fbpx
Життєві історії
Через кілька місяців Віра Павлівна помітила, що почала втомлюватися. Василь Іванович приходив до неї в гості майже кожен день, і вона намагалася його смачно нагодувати. Чоловік із задоволенням їв її пироги, борщі й котлети, не відмовлявся від контейнера з собою, а натомість приносив лише пачку дешевого печива

Віра Павлівна була красивою, доглянутою жінкою, незважаючи на похилий вік, все ще викликала інтерес у протилежної статі. Вже багато років вона була одна і її самотність їй навіть подобалася. Більше вільного часу, менше турбот.

– Ну що ти, Віро, все одна і одна! – журилася сусідка та подруга Валентина Іванівна. – У тебе навіть кота немає!

– Так у мене ти є? – дивувалася такій турботі Віра Павлівна. Ми ж кожен день бачимося! Ключі від моєї квартири у тебе є, якщо що.

Але, на превелике нещастя Віри Павлівни, сусідка важко захворіла. Порадившись, її діти забрали стареньку до себе. Віра Павлівна залишилася зовсім одна.

– Мамо, переїжджай до нас! – кликав старший син. – Ну, що ти зовсім одна тут будеш? А тут ми про тебе подбаємо, з онуками більше спілкуватимешся!

Але Віра Павлівна не хотіла їхати зі своєї улюбленої квартири навіть до сина. Вона розуміла, що в них не так багато місця, щоб виділити їй окрему кімнату, а когось бентежити своєю присутністю, хай навіть рідних дітей чи онуків, вона не хотіла.

Молодший син був військовий і мотався різними містами. Про переїзд до нього не могло бути й мови. Подумавши, Віра Павлівна пішла до зоомагазину.

Вибираючи собі пухнастого друга, вона не помітила, як натрапила на чоловіка, який вибирає корм для птахів.

– Ох, вибачте! – сплеснула рукам жінка. – Мені, справді, не зручно!

– Ну, що ви, що ви! – літній, франтуватий вигляд чоловік у модному пальті, до блиску начищених черевиках і в старомодному капелюсі оцінювально оглянув Віру Павлівну з ніг до голови. – Такій прекрасній дамі зовсім нема за що вибачатися! Це я винен, що став тут посеред дороги! Дозвольте представитися: Василь Іванович! – чоловік нахилився до ручки Віри Павлівни.

– Віра Павлівна! – зашарілася жінка.

З крамниці вони виходили разом. Віра Павлівна несла кошик із новопридбаним кошеням, а Василь Іванович делікатно підтримував її під лікоть.

У них було багато спільного. Обоє любили театр, серіали, гуляти у парку та відпочивати на природі.

– Ви знаєте, Віра Павлівна, – натхненно розповідав Василь Іванович, – у мене є чудова дача! Правда зараз на ній нічого робити, все-таки пізня осінь, але ось навесні… Якщо дозволите, я б вас туди запросив!

– О! Це так мило з вашого боку! – зраділа Віра Павлівна.

Вони домовилися найближчими вихідними сходити в театр. На зустріч Василь Іванович прийшов із маленьким букетиком милих гербер.

– Ну що ви, Василю Івановичу! Не варто було! — збентежилась Віра Павлівна.

На тижні вони гуляли у парку. Цього разу Василь Іванович прийшов із гілочкою хризантеми. Вони довго тинялися доріжками, поки зовсім не здригнулися. І говорили, говорили… Здавалося, вони все життя знали одне одного!

Наступними вихідними був знову похід у театр та гербери. На тижні – прогулянка у парку та гілочка хризантеми. Так тривало майже місяць, доки Василь Іванович не застудився.

– Вірочко, я дуже сильно вибачаюся, але сьогодні не зможу скласти вам компанію як завжди – застудився! – хрипів чоловік у слухавку.

– Як недобре! – злякалася Віра Павлівна. – Говоріть мені свою адресу, і я привезу вам мій фірмовий бульйон! Він когось хочеш на ноги підніме!

– Ну що ви, Віра Павлівна! – слабко чинив опір Василь Іванович. – Це зовсім незручно! Я не в тому вигляді, щоб приймати вас у гостях! Та й заразити вас боюся!

– Заперечення не приймаються! – рішуче заявила Віра Павлівна і за п’ять хвилин уже готувала свій фірмовий бульйон.

Разом із бульйоном жінка захопила баночку малинового варення.

Василь Іванович зустрів її в шикарному махровому халаті, поверх смугастої піжами, із замотаним шарфом горлом. Він із вдячністю прийняв гостинці від жінки та запросив на кухню.

– Я якраз закип’ятив чайник, але до чаю у мене, на жаль, нічого немає. З будинку практично не виходжу! – розвів чоловік руками.

