Ранок Вероніки починався не з кави в ліжко, а з різкого звуку будильника о 6:15. Вона розплющила очі й кілька секунд дивилася в стелю орендованої «одинички» на околиці Києва. Шпалери в кутку трохи відклеїлися, а старий кран на кухні знову почав капати: кап… кап… кап.

— Нічого, — прошепотіла вона собі, відкидаючи ковдру. — Ще трохи, і буде своя. З нормальними стінами і видом на парк.

Вероніка була з тих дівчат, яких називають «self-made». Поки її однолітки в інстаграмі виставляли сторіз із букетами від анонімних шанувальників, вона вела табличку в Excel, де кожна гривня була на своєму місці.

Її робочий день був схожий на марафон. З 9:00 до 14:00 вона була «офісною феєю» — менеджеркою з логістики, яка могла розрулити затор із фур на кордоні одним телефонним дзвінком. А після обіду починалася друга частина — виїзди до клієнтів, перевірка складів, доставка термінових документів.

— Вероніко, знову пішки? — запитала її колега Олена, підфарбовуючи губи біля дзеркала. — Візьми таксі, компанія ж компенсує… колись.

— Оленко, поки вони компенсують, я на ці гроші вже два кілограми яблук куплю, — засміялася Вероніка, затягуючи пасок на талії. — Та й корисно це. Дивись, які ноги! Жоден тренажер не дасть такого ефекту, як три пересадки на маршрутках і забіг на п’ятий поверх без ліфта.

І це була правда. Вероніка не знала, що таке дієти, бо її метаболізм працював як вічний двигун. Вона була стрункою, підтягнутою, а її шкіра сяяла здоров’ям, хоча з косметики в неї був лише зволожувальний крем і туш для вій.

Павло з’явився в її житті як один із «важливих клієнтів». Він керував великою будівельною фірмою, завжди носив ідеально відпрасовані сорочки та пахнув дорогим парфумом, від якого в маленькому офісі Вероніки ставало важко дихати.

Одного разу, коли вона привезла йому підписані акти, він затримав її руку довше, ніж того вимагав етикет.

— Вероніко, ви постійно кудись поспішаєте. Може, зробите паузу? — його голос був низьким і впевненим.

— Час — це гроші, Павле Сергійовичу, — віджартувалася вона.

— Тоді дозвольте мені витратити свій час на вас. Запрошую на вечерю в п’ятницю. Відмова не приймається.

Вероніка вагалася. Вдома на неї чекав кефір і серіал, а тут — солідний чоловік, ресторан. «А чому б і ні? — подумала вона. — Я молода, симпатична. Маю ж я право на нормальне побачення?»

П’ятниця видалася шаленою. Вероніка пробігла за день близько п’ятнадцяти кілометрів. Останній клієнт затримав її, і вона ледь встигла додому, щоб прийняти душ і перевдягнутися. Їсти не було коли — лише вранці з’їла шматочок сиру і випила чаю.

Коли під вікнами просигналив чорний позашляховик, шлунок Вероніки видав тихий, але вимогливий звук.

— Тихо ти, — шикнула вона на себе. — Зараз нас погодують.

Ресторан «Золотий Фламінго» зустрів їх пафосом. Кришталеві люстри, офіціанти в білих рукавичках, які рухалися так плавно, ніби займалися тай-чи. Павло почувався тут як риба у воді. Він галантно відсунув стілець для Вероніки.

— Тут найкращий шеф-кухар у місті, — гордо сказав він.

Вероніка відкрила меню. Ціни нагадували номери телефонів, але аромат, що доносився з кухні, позбавляв її залишків самоконтролю. Вона відчувала себе як вовк, що випадково забрев на виставку елітних пуделів.

Підійшов офіціант.

— Ви обрали? — запитав він, тримаючи блокнот наче святе письмо.

— Так, — Вероніка усміхнулася. — Мені, будь ласка, великий стейк середньої прожарки, салат із морепродуктами, кошик свіжого хліба і на десерт — тірамісу. А пити… давайте яблучний сік.

Павло підняв брову. Офіціант навіть не кліпнув оком, але в повітрі зависла пауза.

— А мені просто зелений чай і маленьку порцію карпачо з цукіні, — тихо сказав Павло.

