеся поживе у вас кілька днів, до того ж це квартира твоєї свекрухи, не забувай, – нагадала я їй.

– Ну не люблю я цю Олесю. Нехай чоловік вибирає або ми, або вона, – заявила вона.

– Терплячішою потрібно бути до людей, ми ж тебе терпимо, – спробувала я напоумити сестру але вона мене вже не слухала, втупившись в телефон. – О, дівчата кличуть прогулятися! – вигукнула вона. – Посидиш з Даринкою, добре.

З цими словами вона швидко схопилася і побігла до дверей, навіть не вислухавши мою відповідь. У цьому вся Ірина, їй не важливо, що думають інші, вона звикла, що буде так, як захоче вона.

Ну, що ж, звичайно, я побуду з дитиною. Цікаво, що вона буде робити далі.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.