Це що таке? Котлети з курки? Ти що, туди ще й часник поклала? — кричала свекруха. — Так, я вчора ввечері готувала. Кості дуже сподобалося. — У Кості від часнику завжди печія! І котлети краще робити виключно з якісної яловичини. Не треба так економити на їжі для чоловіка. — Він сам сказав, що йому сподобалося, — тихо мовила Катя. — Так, а це що тут у нас? — свекруха зсунула кришку з великої каструлі. — Усе зрозуміло. Борщ далеко не першої свіжості. Потрібен тільки свіжий. Давай-но я тобі зараз допоможу приготувати нормальну їжу. — Та він абсолютно свіжий! Я позавчора увечері його варила. — А хто це в нас їсть позавчорашні борщі? Їжа завжди мусить бути тільки свіжозготовлена! Краще готувати щодня, але потроху. — У мене просто немає часу готувати щодня з нуля. — Ось цей сир і ковбасу більше ніколи не беріть. Це жахлива марка. Потрібно купувати зовсім іншу, з такою зеленою етикеткою. Я надішлю тобі фотографії в месенджер, будеш купувати тільки це. Добре? Так що, допомогти тобі з готуванням? — Дякую. Я сама все зроблю. — Ну, дивися сама. Тоді я побігла, бо в мене ще купа справ. Кості передавай привіт. Втім, я краще сама йому зателефоную зараз
— Доброго дня, Катю, — прямо на порозі з великим пакетом із супермаркету стояла свекруха й широко усміхалася. — Оце так так, вже обід скоро на годиннику, а
Світлана? — очі свекрухи заокруглилися від подиву. — Ти звідки звалилася серед білого дня? — Добрий день, мамо, — стримано привіталася Світлана. — Я у справах ненадовго. А це мій наречений, Антоніо. Ми скоро одружуємося. Ганна Петрівна остовпіла. Її погляд ковзнув по Світлані — підтягнутій, у елегантному кашеміровому пальті кольору кави з молоком, з гарною зачіскою — а потім перевівся на Антоніо. Італієць виглядав дуже респектабельно: якісний темно-синій вовняний піджак, біла сорочка, дорогий шкіряний ремінь, охайні черевики, на зап’ястку — стриманий швейцарський годинник. Він привітно посміхнувся й ледь схилив голову в чемному півпоклоні: — Buongiorno, signora! Свекруха раптом змінилася в обличчі. Куди й поділася її звична суворість і колючий тон. Її обличчя розтяглося в такій солодкій, масляній посмішці, що Світлана аж відсахнулася від несподіванки. — Ой! Та що ж це ми на дорозі стоїмо?! — защебетала Ганна Петрівна, підбігаючи ближче. — Та заходьте, дорогі гості, заходьте до хати! Боже мій, який поважний пан! З самої Італії приїхав у нашу глушину! А ви чого не попередили? Я б хоч пирогів напекла! Світлана чекала будь-чого: крику, прокльонів за те, що «посміла з чужим мужиком припертися», закидів про пам’ять покійного сина. Але замість цього свекруха метушилася перед іноземцем, немов перед високим обласним начальством
«А ви, мамо, чого так причепурилися?» — запитала Світлана, ледь стримуючи подив. Вона щойно ступила на поріг старої хати разом зі своїм нареченим-італійцем, але навіть уявити не могла,
Ти справді думаєш, що в шістдесят років комусь потрібен без копійки за душею? — спокійно запитала жінка, навіть не підводячи очей від розгорнутого зошита з кулінарними записами. Василь смикнув блискавку на валізі й випростався. У дзеркалі старої шафи він бачив зовсім не старого чоловіка. Так, скроні посріблило, біля очей залягли зморшки, але ж плечі ще рівні, постава міцна, а в погляді — вогонь. Принаймні йому дуже хотілося так думати. — Я хочу нарешті пожити для себе, Маріє. Невже я цього не заслужив? — відказав він, ховаючи очі. Він чекав криків, сліз чи хоча б розбитого посуду. За майже сорок літ спільного життя люди вивчають один одного до дрібниць, і Василь приготувався до тривалої оборони. Але Марія просто перегорнула сторінку. — Якщо вирішив — іди. Тільки ключі від нашої оселі поклади на тумбочку біля входу. Ось так буденно і без жодного галасу розпався їхній шлюб, який усім сусідам здавався непорушною фортецею
— Ти справді думаєш, що в шістдесят років комусь потрібен без копійки за душею? — спокійно запитала жінка, навіть не підводячи очей від розгорнутого зошита з кулінарними записами.
