Мені було сорок п’ять. І я думала, що вже ніколи цього не станеться, але – я закохалася. Не так, як у двадцять, коли серце вистрибує з грудей і все здається вічним, а по-дорослому – з розумінням, довірою, вдячністю.
Мене звати Олена, я розлучена вже десять років, маю дорослу дочку, Марічку, яка живе окремо, працює, планує весілля. А я – вперше за довгі роки – відчула, що мені знову хочеться прокидатися поруч із кимось.
Руслана я зустріла випадково – у книгарні. Пам’ятаю, я стояла біля полиці з психологією, тримала книгу «Як відпустити минуле», і він, усміхаючись, спитав:
– Допомагає?
Я підняла очі, і наші погляди перетнулися.
– Ще не знаю, тільки збираюся спробувати, – відповіла я.
– Тоді, може, почнемо разом? – пожартував він, тримаючи ту ж саму книжку.
Ми посміялися, і несподівано почали розмову, наче знайомі сто років. Виявилося, що він займається ремонтом комп’ютерної техніки, має невеликий бізнес, а я – бухгалтер. Потім ми випадково зустрілися ще раз – у кав’ярні неподалік. І з того дня каву я п’ю тільки з ним.
Руслан на два роки молодший за мене. Теж розлучений, має доньку-підлітка, Софійку. Він добрий, уважний, завжди питає, чи я не замерзла, чи не втомилася, чи хочу чаю. З ним я почала знову сміятися просто так.
Ми стали жити разом. Тихо, без гучних заяв, просто в один момент зрозуміли, що так краще. Я навіть не знала, що в сорок п’ять можна відчувати себе коханою жінкою, бажаною, потрібною.
А потім він якось сказав:
– Олено, я завжди мріяв про сина. Знаєш, щоб навчити його рибалити, щоб він казав «тату, поїхали на річку». Софійка вже велика, а я все ще відчуваю, що мені бракує цього.
Я тоді просто мовчала. Мені стало тепло й водночас страшно.
– Але ж мені… сорок п’ять, Руслане, – тихо прошепотіла я.
– Я знаю. Але ж зараз медицина творить дива. А ти – така енергійна, сильна, я вірю, що все буде добре, – усміхнувся він і обійняв мене.
А в мені зароїлися думки. Я довго не могла заснути тієї ночі. У голові крутилися питання: чи зможу я? чи витримаю? чи варто?
Через кілька днів я поїхала в село, до мами. Там осінь пахла яблуками й димом. Мама зустріла мене біля воріт, у хустці, як завжди.
– О, доню, нарешті приїхала! – зраділа вона. – А то все робота, робота…
Ми сіли на кухні, мама поставила на стіл борщ, пиріжки. І я, не знаючи, як почати, сказала:
– Мамо… у мене є чоловік. Ну, не зовсім чоловік, але ми живемо разом.
– Та я бачу, що очі у тебе світяться, – усміхнулася вона. – І що ж він?
– Гарний, добрий. Але хоче сина.
Мама поставила ложку, уважно глянула на мене:
– Олено, тобі ж не двадцять. Дитина – це не іграшка. Не можна так ризикувати.
– Але я хочу, мамо. Він дуже хоче. І я не хочу його втратити.
– Якщо чоловік піде тільки тому, що ти не народиш йому сина – то він не твій, – зітхнула мама. – Я ж бачила, як ти мучилася з першим. Тепер маєш шанс просто жити. Для себе.
Я мовчала. А в двері зайшла моя сестра, Галя. Їй сорок, має трьох дітей.
– А що ви тут так серйозно? – засміялася вона.
– Та от, – мама махнула рукою, – твоя сестра надумала дитину в сорок п’ять.
– І правильно надумала! – відповіла Галя. – Мамо, не кажи дурниць. Ти ж сама колись казала, що поки живеш – усе можливо. Якщо хоче — хай народжує. Ти тільки подивись, як вона помолодшала!
Мама зітхнула:
– Я тільки боюся, щоб потім не плакала.
Я поїхала додому з важким серцем. У машині плакала. Бо й справді, в мені боролися дві жінки – та, що прагне ще раз відчути диво материнства, і та, що боїться старості, лікарів, ускладнень.
Руслан зустрів мене біля під’їзду, поцілував у лоба:
– Як мама?
– Як завжди… переживає.
– А ти що думаєш?
– Я не знаю. Хочу, але боюся.
Він сів поруч, узяв мене за руку.
– Я з тобою, в усьому. Якщо не зможеш – я не піду. Але якщо зможеш – це буде найкраще, що сталося з нами.
Після того вечора я записалася до лікаря. Лікарка довго дивилася на аналізи, потім сказала:
– Шанси є. Але треба буде берегтися, уважно стежити. Це рішення не з легких.
Я вийшла з кабінету, а в голові лунали слова: «шанси є». І мені стало легко, навіть трохи весело.
Через тиждень я сказала Руслану:
– Я вирішила. Ми спробуємо.
Він просто мовчки обійняв мене, і я відчула, що це правильне рішення.
Минуло кілька місяців. Я не знала, чи вийде, але кожен день прокидалася з надією. І одного ранку тест показав дві смужки. Я сиділа на краєчку ванни й не могла повірити. Руки тремтіли, сльози текли самі.
Руслан тоді стояв на кухні, робив каву. Я вийшла, тримаючи тест у руці.
– Руслане… здається, ми будемо мати сина.
Він не сказав ні слова – просто впав на коліна, поцілував мені живіт і заплакав.
Тепер, коли пишу ці рядки, мені вже сорок шість. Біля мене спить маленький хлопчик із карими очима – наш Матвійчик. Мені важко було, дуже. І вагітність, і пологи. Але кожен день, коли він сміється, я знаю – все було недаремно.
Іноді я думаю про ті слова мами: «аби потім не плакала». Так, я плачу. Але не від жалю. Від щастя. Бо життя дало мені ще один шанс – і я його не злякалася.
Мораль проста: ніколи не буває запізно для любові, для мрії, для дива. Навіть якщо тобі сорок п’ять, і навіть якщо всі кажуть, що вже пізно – Бог знає, коли для тебе час народити не лише дитину, а й почати нове життя для себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
