Ти мамі миски вареників пошкодувала? — свекруха смикнула ручку холодильника ще раз, але міцний металевий замок навіть не ворухнувся. — Мені не шкода, Надіє Степанівно. Просто тепер у кожної страви на цих поличках є свій власний господар, — спокійно відповіла Мар’яна, навіть не підводячи голови від екрана ноутбука. Вона сиділа за круглим столом, застеленим простою лляною скатертиною, і методично перевіряла первинні документи. Цифри в електронних таблицях завжди були чесними. Вони ніколи не намагалися здаватися кращими, ніж є насправді, не шукали виправдань і не перекладали свої проблеми на чужі плечі. Дебет сходився з кредитом тільки тоді, коли все було пораховано до останньої копійки. У житті Мар’яни донедавна все було значно заплутаніше. А почалася ця історія значно раніше, приблизно рік тому, коли в їхній сім’ї з’явилася нова велика мрія. Точніше, мрія була виключно чоловікова, але платити за неї довелося обом, хоча й зовсім по-різному. Ярослав давно хотів велике авто. Не просто стареньку робочу машину, щоб їздити на роботу чи до батьків у село, а високий, сучасний позашляховик із темними вікнами. Щоб сусіди біля під’їзду дивилися вслід, щоб на дорозі всі поступалися, щоб самому собі здаватися солідним і успішним керівником
— Ти мамі миски вареників пошкодувала? — свекруха смикнула ручку холодильника ще раз, але міцний металевий замок навіть не ворухнувся. — Мені не шкода, Надіє Степанівно. Просто тепер
Ольго? Це Марина, — пролунав у слухавці сухий, наче тріск сухої гілки, голос. Без привітання, без жодного вступу. — Слухай уважно, бо повторювати не буду. Вона мені не потрібна. Забирай. Інакше я завтра вранці відвезу її у відповідне місце. Документи я вже зібрала. Ольга випросталася. Спину стрельнуло тупим болем, але вона навіть не звернула уваги. Серце чомусь глухо гупнуло під ребрами. — Кого — її? Ти про що взагалі? — Маму Михайла. Кого ж іще? — роздратовано видихнула Марина. На задньому плані чути було, як гуде телевізор і дзеленчить якийсь посуд. — Я більше не можу. Михайла нема, сорок днів минуло, а я їй ніхто. Чужа людина. Вона мені все життя нерви псувала, а тепер ще й під себе ходить через раз. Ти ж із нею колись добре жила, пироги разом пекли. От і забирай. Ольга заніміла. Повз неї ліниво пролетів джміль, десь на сусідському подвір’ї гавкнув пес, а в слухавці важко дихала жінка, яка п’ятнадцять років тому розбила її життя на дрібні друзки. — Марина, ти при своєму розумі? — нарешті видушила з себе Ольга. Горло пересохло. — А чому я? Я вже п’ятнадцять років їй не невістка! Михайло сам пішов, ти сама його забрала. Разом із хатою, з усім! — А я тепер теж їй не невістка, — спокійно і жорстко відрізала Марина
Телефонний дзвінок застав Ольгу на городі. Вона якраз обривала сухе бадилля на помідорах, витираючи чоло запиленим рукавом старої сорочки. Серпневе сонце пекло немилосердно, у повітрі стояв терпкий запах
Зустрічай, сестричко! Ми вже їдемо з автостанції на таксі, так що готуй гарячий сніданок, бо діти всю ніч не спали, голодні, як вовки! — несподівано затараторила з того кінця телефону галаслива Катерина, не даючи Софії вставити й жодного слова. Софія роздратовано видихнула і набрала сестру одразу ж після коротких гудків, бо вона зовсім не очікувала такого. Телефон довго не відповідав, але нарешті знову пискнув. — Катю, послухай мене уважно, я тебе нікуди не запрошувала на ці дні! У мене сьогодні робоча зміна на фельдшерському пункті, о восьмій ранку вже треба відкривати двері і приймати хворих, мені не до тебе і не до онуків твоїх. — Ой, та ми ж не на прийом до лікаря їдемо, а до рідної сестри в гості! — весело сміялася сестра. — На пару днів, свіжим повітрям подихати, город подивитися. Ти напечи смачних млинців із сиром, малеча в дорозі зголодніла. — У моєму домі вже є люди. Спальня повністю зайнята гостями. — Нічого, розберетеся якось, ми вже під’їжджаємо до воріт
Ранкова тиша в мальовничому селі над Россю розбилася від різкого сигналу мобільного телефону, який лежав на кухонному столі поруч із глиняним глечиком. Стрілки годинника показували рівно половину на
