Здоров була, Людочко! Пише тобі твоя двоюрідна сестра Галька з Великих Мацьківців. Ти вибач, що через адресний стіл тебе розшукала, бо староста наш підсобив адресою. Діло в нас невідкладне, родинне. Пам’ятаєш нашого діда Ничипора Голопупенка? Того самого, що коней у колгоспі доглядав і свинофермою керував найкраще в усьому районі? Так от, стара його хата зовсім похилилася. Стріха тече, балки підгнили, ще трохи — і завалиться геть. Ми тут усією купою зібралися, подумали і вирішили скинутися родиною, щоб перекрити залізом та підмурувати стіни. Ти баба міська, чули ми, що живеш багато, в шовках ходиш і начальницею колись була. Перекажи якусь копійчину, скільки подужаєш на загальну справу, щоб не соромно перед селом було за дідівське обійстя. Чекаємо від тебе звістки. А якщо не озовешся — я сама до тебе приїду, привезу свіжого підчеревини з часником і сушених яблук, як ти марга соплива любила, коли босоніж ганяла по калюжах за чужими індиками. Обіймаю тебе міцно, твоя сестра Галина». На кухні запала мертва тиша. Було чути тільки, як цокає старий годинник із зозулею, який свекруха завжди називала «віденським раритетом часів Франца Йосифа». Назар дивився на аркуш wide-відкритими очима. Його обличчя почало повільно червоніти — від шиї до самих кінчиків вух. — Людочка… Ничипор Голопупенко… Свиноферма… — ледь чутно вимовив він, ніби слова застрягли йому в горлі. Він підняв на мене очі, в яких читався повний розпач
— Твої батьки все життя крутили коровам хвости, а в моїх жилах тече шляхетна блакитна барва! — свекруха так гордо задерла підборіддя, що ледь не зачепила кришталевий ріжок
Алло, Софіє, — лунав у телефоні підозріло бадьорий голос свекрухи. — Ти ж пам’ятаєш, що скоро свято? Я от планую зібрати подруг у себе в квартирі, все має бути на найвищому рівні. Мені знадобиться твоя допомога з готуванням, бо одній мені ну ніяк не впоратися з таким обсягом роботи, я звикла, що усе готуєш ти. Прийдеш з самого ранку, добре? Софія на секунду замовчала, відчуваючи, як усередині знову підіймається хвиля давньої образи. Вона чітко згадала і той попередній день народження, і байки про героїчну працю, і повну відсутність будь-якої вдячності. — Ні, Катерино Петрівно, я не прийду, — спокійно, але твердо відповіла невістка. — У мене на цей день абсолютно інші плани, які ніяк не пов’язані з проведенням часу на чужій кухні. Ви ж у нас все робите самостійно, невтомно і найкраще, тож і цього разу чудово впораєтесь без сторонньої допомоги. Ви всім кажете, що я не допомагаю вам, от і робіть все самі. На іншому кінці запанувала довга, напружена тиша. Катерина Петрівна явно не очікувала такого. — Тобто як це — не прийду?! — обурився голос у телефоні. — Ти що, образилася через ту дрібницю?! Подумаєш, сказала пару слів подругам! Ти ж молода, тобі важко допомогти літній людині
– Мамо, я вже просто втомилася від усього цього! Скільки можна тягнути все на собі, поки інші просто спостерігають? — голос Софії дзвенів від образи, а в очах
Галино Степанівно, покличте Юру до телефону. Будь ласка, просто зараз. – Він у ямі біля свердловини, руки по лікті в багнюці. – Тоді піднесіть трубку до його вуха. Мені треба дві секунди. Свекруха важко зітхнула, гримнула чимось металевим, і за пів хвилини я почула голос чоловіка. Він говорив задихано, але якось безтурботно, ніби виїхав із друзями на риболовлю. – Наталю, я тут, схоже, застряг до вечора. Клапан полетів, зараз зніму, подивлюся, може, доведеться шукати заміну. – Юро, яке сьогодні число? У трубці настала пауза. Десь на задньому плані з брязкотом упало відро. – Двадцять третє. А що сталося? – О третій годині в нашого сина свято. Перший справжній ювілей, десять років. Запрошені троє хлопців, торт, який я печу з самого ранку. Ти обіцяв повернутися до обіду. Голос чоловіка вмить змінився, став винуватим і розгубленим. – Ох, Наталю, пробач. Субота ж, зовсім із голови вилетіло. Мама з цим насосом крутиться, город сохне, от я й зірвався, навіть не подумав
– Можеш навіть до суду на мене подавати, але я вибрала допомогти синові з житлом, а не рівняти зуби твоєму малому, – спокійно сказала свекруха, поправляючи хустку біля