Коли офіціант пішов, Павло злегка нахилився до неї:

— Вероніко, ти справді все це з’їси? Ти ж така тендітна. Зазвичай дівчата тут замовляють лише воду з лимоном і салатне листя.
Вероніка засміялася, і цей звук був занадто живим для цього манірного залу.

— Павле, я сьогодні працювала десять годин. Пішки обійшла половину району. Якщо я зараз з’їм тільки листок салату, я просто знепритомнію прямо на цей накрахмалений скатертин. І не хвилюйтеся, я розраховую на свій бюджет — якщо що, за вечерю заплачу сама.

— Облиш, справа не в грошах, — Павло видавив посмішку, але в його очах промайнуло щось схоже на розгубленість. — Просто… це не зовсім жіночно, чи що.

Вероніка не стала сперечатися. Коли принесли стейк, вона взялася до їжі з таким щирим задоволенням, що Павло мимоволі почав за нею спостерігати. Вона не «колупалася» в тарілці. Вона насолоджувалася кожним шматочком. Вона була справжньою.

Через тиждень Павло запросив її на день народження свого бізнес-партнера.

— Там будуть серйозні люди, — попередив він. — Одягни чорну сукню. Класика, розумієш? Якщо хочеш, я заїду в бутік, виберемо тобі щось від відомого бренду.

— Дякую, у мене є сукня, — відрізала Вероніка. Їй не хотілося почуватися зобов’язаною.

У призначений вечір вона вийшла до нього в простій, але елегантній сукні-футлярі, яку купила на розпродажі рік тому. Сукня ідеально підкреслювала її фігуру, виточену не тренерами, а щоденною працею.

Павло оглянув її з ніг до голови.

— Має непоганий вигляд, — сказав він без особливого захвату. — Але я ж казав про бренд. Ладно, поїхали, вже пізно.

Вечірка проходила в заміському особняку. Все навколо кричало про багатство: дорогі авто під входом, охорона в костюмах, жінки в діамантах, які важили більше, ніж їхній здоровий глузд.

Вероніка почувалася спокійно. Вона звикла спілкуватися з різними людьми — від вантажників на складі до директорів банків. Вона підійшла до фуршетного столу, де красувалися закуски з ікрою та вишукані сири.

— Доброго вечора! — привітно звернулася вона до двох жінок, що стояли поруч. — Спробуйте ці тарталетки з лососем, вони просто чудові.

Жінки, вдягнені в ідентичні «брендові» сукні з обличчями, застиглими від ботоксу, зміряли її крижаним поглядом.

— Ми не їмо після шостої, — відповіла одна з них, ледь ворушачи губами. — І вуглеводи — це отрута. Ви, мабуть, нова супутниця Павла? Дивно, він завжди обирав… більш витончених дівчат.

Вероніка лише посміхнулася.

— Витонченість — це добре, але енергія — краще. А звідки їй взятися, якщо не їсти?

До них підійшов Павло. Він виглядав напруженим.

— Вероніко, ходімо, я познайомлю тебе з іменинником.

Під час розмови в колі «еліти» мова зайшла про фітнес-центри. Одна з дам, поправляючи кольє, запитала:

— Вероніко, а в який зал ви ходите? У вас такий рельєф м’язів… Це пілатес чи силові?

Вероніка щиро розсміялася:

— Мій «пілатес» — це біганина містом. Я менеджер, і мій робочий день — це суцільне кардіо. Знаєте, коли треба встигнути на три зустрічі в різних кінцях міста, а маршрутка зламалася — це краще за будь-який біговий тренажер. А замість гантелей у мене папки з документами та сумки з продуктами.

У колі запала тиша. Жінки переглянулися з виразом глибокого співчуття, ніби Вероніка щойно зізналася у важкій хворобі. Павло почервонів.

Він грубо схопив її за лікоть і відвів до вікна, де було менше людей.

— Ти що твориш? — прошипів він. Його очі горіли від гніву.

— Що не так, Павле? — спокійно запитала вона, вивільняючи руку.

— «Маршрутки»? «Папки з документами»? Ти хоч розумієш, як це звучить тут? Ти виставляєш мене жебраком, який не може найняти своїй дівчині водія! І навіщо ти жереш ці тарталетки при всіх? Подивись на інших жінок — вони ледь торкаються бокалів. Май хоч краплю гідності! Стримуй свій апетит — і в їжі, і в словах!