Мати хай не приїжджає твоя! Вона ж мені усю душу вип’є! — Оксана різко звернулася до чоловіка. — Приїде зі своєї Полтавщини, і почнеться! Знову ні хвилини спокою, ні тобі тиші на подвір’ї, ні спокійного вечора на веранді! Остап звів погляд на дружину. — Мама ж одна на світі, Оксано. Куди їй діватися одній в тій квартирі? — От хай і сидить там, де звикла! У неї сусіди під боком, і телевізор! Кожнісінького року одне й те саме! Спочатку на тиждень приїде, ніби погостювати, потім на два тижні затримається, а там дивись — уже й вересень на дворі, а вона все вчить мене, як правильно буряки саджати та борщ варити! Остап підвівся з лави. — Вона ж цього року зовсім слабує, — тихо мовив чоловік, не дивлячись на дружину. — Усі вони слабують, щойно починається дачний сезон! — Оксана витерла руки об кухонний рушник. — Двадцять років терплю, Остапе! Двадцять довгих років! Учора телефонувала і питала, чому я фіранки у вітальні ще не попрала. З Потлавщини має претензії до моїх занавісок! Остап промовчав. Заперечувати не було сенсу, бо кожне її слово звучало як чиста правда
Дерев’яні ворота подвір’я тихо скрипнули, випускаючи ранкову прохолоду назовні, де над шибками сусідських хат уже здіймався тонкий серпанок ранкового туману. Село прокидалося повільно, під дзенькіт відер та далеке
Тетяно Іванівно, дорогенька моя свекрухо, — зверталася до матері невістка при гостях. — Раз я така погана господиня, як ви кажете людям, навчіть мене прямо зараз на очах у всіх. Ось плита, ось усі необхідні продукти. Приготуйте нам ваш знаменитий холодець або хоча б домашні пельмені за вашим рецептом. А ми всі із задоволенням подивимося, повчимося у справжньої майстрині. Свекруха занервувала, заметушилася на стільці, відчуваючи небезпеку: — Я взагалі-то почесна гостя на цьому святі! І в мене болить спина, я не збираюся стояти біля гарячої плити заради ваших примх! — А ви просто покажіть майстер-клас, хоча б тісто замісіть на очах у гостей, — наполягала Світлана, дивлячись просто їй у вічі. Тут зовиця не витримала, встала з-за столу і голосно на весь голос кинула: — Мам, ну припини вже цей цирк перед людьми! Усі ж прекрасно знають, що ти береш той холодець у кулінарії біля ринку, ти купуєш його і ніколи не готуєш сама. Я сама тебе там бачила минулого тижня! Тетяна Іванівна зблідла
У мальовничому селі, де біля кожного двору на сонечку гріються білі хати, а вздовж вулиць простягнулися рясні вишневі сади, недільні дні завжди мали свій особливий розклад, напоєний ароматом
Надійко! Ти тільки не ображайся на мене, доню, — хвилювалася мати. — Ти приїжджай до мене тепер краще лише раз на місяць. Частіше сюди їздити абсолютно не потрібно тобі. Надія завмерла з рушником у руках, бо приїжджала до матері кожної суботи. Вода у крані весело дзюрчала, але цей звук раптом здався їй якимось далеким і нереальним. Вона різко вимкнула воду, обернулася і перепитала, не вірячи власним вухам, бо думала, що просто розчулася: — Мамо? Ти що зараз сказала? Як це — раз на місяць? А як же я не приїду? Мати не знітилася, вона не опустила очі й не почала виправдовуватися. Вона повторила свої слова чітко, слово в слово, а наприкінці додала важко, немов знімаючи з плечей величезний кам’яний тягар: — Дайте мені нарешті трохи спокою. Для Надії ці слова пролунали як справжній грім, як холодний душ у спекотний літній день
Теплий золотавий вересень у мальовничому селі Вербички завжди розмальовував старі садки в найяскравіші кольори, приносив із полів запах стиглих яблук і гіркуватий аромат сухої трави. На подвір’ї просторої,
Соломіє, а ти взагалі плануєш сідати за стіл разом із нами? Чи підеш сидіти до себе? — перед родиною мовила дивно свекруха. — Ну, ти ж нам не зовсім рідна людина, чесно кажучи. От попередня невістка — Інночка — та була справжньою родинною душею! На будь-яку виставку в районний дім культури — завжди зі мною, за покупками на ярмарок — теж удвох, аби кудись поїхати відпочити — вона жодного разу навіть словом не обмовилася, що я комусь можу заважати чи обтяжувати. А ти якась зовсім інша, не наша, чужа. Максиме, що ти на мене шикаєш? — свекруха звернулась до сина. — Що я такого сказала? Правду кажу в очі! Хіба вона рідна нам? І хлопчаки теж від Інночки. Що? Я знову щось не те кажу? Соломіє, та ти не приймай усе це близько до серця. Ти дівчина непогана, але не з нашого тіста. Чого тепер ображатися на чисту правду? Максим сидів між двома вогнями, не знаючи, куди подіти очі. — Мамо, ти б краще слідкувала за тим, що саме ляпаєш язиком перед усєю родиною, — випалив він із роздратуванням. — А чого це нам ображатися на правду? — не вгамувалася жінка. — Соломія — моя законна дружина. Вона зараз повноцінна матір моїх дітей і господиня в цьому домі! — Мачуха вона їм, а не мати, — випалила Надія Іванівна