Навіщо тягнути те, чого вже немає? — запевняв він сам себе. — Краще чесно розійтися. Я залишаю їм дах над головою, хай живуть спокійно. Вона ще молода, знайде собі когось доброго й розважливого. Розмова з Марійкою була короткою. Вона не влаштовувала гучних докорів, не плакала при ньому, лише мовчки слухала, міцно стискаючи пальці. Це мовчання Мирослав сприйняв як згоду й байдужість, хоча насправді вона просто не знала, як захистити своє серце від такого рішення. Він пішов, упевнений, що зробив послугу всім. Початок нового спільного життя з Інною був схожий на свято. Вони багато гуляли, відвідували цікаві місця, вели розмови про великі плани та заможне майбутнє. Проте за кілька місяців перша хвиля почуттів почала стихати, і на поверхню вийшла щоденна реальність. З’ясувалося, що Інна не любила поратися біля плити, а домашні турботи вважала марнуванням часу. Її погляд на спільне існування був дуже простий: чоловік повинен забезпечувати розкішне життя, гарні речі та часті подорожі
— Я подаю на розлучення, бо зустрів справжнє щастя, а з тобою просто марную молодість, — кинув він тоді дружині в очі, впевнений, що за порогом старого дому
Ось тут і будемо віку доживати, Галю. Не палац, але дощ на голову не тече, а землю довкола ми з тобою до ладу доведемо. Галина погладила долонею білену стіну біля косяка. Їй було двадцять два, вона любила тишу, порядок і тепло. Здавалося, життя нарешті вмостилося на надійні рейки: город зораний, дрова під навісом поскладані, у хліві мекає молода коза, яку Павло виміняв на мішок зерна. Вони жили дружно, без сварок, ділячи порівну і суху скоринку, і важку лопату. За кілька років у хаті залунали власні голоси. Спочатку народилася спокійна, світлоока дівчинка Оленка, яка могла годинами перебирати квасолю в мисці. Потім один за одним з’явилися хлопці-двійнята, Богдан і Тарас — галасливі, чубаті, мов горобці навесні. Сад шумів яблунями, Павло видовбав із липи довгий стіл і дві лави, бо за старим маленьким столиком їм усім уже було тісно. Здавалося, все йшло так, як заведено у людей: земля родить, діти ростуть, сонце сходить над горбом, а вечорами пахне м’ятою біля ґанку. Лихо прийшло зненацька, як завжди приходить нещастя до тих, хто його зовсім не чекає. За сім кілометрів, на хуторі біля старої лісопилки, жила Павлова старша сестра Марина. Була вона жінкою вітряною, непутящою, з очима, повними вічної тривоги та непокори. Люди казали, що вона народилася не в тій хаті або під лихою зіркою
Осінь того року видалася ранньою і теплою, як домашній пиріг, щойно витягнутий із печі. Павло привів Галину в село надвечір, коли корови якраз поверталися з вигону, здіймаючи куряву
Дочко, скидай ту білу сукню, бери валізу і ходімо на автобус, поки люди не почали розходитися по хатах і перемивати нам кісточки, — тихо мовила мама, стискаючи мої холодні пальці. — Мамо, але ж ми щойно стали на рушник, священик нас поблагословив, уся рідня зібралася біля воріт… Як я людям в очі гляну? — ледь чутно відповіла я, ковтаючи гіркий клубок, що підступив до горла. — А так і глянеш — з високо піднятою головою. Бо якщо чоловік у першу ж спільну хвилину забув, для кого грав весільний марш, то через рік ти в тій хаті станеш просто чужою людиною. Повір моєму досвіду. Ця розмова відбувалася за рогом сільської церкви, біля старих лип. Буквально за десять кроків звідти ще грав баян, лунали вигуки «Гірко!», а родичі метушилися, витягуючи зі святкових кошиків цукерки та калачі, щоб обсипати молодих на щастя й достаток. Тільки от ділитися тим щастям зі мною ніхто не збирався. Усе почалося задовго до цього дня, хоча тоді мені здавалося, що я просто прискіплива і вигадую зайве. Ми познайомилися з Назаром восени, коли на городах уже вибрали картоплю і село нарешті зітхнуло з полегшенням після важкої літньої праці. Він був показний, роботящий, ніколи не цурався важкої справи, умів гарно пожартувати біля клубу і, що мені найбільше подобалося, говорив спокійно й розважливо
— Дочко, скидай ту білу сукню, бери валізу і ходімо на автобус, поки люди не почали розходитися по хатах і перемивати нам кісточки, — тихо мовила мама, стискаючи
Маріє! Стій, ледве тебе наздогнала! Марія обернулася. До неї поспішала Галина — далека родичка сусідів із села Зелений Гай. Петро, чоловік Марії, був родом саме звідти. Там і досі стояла стара хата його батьків. — Доброго дня, Галю. Ти чого так біжиш? Трапилося щось? Галина озирнулася, ніби перевіряючи, чи ніхто не підслуховує, шарпнула хустку на шиї і стишила голос до таємничого шепоту. — Ти тільки не ображайся, Маріє. Я людина пряма, ти мене знаєш. Мушу тебе дещо спитати, бо мені аж на серці неспокійно. Ви з Петром часом не розійшлися? Чи, може, він на розлучення подав, а ти мовчиш? Марія аж засміялася. Голосно, щиро, дивуючись безглуздості почутого. — Галю, ти що, з дуба впала? З якого дива нам розходитися? Тридцять років у мирі живемо. Петро он сьогодні зранку поїхав картоплю вибирати. Яке розлучення? Галина підібгала губи й насупилася. Їй явно не сподобалося, що її новину зустріли сміхом. — Та з такого, Маріє. Бо у вашій батьківській хаті жінка живе. Молода, гарна. І з маленькою дитиною на руках