До мами?! Ти знову їздила до неї?! — різкий голос Віктора порушив тишу. Він стояв у самому проході дверцят, стискаючи в пальцях пом’ятий папірець — звичайну паперову квитанцію за поїздку в міському таксі. Знайшов-таки, викопав десь серед кишень чи на полиці в передпокої. Олена навіть не обернулася від плити. Вона продовжувала нарізати овочі — кілька дрібних шматочків звичайної ріпчастої цибулі вже перетворилися на зовсім непотрібну кашку. — Вікторе, не починай, будь ласка, цей старий розбір польотів, — стомлено мовила вона, не піднімаючи очей. — Не починай?! — він з розмаху кинув папірець на стіл, і той безсило впав біля хлібниці. — Олено, ти ж дала мені чітке слово! Ти сама особисто сказала: «Досить, я більше туди ні ногою без тебе». Забула вже?! — Ну і що з того? — Що — що?! Ти взагалі усвідомлюєш, що тут коїться у нас за спиною?! Я дізнаюся про все від сторонньої людини — від нашого сусіда Гриші-таксиста, що моя власна дружина кожної середи, розумієш, кожної середи! — їде на Садову вулицю. Потайки від мене! Як якась школярка на таємне побачення
— Ти знову їздила до неї?! — різкий, зривистий голос Віктора розірвав тишу кухні так неочікувано, наче всередині кімнати луснула натягнута струна. Він стояв у самому проході дверцят,
Тату, ну не ганьби мене, поклади той хліб на тарілку, він же дивиться! Саме з цих слів доньки для Василя Івановича все стало на свої місця ще до того, як столичний гість устиг скинути свої дорогі черевики. Рідна дитина раптом посоромилася батьківської хати, де виросла, і руки, яка все життя годувала її важкою працею. Василь Іванович лише повільно глянув на дочку своїми спокійними, трохи примруженими очима. Нічого не відповів. Він узагалі не любив порожніх слів і суперечок через дрібниці. Йому нещодавно минуло п’ятдесят три роки, і майже все своє життя чоловік прожив у цьому селі. Працював біля техніки — спочатку на землі, а коли ноги почали густи від втоми й погоди, перейшов у сільську майстерню до заліза. Руки його знали все: і холодні ключі, і гарячий двигун, і мастило, яке вже ніяке мило не могло вимити з глибоких зморщок. У хаті з самого ранку стояв гармидер. Ганна Михайлівна, його дружина, не присідала ані на хвилину. Вона то заглядала до печі, то переставляла полумиски, то знову бігла до вікна. — Василю, ну глянь, їдуть чи ні
— Тату, ну не ганьби мене, поклади той хліб на тарілку, він же дивиться! Саме з цих слів доньки для Василя Івановича все стало на свої місця ще
Мамо! Ти чуєш мене чи ні? Двері відчиняй! — голос сина у домофоні став більш вимогливим. Я знову перевела погляд на подвір’я, розглядаючи той горезвісний багаж. Чотири чемодани. Це були не якісь дві маленькі сумочки з речами на пару днів гостювання. Вони з невісткою приїхали до мене всерйоз і надовго. — Андрію, я вас абсолютно не чекала сьогодні, — вимовила я чітко й твердо. — Мамо, ну ми ж не чужі люди одне одному, чого ти починаєш? — Я чудово це знаю. — Тоді чого ти тягнеш? Я мовчки поклала слухавку. І кнопку не натисла. Напевно, якби мені хтось років зо двадцять тому сказав, що одного прекрасного ранку я не відчиню власні двері рідному синові, я б розреготалася цій людині в обличчя. Андрій був моєю єдиною дитиною, моїм єдиним світлом у вікні після того, як чоловіка не стало. Коли він телефонував мені пізно ввечері, я ніколи не запитувала, чи зручно мені розмовляти — кидала всі свої справи. А тепер, через багато років, я зрозуміла, скільки помилок наробила
— Мамо, відчиняй скоріше! Це ми, не стій там за дверима! — бадьорий, звичний голос сина пролунав із динаміка домофона так легко й невимушено, ніби він прийшов позичити
Телефон лежав на кухонному столі, прямо на мереживній серветці, яку я сама колись вишивала. Я ходила туди й сюди, заглядала на екран щоразу, коли проходила повз. То чайник увімкну, то шматок хліба відріжу, то фіранку поправлю. Здавалося, ось зараз він засвітиться, заграє знайома мелодія, і я почую рідний голос: «Мамусю, вітаю!». Мою доньку звуть Віталіна. Вона в мене єдина, виплекана, викохана. Коли її батько відійшов у засвіти, їй було лише чотирнадцять. Я тоді тягнула все на собі, брала дві зміни, ніколи собі нової хустки чи взуття зайвого не купувала, аби тільки в дитини все було не гірше, ніж в інших. Вона це знала. Завжди знала, як я ставлюся до родинних дат