Вероніка відчула, як у грудях щось обірвалося. Не від болю, а від огиди.

— Мій апетит до життя — це те, що робить мене живою, Павле. Я не збираюся вдавати з себе голодну мумію, щоб ти виглядав «солідніше». Тобі не потрібна жінка. Тобі потрібен аксесуар, який мовчить і красиво стоїть у кутку.

— Павле, залиш дівчину в спокої. Ти поводишся як ідіот.

Поруч із ними стояв чоловік років тридцяти п’яти. Високий, у простому, але дуже якісному піджаку, з розумними очима. Це був Сергій — той самий іменинник, на честь якого було свято.

— Сергію, це наша приватна розмова, — огризнувся Павло.

— Це мій дім, — спокійно відповів Сергій. — І я бачу, як ти ображаєш єдину гостю, яка прийшла сюди не заради того, щоб похизуватися новим діамантом. Вероніко, вибачте мого друга. Він іноді забуває, що люди — це не активи на балансі.

Вероніка подивилася на Павла. Тепер він здавався їй маленьким і дуже жалюгідним у своєму прагненні всім сподобатися.

— Я йду, — сказала вона. — І, Павле… більше не телефонуй мені. Насолоджуйся своїм «вишуканим» самотнім життям.

Вона розвернулася і швидким кроком вийшла з залу. Весняне повітря здалося їй неймовірно солодким після важких парфумів ресторану. Вона йшла по гравійній доріжці, відчуваючи, як скидає з плечей невидимий вантаж.

— Зачекайте!

Вона озирнулася. Її наздоганяв Сергій. Він був без піджака, лише в сорочці з закоченими рукавами.

— Ви куди? До міста далеко, а таксі сюди їде довго.

— Я пройдуся, — усміхнулася Вероніка. — Мені корисно. Ноги звикли.

— Я вас підвезу, якщо дозволите. Тільки… — він завагався. — Ви не проти, якщо ми спочатку заїдемо в одне місце? Я теж весь вечір нічого не їв. Ці канарпе — то не їжа.

Вероніка засміялася.

— І куди ми поїдемо? У черговий ресторан з дрес-кодом?

— Ні, — Сергій хитро підмигнув. — Тут неподалік є цілодобова заправка, де роблять найкращі хот-доги в області.

Через двадцять хвилин вони сиділи на капоті його машини на узбіччі дороги. В руках у кожного був величезний, гарячий хот-дог і паперовий стаканчик з кавою.

— Знаєш, — сказав Сергій, витираючи серветкою соус. — Я теж починав з того, що розвантажував машини на базарі. Потім відкрив свій перший склад. Я пам’ятаю ціну кожній копійці. І коли я почув твою розповідь про «маршрутний пілатес», я вперше за вечір щиро посміхнувся.

— А як же твої гості? Вони ж там чекають на іменинника.

— Нехай чекають. Вони там не заради мене, а заради моїх контрактів. А мені… мені давно не вистачало простої розмови з людиною, яка не боїться бути собою.

Вони розмовляли кілька годин. Про мрії, про перші зароблені гроші, про те, як важливо мати свій дім, де можна бути справжнім. Виявилося, що Сергій теж мріє не про віллу на Лазуровому березі, а про затишну дачу з великим садом, де можна влаштовувати пікніки для друзів.

Коли він підвіз її до будинку, вже починало світати.

— Вероніко, — покликав він, коли вона вже збиралася виходити. — Давай домовимося: наступного разу ми підемо не в ресторан, а в парк. Там продають цукрову вату, і ніхто не рахує калорії.

— Домовилися, — вона посміхнулася.

Вона піднімалася до своєї квартири пішки — ліфт знову не працював. Але цього разу її серце билося швидко не від втоми, а від передчуття чогось нового. Вона знала: її «свій куток» обов’язково буде. І в ньому завжди буде пахнути смачною їжею, а на порозі її чекатиме людина, яка любить її саме за те, що вона — це вона.

А Павло? Він залишився у своєму ідеально випрасуваному світі, де все має свою ціну, але ніщо не має справжньої цінності.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.