Життєві історії
— Віддавай ключі від батьківської хати й землі, раз у тебе совісті нема рідну матір на поріг пустити! Тітка Галина кричала так завзято, ніби мою свекруху цілий місяць
— Твої заощадження віддамо на викуп частки моєму братові, він же не чужа людина, — спокійно сказав чоловік, навіть не підводячи очей від чашки чаю. Він говорив про
— Ти не їдеш, бо Люба хоче бачити лише свою рідню і хрещених батьків, але кошти за садибу треба переказати просто зараз, бо ми вже стоїмо біля воріт
— Мамо, ну навіщо ви знову передали ці торби, невже ви думаєте, що ми тут голодуємо і самі не купимо собі їжі? — кричав у слухавку син, роздратовано
— Я більше не маю наміру терпіти поруч із собою домашній баласт, — голосно промовив чоловік, дивлячись мені просто у вічі перед усіма гостями. У залі відразу стихли
— Дачу я остаточно переписую на Ромчика, бо він старший син і йому потрібніше, а ти, Мирославо, у суботу поїдеш туди з самого ранку вибирати бараболю, згрібати листя,
— Чужі гроші рахувати завжди приємніше, ніж свої віддавати, правда, мамо? Софія навіть не підвела очей від миски з домашнім паштетом. Вона спокійно розрівнювала лопаткою вершкове масло зверху.
— Якщо ти зараз же не з’їси цю кашу, я віддам її бабусі, а вона знову сидітиме у своїй кімнаті й навіть «дякую» не скаже, — дев’ятирічна Мар’янка
Ранішнє сонце у великому спальному масиві української столиці зазвичай розливається м’яким, теплим золотавим світлом по балконах висоток, обіцяючи спокійний і гармонійний день, але у затишній квартирі Богдана та
Ранкове сонце повільно підіймалося над мальовничим передмістям Києва, заливаючи золотистим світлом старий сад, де кожна гілка яблуні зберігала пам’ять про минулі роки, про дитячий сміх, про мозолясті руки