— Мамо, невже звичайна квартира для тебе дорожча за власну дитину? — запитала мене донька, стоячи посеред моєї передпокою. В її очах не було сліз чи каяття, там
Діти! Дайте-но мені запасні ключі від вашої квартири, — якось попросила свекруха. — Мало що в житті трапляється. Нехай будуть у мене, мені так набагато спокійніше на душі. — Мам, та звичайно ж, без проблем, — одразу ж відповів Дмитро, дожовуючи шматок хліба. Наталя мовчки почекала, що він хоча б погляне в її бік, але він уже тягнувся рукою за наступним огірком. — У нас сусідка Оля навпроти житло має, у неї є мій номер телефону, — спокійно сказала Наталя. — Коли ми їздили влітку на море, вона щодня квіти поливала. — Оля твоя — людина чужа і ненадійна. Сьогодні вона тут живе, а завтра з’їде, і де тоді шукати твої ключі? А я — мати, родина! — Наталю, ну це ж справді логічно, — Дмитро нарешті підняв на неї очі. — Ти в клініці щодня до восьми вечора працюєш, а я постійно мотаюся по області. — А навіщо взагалі постійно тримати ключі в когось? Давайте я буду їх віддавати лише тоді, коли ми кудись надовго їдемо з дому. — Вона ж просто щиро переживає за нашу безпеку. Тобі що, шкода ключів? Шкода Наталі не було їй було просто дивно й неприємно сперечатися над тими котлетами, які свекруха везла через усе місто
Голос матері свого чоловіка Наталя впізнала ще тоді, коли піднімалася сходами на свій поверх. Вона завмерла перед дверима з важкою сумкою в руках, на хвилину замислившись: чи не
Світланко… Мама сьогодні в гості приходила. Вдень, поки тебе не було, — Ярослав відвів погляд. — Побачила нашу обновку. Розплакалася. — Розплакалася через кавоварку? Ти серйозно? — Вона сказала, що ми розкошуємо, ні в чому собі не відмовляємо, а вона мусить пити дешевий сурогат із пакетиків. Їй стало гірко, що вона нікому не потрібна. Коротше кажучи, я замовив їй точно таку саму. Завтра привезуть кур’єром. Світлана завмерла. У кухні стало зовсім тихо. — Ярославе. Твоя мати не вживає кави. Взагалі. — Вживає! — Вона п’є напій із ячменю та цикорій! Я особисто купую їй ці пачки в магазині й ношу щотижня! — Світлана намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів. — У неї тиск підскакує від одного запаху справжніх зерен. Вона сама мені казала, що в неї серце вистрибує, якщо вона хоч ковток вип’є! Навіщо їй машина за такі величезні гроші? — Справа не в каві! — вигукнув Ярослав, підхоплюючись зі стільця. — Справа в турботі! Їй прикро, що ми себе тішимо, а її цураємося. Вона мене виростила сама, вона літня жінка. Я що, не маю права потішити рідну матір
— Яка нова техніка твоїй мамі? У нас же спільний кредит! Світлана стояла посеред передпокою з важкими торбами в руках і дивилася на чоловіка. Вона більше не могла
Грошей на картці немає! Транзакція не проходить, — мовила касирка, навіть не піднімаючи очей від екрана термінала. Артем роздратовано зітхнув і знову провів смартфоном над зчитувальним пристроєм. На чорній гумовій стрічці каси вишикувалася чимала купа закупок на вихідні: декілька лотків зі свіжим м’ясом, кілограми барвистих овочів, вишуканий твердий сир, побутова хімія та дві пляшки якісного сухого напівсолодкого. — Марино, у тебе картка із собою? Поклади на термінал, бо цей зв’язок знову зависає, — звичним наказовим тоном кинув він через плече. Дружина стояла поруч. Позаду вже почала формуватися нетерпляча, мовчазна черга з кількох покупців. — Так, картка зі мною, — спокійно відповіла вона. Але, Артеме. Більше цієї картки для оплати твоїх особистих покупок ти не отримаєш. Декілька довгих, натягнутих секунд він дивився на неї з таким виразом обличчя, наче вона вимовила щось абсолютно дике. — У якому це сенсі «не отримаєш»? — здивовано перепитав чоловік. — Ти що, вирішила влаштувати цирк прямо перед касою? — Буквально в цьому сенсі. Я більше не оплачуватиму те, що мені не потрібно, — як відрізала Марина
— Грошей на картці немає! Транзакція не проходить, — звично, але з легкою втомою в голосі мовила касирка, навіть не піднімаючи очей від тьмяного екрана термінала. Артем роздратовано

You cannot copy content of this page