Осінній вітер ганяв сухе кленове листя вздовж тротуару біля крамниці. Марія перехопила важку торбу з продуктами в іншу руку, примружилася від холодного надвечірнього сонця і вже хотіла перейти
Дмитре, не виганяй матір, вислухай мене! – голос Катерини Петрівни здригнувся. – Мамо, ми ж із тобою вже обговорювали це питання тиждень тому, – важко видихнув він. – Ти ж сама прекрасно пам’ятаєш все, чому ти зараз знову повертаєшся до цього? – Я не просто так повертаюся, синку, припекло так, що й дихнути вільно не можу! – жінка ледь стримувала сльози. – Коли наша Оленка вісім років тому виходила заміж, я ж віддала все, що мала у цьому житті. Продала свою двокімнатну квартиру в центрі міста, всю виручену суму до копієчки віддала їм на перший внесок за велику новобудову! Сама переїхала в ту стареньку хрущівку на околиці, на четвертий поверх без ліфта, бо думала: дочка – це моя рідна людина, моя старість, вона ж мене ніколи не кине, догляне, коли прийде час! – Мамо, ти віддала все Оленці, бо сама так захотіла, ніхто ж тебе не змушував. А про нас ти тоді подумала? У нас немає місця, щоб прийняти тебе на старості років! – Але ж тепер ситуація зовсім інша, Дмитре! – Катерина Петрівна підняла на сина очі. – Оленка тепер зовсім перестала з’являтися у мене, вона місяцями носа не потикає. У неї вдома власна величезна біда – вона цілими днями доглядає за своєю лежачою свекрухою. Вона мені прямо сказала вчора, що на мене часу немає. Уявляєш собі це, синку?! Я для неї віддала все своє майно, залишилася на старості років сама. Прийми мене до себе
– Дмитре, ти тільки не відмовляй мені одразу, не виганяй матір, вислухай до кінця, як рідну людину вислухай! – голос Катерини Петрівни здригнувся, коли вона опустилася на край
Невістко, ти тільки не лякайся! – Пані Катерина стояла на порозі нашої затишної квартири в спальному районі Черкас, а за її спиноювишикувалися картонні коробки. Рівно дев’ять штук, ретельно заклеєні широким прозорим скотчем і підписані чорним маркером: «кухня», «постіль», «зимові речі». – Я продала квартиру. Тепер я житиму з вами, під одним дахом. Я ледь не впала. Я щойно повернулася з продуктового ринку. – Як це – продали? – моє серце зробило різкий удар. – Звичайненько, через хороше агентство нерухомості. Усе сталося дуже швидко, буквально за три тижні знайшлися покупці, оформили угоду, – вона махнула рукою, ніби йшлося про покупку буханця хліба в сусідньому магазині. Максим, мій чоловік теж здивувався. – Мамо! Ти серйозно зараз говориш?! – голос Максима був сумним. – Синку, мені шістдесят чотири роки. Сидіти самій у тій хрущівці на четвертому поверсі без ліфта – це справжнє знущання над здоров’ям. Що мені там одній робити холодними вечорами? – вона байдуже знизала плечима й першою попрямувала на кухню, наче господарка, яка повернулася з довгої прогулянки
– Невістко, ти тільки не лякайся. Пані Катерина стояла на порозі нашої затишної квартири в спальному районі Черкас, а за її спиною, аж до самого великого дзеркала у
Ти знову відправив гроші своїй матері, а нам завтра за оренду житла нічим розраховуватися! – обурено вигукнула Оксана, щойно її чоловік переступив поріг квартири. Вона стояла в передпокої з мобільним телефоном у руках, на яскравому екрані якого світилося свіже сповіщення від мобільного банкінгу про списання коштів, а Максим навіть не встиг розшнурувати свої робочі черевики. – Оксанко, ну чого ти одразу накидаєшся на мене з докорами, не встиг я й духу перевести, – втомлено промовив він. – Двадцять тисяч гривень! Сьогодні рівно о чотирнадцятій двадцять! Переказ на картку Катерини Петрівни! – Їй вкрай необхідні кошти на дорогі ліки. Ти ж знаєш, як мама хворіє. У неї серце. У неї серце. Цю фразу Оксана вивчила напам’ять за всі роки шлюбу так само бездоганно, як таблицю множення чи правила дорожнього руху. Катерина Петрівна завжди промовляла ці слова особливим голосом, обов’язково прикладаючи праву долоню до лівого боку і зводячи очі кудись угору, немов розглядаючи невидиму кардіограму власного життя. Вона скаржилася і скаржилася, і, без кінця, просила в сина гроші
– Ти знову відправив гроші своїй матері, а нам завтра за оренду житла нічим розраховуватися! – обурено вигукнула Оксана, щойно її чоловік переступив поріг квартири. Вона стояла в

You cannot copy content of this page