– Ну що ви! Нічого не потрібно! Ви ось краще бульйончик їжте, поки не охолонув! – Віра Павлівна дивилася, як Василь Іванович з апетитом їсть її бульйон та пила чай. Після бульйону та чаю з малиновим варенням, чоловіка зморило і він заснув. Закутавши його пледом, Віра Павлівна вирушила додому.

Хворів Василь Іванович довго. І щодня Віра Павлівна носила йому бульйон і щось до чаю. Він із вдячністю приймав і вибачався, що самому йому її почастувати й нема чим.

– Ну нічого, Вірочко, ось одужаю і закотимо ми з тобою бенкет горою! – натхненно говорив чоловік, м’яко стискаючи жінці руку.

Зрештою, здоров’я Василя Івановича поправилося. І він відразу запросив Віру Павлівну до театру. Постійний букетик гербер і ось вони знову насолоджуються п’єсою. Жінка думала, що їхні зустрічі продовжуватимуться як і до хвороби, але Василь Іванович сумно покачав головою.

– Знаєш, Вірочко, я вже не молодий і дуже погано переношу застуду. Якщо я продовжу наші прогулянки, боюся, хвороба знову покладе мене в ліжко! Тим більше, що вже зима.

– Тоді, може до мене? — несміливо запропонувала Віра Павлівна.

– Це якось не дуже зручно, – зам’явся Василь Іванович.

– Зручно, зручно!

Через кілька місяців Віра Павлівна помітила, що почала втомлюватися. Василь Іванович приходив до неї в гості майже кожен день, і вона намагалася його смачно нагодувати. Розуміла, що самотній чоловік не може харчуватися так добре, як одружений і хотіла йому догодити.

Василь Іванович із задоволенням поглинав її пироги, борщі й котлети, не відмовлявся від контейнера з собою, але… Турботою у відповідь Віру Павлівну не радував. Квіти стали з’являтися дедалі рідше, а замість шоколадних цукерок до чаю все частіше виявлялася дешева пачка печива.

Жінка розуміла, що він нею користується і водночас було соромно за свою меркантильність. Ну не доходить до нього, що в гості до жінки іноді потрібно приходити не з порожніми руками! А натякнути вона соромиться.

Єдине, що її заспокоювало в цій ситуації, це те, що Василь Іванович з нетерпінням чекав на весну, щоб показати свою дачу Вірі Павлівні.

– Ось побачиш, Вірочко, тобі там обов’язково сподобається! Свіже повітря, птахи співають, краса!

Настала довгоочікувана весна. Одного вечора, коли Василь Іванович, наївшись наваристого борщу і напившись чаю з солодким пирогом, напівлежачи у Віри Павлівни на дивані, нарешті повідомив їй про те, що найближчими вихідними вони їдуть до нього на дачу.

«Ну нарешті!» – зітхнула з полегшенням Віра Павлівна.

Раннього суботнього ранку, одягнувшись у гарний брючний костюм і одягнувши крислатий капелюх, Віра Павлівна чекала Василя Івановича. Він якось дивно оглянув її вбрання, але нічого не сказав. Сам же Василь Іванович був одягнений у робочий комбінезон, гумові чоботи і панамку.

Їхали довго. Нарешті здалося дачне селище. Через кілька хвилин Віра Павлівна з подивом розглядала похилений тин за яким росли кілька слабеньких деревців і стояла якась дерев’яна будівля, що покосилася.

– Це що? – здивовано подивилася на свого спутника.

– Це – моя дача! – гордо відповів Василь Іванович. — Можеш переодягтися у сараї. Там за одно і вибереш собі лопату до вподоби!

– Яку лопату?! – здивувалася жінка. – Ти навіщо мене сюди привіз?

– Як навіщо? – Василь Іванович був щиро здивований. – Город копати! Навіщо ще на дачу їздять? Зараз усе скопаємо, потім засадимо, а восени я з тобою врожаєм поділюся!

Віра Павлівна повернулася до свого супутника, подивилася на нього і засміялася. Вона сміялася голосно і довго, витираючи сльози, що підступили.

– Ні вже! Дякую, Василю Івановичу, але я додому! Досить того, що ти й так усю зиму за мій рахунок прожив! Твій город я вже не потягну! — вона розвернулась і пішла стежкою до зупинки автобуса, так само сміючись.

– Та, а що я тебе повинен був на дачу просто так везти? – сказав їй услід Василь Іванович. – Ну, що за жінки пішли! Я її і в театр, і на прогулянку, і врожаєм готовий поділитися… Що ж це все безкоштовно?

Віра Павлівна приїхала додому, налила собі велику чашку чаю та дістала торішнє малинове варення. Тут же до неї на коліна застрибнув величезний пухнастий кіт і голосно замуркотів.

– От так ось, Барсику, – погладила кота Віра Павлівна, – у моєму віці найкраще дружити з котом!

Фото з інтернету.

You cannot copy content of this page