Тітка Марія сиділа на порозі своєї старенької хати і годувала курей і кота. Це все, що в неї залишилося, так цілими днями сидить на самоті. Іноді Світлана, донька, подзвонить. От і зараз її телефон задзвонив, на екрані вона побачила Світлану, зрадівши, підняла слухавку.
– Мамо, ну ти де? Знову телефон не тримаєш біля себе? Ми до тебе їдемо з Степаном. Справа є.
– Що за справа? – лише встигла сказати, але у відповідь чути тільки писк телефону.
Через пів години приїхали. Зайшли і сіли за стіл. Зять навіть не привітався.
– Анют, щось трапилося? – Марія почала хвилюватися.
– Так все нормально, мамо. Одним словом, переїжджай до нас, будеш з дітьми допомагати і тобі не так самотньо буде. А твій дім продамо, Степану терміново гроші потрібні, він свою справу відкриває. Що скажеш?
– Я не хочу вас потісняти. Мене і таке життя влаштовує. Ви б тільки частіше приїжджали.
– Мамо, ти ж тут зовсім одна. Онуки ростуть без бабусі. А так будеш бачити їх кожен день.
– Добре. Я переїду. Тільки будинок не буду продавати. Раптом доведеться повернутися, – вирішила тітка Марія.
Зять помітно пожвавився, з’явилася якась роздратованість в голосі:
– Як не будете продавати? А на що мені бізнес будувати? У вас же буде своя кімната в нашому домі. А цей сарай просто розвалиться без догляду!
– Не турбуйся! Сусідка може доглянути за ним.
– Все, Світлано, поїхали. Я ж тобі казав, що з нею марно розмовляти. Ми її до себе кличемо, а вона в будинок вчепилася. Видно гроші для неї важливіше сім’ї.
– Іди до машини. Я зараз підійду.
Світлані таки вдалося вмовити матір на переїзд. Тітка Марія взяла тільки найнеобхідніше, що їй могло знадобиться. На душі було до болю тоскно, їхати зовсім не хотілося. Адже в цих стінах пройшли кращі роки її життя, кожна річ, кожна цеглинка була особливо дорогою серцю. Звичайно ж, бачити, як ростуть онуки, бути частиною їхнього життя, теж хотілося.
Але одне, коли вони приїжджають в її будинок і зовсім інше – жити в будинку, де є свої правила. Донька так просила, так благала. Казала, що вона дуже втомлюється на роботі, на дітей зовсім немає часу. Зять теж крутиться, як білка в колесі. Сусідка Одарка обіцяла доглянути за будинком і за котом.
Пройшов всього один рік. Тітка Марія вже стільки разів пошкодувала, що погодилася переїхати, але назад шляху не було. Між Степаном і Світланою постійно виникали якісь непорозуміння. Онуки йшли до бабусі в кімнату, міцно обіймали її і тихо плакали. Після продажу будинку пройшло вже кілька місяців. Справа, на яку були віддані гроші, прогоріла. Степан став ще більш дратівливим, іноді приходив нетверезим додому.
Життя у них геть не ладилося, і Марія це бачила. Одного разу Світлана зайшла в кімнату матері зі словами:
– Мамо, а може тобі трохи пожити в будинку для літніх людей? Ми так добре жили до твого переїзду. А тепер навіть на сім’ю не схожі. Постійні непорозуміння. Давай тимчасово ти поживеш там, а потім, коли у нас все налагодиться, повернешся назад.
Зараз тітка Марія живе в будинку для літніх людей. Діти відвідують її кілька разів на рік. Степан так і не знайшов нормальної роботи, тому живуть на зарплату Світлани. Донька останнім часом наче прозріла, і кілька разів кликала маму назад, але тітка Марія не погодилася. Щось назавжди обірвалося в її материнській душі.
Фото ілюстративне – pro-kur.
