Моя мама дуже несподівано покинула цей світ, залишивши сиротами мене та мого брата.

Тоді нас дуже втішала мамина подруга, Валентина Іванівна. Вона була головою сільської ради, тому все організувала і з продуктами допомогла.

Надалі теж продовжувала нас підтримувати, разом з сином Андрієм потім допомагала засадити город, отримати корм для домашньої птиці.

Ми з братом залишилися жити з дядьком Іваном, маминим рідним братом.

Тітка Валентина часто відправляла до нас додому свого сина, щоб він нам допомагав, і ми самі не помітили, як закохалися одне в одного.

Це було перше, щире, ніжне і справжнє почуття, Андрій зізнався мені, що давно вже я йому дуже подобаюся.

Після школи я була змушена йти на роботу, а Андрій поїхав в місто і поступив в університет.

Додому він приїжджав на вихідних, а я весь тиждень з нетерпінням чекала на нього.

Одного разу Андрій зробив мені пропозицію, і я погодилася.

Але коли про наші наміри дізналася його мама, вона сказала, що бідну сироту за невістку не прийме.

Я не могла повірити, що моя улюблена тітка Валентина, яка стільки нам допомогла, тепер так змінилася.

Андрій обіцяв, що він переконає маму, а поки-що просив мене почекати.

Але після цього він поїхав на навчання, і перестав мені писати, а на вихідні додому не приїжджав.

Тоді я сама поїхала в місто, щоб поговорити з нареченим.

Зустріла я його біля гуртожитку, він був веселий, в супроводі якоїсь дівчини.

Побачивши мене, йому стало незручно, він попросив мене відійти з ним в сторону, дав гроші на квиток назад і наказав повертатися в село.

Мене аж пересмикнуло і я йому сказала: «Відкупитись хочеш?».

«Причому тут це? Просто… просто ти – сирота, і даремно гроші витрачаєш», – виправдовувався, запинаючись Андрій, але більше я не могла його слухати.

Зі сльозами на очах я бігла на автостанцію, а в голові пульсувало одне слово: сирота!

Якою ж наївною я була! Картала себе, чому сама не розуміла, що я йому – не пара?

Просто я вірила, що наша любов все подолає. А ще – в щирість Валентини Іванівни вірила.

Через кілька місяців я почула про весілля Андрія з його однокурсницею – єдиною дочкою високопоставленого чиновника.

А мені нічого не залишалося, як проковтнути все це і почати нове життя, наче й нічого не було.

Валентина Іванівна раділа, нарешті син знайшов собі таку дружину, як треба.

Якось, повертаючись з роботи, я зустріла її, вони з сусідкою про щось розмовляли.

Валентина Іванівна побачивши мене, навмисне стала голосно хвалитися невісткою: мовляв, і красуня, і багата, саме таку заслужив її син. А який добротний особняк купив їм сват!

Я зробила вигляд, що не чую їхньої розмови.

Прийшла додому, а мій дядько дуже погано себе почував.

Він покликав мене до себе, подякував за все, і передав мені згорток з грошима – це були всі його заощадження.

Невдовзі дядька не стало, і після цього в селі залишатися просто не було змісту.

Я подала документи на отримання закордонного паспорта, бо вирішила їхати на заробітки в Іспанію, а за своїм будинком попросила наглядати сусідку.

Повернулася я аж через 7 років. Поки мене не було вдома, відбулося багато подій, про які мені розповіла моя сусідка.

Вона розповіла про те, що Андрій тепер вдівець, його дружини не стало і він сам виховує їхню доньку.

Кілька днів я ходила, як в тумані. Думки мої летіли до Андрія, до його дочки, яку я вже полюбила, хоча і ніколи не бачила.

Не знаю як, але ноги самі мене несли до будинку Андрія.

Я зупинилася біля воріт, з хати вийшла худа, бліда Валентина Іванівна.

«Це ти, донечко? Чули, що ти приїхала. Якою ж ти красунею стала! Благаю, прости, що колись не прийняла тебе. Дорікала сирітством. Ой, як же я перед тобою завинила. Все грошима вимірювала. Заходи, не соромся. Втіхою Андрія будеш і його сирітку утіш», – сказала, ховаючи очі.

Андрій і справді зрадів, коли мене побачив. А його донечка запитала, чи хочу я бути її мамою.

Звичайно, в мене є сумніви, чи я все правильно роблю, але всередині щось мені підказує, що роблю все вірно, тому що цілком можливо тут, в цьому будинку, мене чекає моя доля.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.