Світлана завжди вважала, що живе добре. Ну як — добре… Хата є, чоловік є, дитина росте, гроші ніби в домі. Не розкіш, але на життя вистачає. Так думали всі навколо, бо хто ж побачить, що на душі в душі жінки, а там тісно, як у маленькій комірчині.
Для людей вони були зразковою родиною, але всередині кипіли неабиякі пристрасті.
Її чоловік, Григорій, вважав, що все, що у них є, це завдяки йому. Він любив повторювати:
— Це моя хата. Мені батьки дали. І гроші мої. Я заробляю, а ти так… копійки носиш.
Світлана щоразу мовчала, ковтала образу, як гірку таблетку. Працювала прибиральницею в школі, а він — водієм у фірмі. Трохи більше заробляв, але вона теж вносила свою частину. Вони удвох обживали дім, удвох робили ремонт, удвох тягли сина. Та Григорій, певно, забув про слово «удвох».
Деякі вечори були хорошими: коли Григорій приходив у гуморі, коли син сміявся, коли запах борщу розливався по хаті. А в інші — чоловік зривався:
— Кому дякувати, що ти тут живеш? Мені! Не забувайся.
І щоразу Світлана наче закривалась у собі. Проте жила — бо син поруч, бо ніби сім’я.
Коли син виріс і поїхав вчитися у Львів, тиша в хаті стала дивною. Одного вечора, поправляючи ковдру на порожньому ліжку сина, Світлана відчула, що більше так не може жити. Зрозуміла: або вона зараз змінить життя, або життя остаточно зламає її.
Наступного ранку вона зателефонувала своїй колишній подрузі Ірині, яка давно жила у Франції.
— Іро, я хочу поїхати у Францію. Може, знайдеш мені щось там? Будь-що. Я вже не можу тут.
Ірина навіть не здивувалась:
— Свєтко, приїжджай. Спочатку будеш у мене. Далі щось придумаємо.
Коли Світлана сказала Григорію, той зблід і загорівся одночасно.
— Куди ти без мене? Ти що, надумала мене покинути? Я тобі не дозволяю!
— Грицю… Я ж ненадовго. Багато жінок їдуть, то чому б мені не спробувати?
— Ага! То тобі тут так погано? То йди! Але знай: я подаю на розлучення. Без хати залишишся, без грошей, без нічого. Побачимо, як ти там виживеш.
Він кричав так, що сусіди двері відкривали. Рвав на собі сорочку, ходив по хаті, як по клітці.
— Не маєш права! Я тобі життя дав!
Світлана стояла спокійно. Вперше за роки — спокійно.
— Нічого ти мені не дав. Я сама собі життя давала. Я поїду.
Через тиждень вона сиділа в автобусі до Франції. Їй було 45. Ні мови не знала, ні чіткої роботи не мала. Але мала одне — рішучість.
Ірина зустріла її тепло, як рідну. Допомогла знайти першу роботу — доглядальницею за бабусею. Було важко: недоспані ночі, втомлені руки, туга за домом. Але було нове життя. Світлана навчилася мови, знайшла кращу роботу, потім ще кращу. Через три роки вперше купила собі машину. Працювала, заробляла, гроші відкладала і сама змінювалася.
А через п’ятнадцять вона повернулася в Україну.
Не тому, що мусила — тому, що захотіла. Їй було 60, але виглядала вона на 48: підтягнута, стильна, доглянута жінка з тією особливою внутрішньою гідністю, яку дає не косметика, а свобода.
У рідному містечку Світлана купила великий, гарний будинок. Сучасний, зі свіжим фасадом і затишним садом. Сусіди тільки головами хитали:
— Бач, Світлана як піднялася, молодець…
Григорія вона вперше побачила на вулиці восени — постарілого, згорбленого, з тими самими очима, тільки без колишнього вогню.
Він стояв нерішуче, переминався з ноги на ногу.
— Свєт…
— Добрий день, Григорію.
Він ковтнув повітря.
— Я… Пробач… Може, поговоримо?
Вона впустила його на подвір’я. Він сидів у її новій кухні, з новим сервізом, і виглядав так, ніби сидить у чужому житті.
— Свєт… Я помилився. Я був дурний. Ти мені потрібна. Може… може, спробуємо знову? Я вже інший…
Вона поставила перед ним чашку чаю.
— Пий. Холодно надворі.
Він випив і підвів очі.
— То як?
Світлана всміхнулася — по-доброму, по-жіночому, але твердо.
— Грицю… Я двадцять років боялася жити без тебе. А потім п’ятнадцять років училася жити без тебе. І знаєш що? Я навчилися. Добре навчилися.
— Я буду поряд, як хочеш. Я можу допомагати… Ми ж вінчані з тобою, ти — моя дружина.
— Я не зла, Грицю. Може, навіть не серджуся вже. Але жити з тобою я не буду. Мені того не треба.
Він виходив мовчки.
І з того часу часто проходив повз її будинок. Зупинявся ввечері, коли вікна світилися теплим світлом. Стояв довго, ніби намагаючись зігрітися тим світлом, яке колись сам же пригнічував.
Світлана інколи виходила до нього на хвилину:
— Грицю, чаю хочеш?
Вони могли побалакати, але не більше. Світлана не тримала на нього зла, але і жити з ним не хотіла.
Бо один раз знецінивши людину, ти можеш просити вибачення все життя — але повернути ту любов, що нею колись знехтував, уже не зможеш.
Світлана жила далі: спокійно, красиво, гідно.
У своєму домі, у своєму світлі, у своєму житті. Вона довела і чоловікові, і насамперед собі, що вона таки чогось варта.
З сином, невісткою і внуками Світлана спілкується, охоче приймає їх у себе. І сина завжди вчить, щоб той цінував дружину, не знецінював її, бо жінка терпить до пори до часу, а потім її терпець вривається — і тоді її уже не повернеш.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