На околиці мальовничого селища Калинівка, де вечорами над ставком стелиться густий прохолодний туман, а в садках дозрівають пізні солодкі яблука, у просторій сучасній хаті Максима та Соломії панувала
Оце чоловік! Оце господар! — захоплено вигукнув кум Василь. — Пощастило твоїй Надійці. Моя тільки бурчить, що я на свято сковорідку купив. Надія стояла непорушно, відчуваючи дивну порожнечу всередині. Вона дивилася на Сергія крізь зелене листя і намагалася згадати останні тижні їхнього життя. Два тижні тому вони відсвяткували десятиліття шлюбу — день, коли колись обіцяли бути разом і в горі, і в радості. Сергій тоді повернувся з роботи ввечері, несучи величезну картонну коробку з яскравим малюнком. У тій коробці була кухонна сушарка для овочів та аерогриль з безліччю кнопок і програм. Він тоді довго пояснював, як піклується про її здоров’я і сили. — Тобі треба менше стояти біля плити, Надюсю, — повчально говорив він, заварюючи собі чай. — Ця штука готує сама. Натиснула кнопку — і маєш вечерю. А коли вона тихенько подякувала і пригорнулася до нього, Сергій сумно схилив голову. — Я хотів подарувати тобі щось пам’ятне, золоте чи срібне, — жалівся він тоді. — Але ж ти бачиш, які зараз часи. Зарплату затримують, премії зняли, пальне дороге, кредит за житло тисне. Треба трохи потерпіти. Головне — це практичність
— Я на це кольє пів року збирав, кожну копійку відкладав, аби тільки очі моєї ластівки світилися від щастя! — лунав упевнений чоловічий голос над подвір’ям. Надія саме
Ой, Боже мій! Ще й дозвіл треба питати у власної невістки, щоб сина навідати! — обурилася свекруха, ставлячи важку сумку просто на вимиту до блиску підлогу. — Так що там із кімнатою? Я з дороги втомилася, мені відпочити треба. — Ми з Миколою навіть не обговорювали подібне, — відповіла Катерина, зберігаючи повний спокій. — Ну то зараз обговоримо, не маленькі! — Раїса Степанівна вже енергійно відкривала дверцята холодильника, заглядаючи всередину з найсуворішим виразом обличчя. — Боронь Боже, як у вас тут порожньо. Микола мій схуд за останній рік, я одразу це помітила, ще коли фотографії в телефоні переглядала. Чим ти його взагалі годуєш, скажи на милість? Мабуть, якимись сухими перекусами з пакетиків? — Нормально я його годую, домашньою їжею, — спокійно заперечила Катерина, відчуваючи, як усередині починає закипати ледь стримуване роздратування. — Нормально! — перекривила її свекруха, дістаючи з полиці каструлю і підозріло її обнюхуючи. — Це що, вчорашній борщ? От я зварю справжній, наваристий, на домашній курочці, зі свіжим буряком та часником, як належаться! А ти тільки переводиш продукти на казна-що
Осінній полудень у мальовничому селі Вербички видався напрочуд теплим і сонячним. Золоте листя повільно кружляло в повітрі, вкриваючи доріжки подвір’я густим килимом, а на городі завершувалися останні роботи.
П’ять років прожила на всьому готовому, слова їй поперек ніхто не сказав, пальцем об палець не вдарила. А сьогодні вона, бачите, сміє моїм дітям забороняти яблука рвати в нашій родинній садибі! Любов підвелася, уперши руки в боки, і зміряла невістку зневажливим поглядом: — Ти тут хто взагалі така, Соломіє? Зібрала свої манатки — і щоб духу твого тут не було, поки по-доброму прошу! За великим столом стало тихо. Було чути лише, як дзижчать джмелі в кущах барвінку та зрідка гавкає сусідський пес. Гості зніяковіло завмерли з ложками в руках, не знаючи, куди подіти очі від сорому. Свекруха, Ганна Василівна, сиділа на покуті в шовковій квітчастій хустці. Вона неспішно витерла кутики вуст серветкою і поглянула на невістку холодно, зверхньо. Поруч сидів її син, а за сумісництвом чоловік Соломії — Назар. Він навіть не підняв голови, просто гортав стрічку в телефоні. Назар міцно стиснув щелепи, роблячи вигляд, що ця прикра розмова його взагалі не стосується. Соломія спокійно поклала ложку на край тарілки. Вона випростала спину і поглянула зовиці просто у вічі. У погляді молодої жінки не було ані сліз, ані колишнього остраху, ані вини, яку їй намагалися нав’язати щодня протягом усіх п’яти років подружнього життя
— Прийшла сюди без копійки за душею, а тепер господиню з себе корчиш і вказуєш моїм дітям, де їм гуляти? Голос зовиці був дзвінким, прикрим і перебив усю

You cannot copy content of this page