Мені 52 роки, у мене є чоловік і доросла донька. Я давно живу окремо, самостійним життям.
А нещодавно я отримала звістку від родичів. Моя тітка намагалася мені пояснити, що я погана дочка, бо мій літній батько потребує допомоги, а я нічого не роблю.
Татові моєму 80 років, і я не бачилася з ним багато років. Спробую пояснити, чому так сталося.
У мене є ще молодший брат, і вся увага батька приділялася йому.
Мама взагалі жила своїм життям. У них з татом були дуже погані стосунки.
Я часто не розуміла, навіщо вони з батьком взагалі вирішили бути разом, адже вони не могли розмовляти тижнями просто так, бо їм нема що один одному сказати.
З братом стосунки теж не ладналися. Він мав батька, для якого він був усім.
На його захоплення не рахували грошей, із ним проводили час, розмовляли.
Я часто відчувала себе зайвою. Батьків не цікавили мої успіхи у школі.
В старших класах я почала добре вчитися, після одинадцятого класу я поступила на бюджет і поїхала з дому.
Тобто, відразу після закінчення школи я почала забезпечувати себе сама. Батьки не дали мені жодної копійки протягом усього мого життя.
Спадщини я теж не отримала, все дісталося моєму брату.
Але я ні на що і не розраховувала, бо давно зрозуміла, що маю сама себе забезпечувати.
Мій чоловік був у подібному становищі, йому батьки теж нічого не дали. Тому нам обом довелося починати з нуля.
Спочатку ми почали разом винаймати квартиру, поступово накопичивши на окрему кімнату у гуртожитку.
Відтоді минуло вже багато років. У нас з чоловіком уже своя квартира, дочка вже доросла.
Начебто все добре, я не скаржуся.
Тему батьків я закрила, коли не стало мами. З нею я ще підтримувала якийсь контакт, а з батьком ми не бачилися взагалі.
З братом я теж не спілкуюся, останнє, що я про нього чула, це те, що він поїхав працювати кудись за кордон.
Ось і все, що я знала про сім’ю досі. А нещодавно трапилося дивне – мені зателефонувала моя тітка, сестра батька.
Вона розповіла, що батько занедужав і йому потрібний догляд. Картала нас за те, що ми, діти, залишили батька напризволяще.
Я себе зобов’язаною не відчуваю. У житті батька був тільки син – світло у віконці, ось він батькові завдячує, а я ні.
Але брат, за словами тітки, живе та працює в Німеччині, повернутися додому, щоб доглядати за батьком, він зараз не може.
Саме він тітку і надоумив дзвонити мені. Я ж дочка, мені належить доглядати батьків.
Я цього робити не хочу. Навіщо я доглядатиму чужу мені людину? Я нічого хорошого від нього не бачила.
Мене переконують, що це все одно мій тато, настав час забути і пробачити колишні образи. А я не хочу, кожен сам обирає свій шлях.
Батько вибрав той, який привів його з нинішнього стану.
А яка ваша думка?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
