Головна

Життєві історії

В Італію повертатися Марія не планувала. Дні минали спокійно. Вранці — город, потім ринок, обід, ввечері — серіали й чаювання. А в шафці, під рушником, лежала її гордість — конверт із тими дванадцятьма тисячами євро. І все було б добре, якби вона не зробила одну помилку. Одного вечора, коли діти приїхали в гості, розмова зайшла про гроші. Син Андрій якраз скаржився, що треба міняти машину: — Та що я, мам, на старому «Пежо» буду їздити? Ганьба перед людьми. А Оксана підхопила: — А мені б теж трохи не завадило, бо у малого цього року школа, треба форму купити, підручники, там все дорого. Марія усміхнулась і зізналася: — Та в мене є трохи грошей, я ж за цей рік заробила, коли вже знала, що додому. Діти одразу насторожились. — А скільки трохи? — спитала дочка. — Ну… дванадцять тисяч євро
Життєві історії 0
Марія поверталася додому з Італії після двадцяти років важкої роботи. У душі жевріла надія, що тепер все буде по-іншому. Усе життя вона мріяла про день, коли зможе більше
Мені взагалі треба було задуматись про те, що Валера якийсь не такий, ще тоді, коли я пішла з ним перший раз на зустріч у кафе. Я пам’ятаю, як він взяв чек, витяг телефон, поділив на калькуляторі навпіл — навіть хліб порахував, після чого озвучив мені скільки з мене. І ми заплатили обоє, кожен за своє. Я тоді прийшла додому ошелешена й кажу мамі: — Мамо, щось він дивний. Я сама за себе заплатила. Добре, що хоч гроші з собою мала, а то осоромилася б ще перед людьми. Мама задумалася, присіла на табуретку і каже: — Може, це й не погано. Заощадливий чоловік. Будете жити в добрі. З ним тобі точно буде усього вистачати. Не те, що твій Максим — ледве до стипендії дотягував, а ще й тебе підгодовував своїми боргами. І справді, з Максимом я якраз посварилася, тож, мабуть, хотіла переконати себе, що Валера — це стабільність. Він був наполегливий, уважний, але — без квітів, без подарунків. Просто “раціональний”
Життєві історії 0
Я сиділа на кухні і не розуміла. Ми з чоловіком прожили всього-навсього кілька місяців, але я вже думаю — чи розлучатися, чи жити далі, чи воно якось утрясеться. Бо
Все так дорого в магазинах. А бабка із черги каже: — Не дорого. Це ти невдало заміж вийшла. Я спочатку навіть не подумала, що це мені. Стою з корзиною, як усі — хліб, масло, макарони, сметана. А вона в хустинці, з очима як сканер, і продовжує: — От я в 68-му заміж вийшла так, що досі мої внуки ситі. А ти, бачу, одна і без планів. Я така — взагалі то, у мене чоловік є. – Ну якщо є, а толку нема — значить все одно нема. Черга затихла. Далі гірше, бабка дивиться в мій кошик і каже: — Масло за 50 гривень. А твій чоловік знає, що ти так живеш? Чи думає, що ти в АТБ тільки повітрям дихаєш? Я аж заніміла. І не від самої фрази, а від того, що люди в черзі почали хіхікати. Але бабці було море по коліна
Життєві історії 0
— Все так дорого в магазинах… А бабка із черги каже: — Не дорого. Це ти невдало заміж вийшла. Я спочатку навіть не подумала, що це мені. Стою
Весілля було у повному розпалі, гості веселилися, танцювали. Коли батьки Артема подарували їм пухкий конверт, Карина ледь не підстрибнула від радості. Артем з самого початку говорив, що його батьки зроблять дуже хороший подарунок. Але коли настала черга подарунка від її батьків, Карина була готова крізь землю провалитися. Її мама, Світлана Олексіївна, при людях почала промову. – Дорогі Каринка і Артеме, ми з татом вітаємо вас з днем весілля і даруємо ось цей подарунок. Світлана Олексіївна дістала з-під столу велику коробку, перев’язану бантом. – Цей подарунок стане вам у пригоді в сімейному житті, – підморгнув дочці її батько, Олег Петрович. Карина скромно посміхнулася. Батьки цілий місяць говорили, що у них буде шикарний подарунок, а в підсумку подарували якусь коробку. Вона скосила погляд на новоспеченого чоловіка, і, здавалося, Артем також був не в захваті від перспективи отримати блендер або хлібопічку у такий день
Життєві історії 0
Весілля Карини та Артема обіцяло бути найкращим святом року — пишним, як голлівудська прем’єра, з мереживною сукнею і гостями, що аплодують. Але ось подарунок від батьків Карини виявився
Сіла я у поїзд, квиток узяла до Києва на ніч. У сумках — повно всього: сало домашнє, ковбаса, сир, сметана, огірочки, варення, дві банки лечо, яйця — двадцять штук у коробці. Навіть курку копчену взяла. І невеличкий пакунок — то для невістки, шарфик новий купила, гарний, із блакитними квітами. Їхала — серце аж калатало. Уявляла, як зустріне мене син, обійме, познайомить із дружиною. О шостій ранку потяг прибув у Київ. Я не сказала Ігорю, що їду — думала, зроблю сюрприз. Дзвоню: — Синку, я на вокзалі, зустрічай мене! Тиша. Потім чую його голос — роздратований: — Мамо, навіщо ти приїхала без попередження? Я ж на роботі, я не можу зараз! — Та я трошки зачекаю, — кажу. — Я з поїзда, там холодно було, а ти приїдеш. Через пів години приїхав. У джинсах, у куртці, з телефоном біля вуха — все діловий. Відкрив багажник, побачив мої сумки й аж скривився
Життєві історії 0
Ой, люди добрі… ніколи б не подумала, що доживу до того дня, коли не знатиму — плакати мені чи сміятись. Але, певно, життя — воно таке: вчить нас
Мама хвора. Лежить. Я не знаю, що робити. Хату нашу забирають, ми в боргах. Може, ти б допомогла? Брат через багато років набрав Зоряну. Вона трохи помовчала від несподіванки. Перед очима — дитинство: відро з холодною водою, коли її виганяли надвір, мамині лайки, Андрій, який сміявся з неї. — А чому я маю допомагати? — нарешті спитала тихо. — Бо ми ж рідні… — прошепотів він. — Та й більше нікому… А у тебе гроші є. Невже ти кинеш напризволяще рідну маму? Рідні… Слово прозвучало, як насмішка. Але серце все одно не камінь. Вона приїхала в село, хоч і не було ніякого бажання їх усіх бачити. Хата стояла така ж стара, як і колись, тільки облупленіша. Мама — бліда, лежала в ліжку, поруч на столі — пляшка, напівпорожня. Коли побачила доньку, спершу відвернулась. Потім прошепотіла: — Не думала, що прийдеш
Життєві історії 0
Зоряна ще змалку знала, що в їхній хаті вона — зайва. Мама любила брата, Андрійка, до безтями. «Мій золотий, моя кровинка!» — співала йому, коли той, малий, ще
Якось сусідка Ганя прибігла до мене у двір. Вона ж така, що завжди перша знає всі новини. — Галю! — кричить. — Ти знаєш, що твоя Іра вийшла заміж?! Я аж лопатку випустила з рук. — Що ти таке верзеш, Ганю? — Та кажу ж тобі! Моя Марічка бачила в Інстаграмі. Фотографії — в БУКОВЕЛІ! В білій сукні, він у костюмі, там написано щось по-англійськи, дочка переклала — щойно одружені. У мене земля пішла з-під ніг. Я не повірила. — Покажи. Ганя принесла телефон. Я дивлюся — і ніби мені повітря не вистачає. Моя Ірочка. У білій сукні, щаслива, усміхнена. На фоні гір. Біля неї Юра, тримає її за талію. А підпис — «Наш день. 4 жовтня». Ірина приїхала через тиждень. Вийшла з машини в моєму дворі, вся сяюча, з обручкою на пальці
Життєві історії 0
Я не знала, що душа може боліти так. Не від хвороби, не від втрати — а від того, що твоя ж дитина тебе викреслює з власного життя. Мені
Того дня я все приготувала, як належить: і м’ясо запекла в духовці, і оселедець під шубою зробила, і улюблений салат з куркою, ананасом і кукурудзою, який усі мої гості завжди хвалять. І ще мій фірмовий десерт — шоколадний пудинг з вершковим кремом. То вже традиція — на кожне свято. І от дзвінок у двері. Відчиняю. Стоїть моя дочка — красива, як картинка, і поруч він — Ігор. На вигляд років тридцять, такий весь з себе впевнений: волосся укладене, сорочка модна, черевики блищать. Усміхається, ніби ми сто років знайомі. — Доброго дня, мамо! — каже, навіть руки не простягнув, просто пройшов, як до себе додому. — Проходь, Ігорчику, — кажу, — сідай, зараз будемо вечеряти. Він оглянувся навколо, зітхнув: — Ну, у вас тут як у музеї. Все таке… старомодне, — і засміявся. Я спершу подумала, що це такий дивний гумор. Але далі — гірше
Життєві історії 0
Я прожила 55 років, але ще такого не бачила. І, знаєте, я не з тих людей, що ходять і все терплять. Якщо щось не подобається — я скажу
Після народження дитини життя, звісно, змінилося. Мама моя допомагає, але скільки може? Людина вже не молода, а й своя господарка чекає — город, кури, хата. Тож я, коли малий трошки підріс, я почала брати потрохи клієнток додому. Навіть не так через гроші — а щоб не забути навики і не втратити клієнтську базу. Бо, чесно, у декреті дуже легко розчинитися у побуті. І мені так подобалося — поговорити з жінками, посміятись, зробити гарні нігті, відчути себе знову потрібною не тільки дитині. Жили, як усі. І от нещодавно у мого чоловіка не стало найкращого друга. Вони виросли разом, разом ходили до школи, на рибалку, на всі свої чоловічі справи. У того друга залишилася дружина і маленька дитина. Але через два тижні чоловік мені заявляє: — Я вирішив допомагати вдові Олега. Вона сама, дитина маленька, треба підтримати
Життєві історії 0
Ніколи б не подумала, що в мої 30 років я опинюся в такій ситуації, коли сидиш і думаєш: а чи це взагалі сім’я, чи просто сусідство з обов’язками?
То була субота, коли я нарешті хотіла побути сама. Чоловік сказав, що їде з друзями на рибалку, а я планувала прибрати, зварити щось смачне, бо весь час робота, робота, і руки не доходять. І от стою я, обдумую, з чого почати — з миття підлоги чи з борщу — як дзвінок у двері. Я аж здригнулась: кого ще принесло у суботу зранку? Відчиняю — і мало не впустила від подиву відро з водою. На порозі стоїть свекруха. Лідія Сергіївна — жінка не з легких. Колись ми начебто ладнали, але потім щось пішло не так. Для неї я завжди «не така»: не так варю, не так говорю, не так чоловіка доглядаю. І врешті ми просто перестали спілкуватися — я вирішила, що це найкраще, аби зберегти хоч якісь нерви. А тут вона стоїть, така вся при параді — посміхається, тримає в руках пакунок
Життєві історії 0
Ой, то була субота, коли я нарешті хотіла побути сама. Без дзвінків, без гостей, без поспіху. Чоловік сказав, що їде з друзями на рибалку — от і добре,

You cannot copy content of this page