Головна

Життєві історії

Перші дні Софія була чемна, усміхалася, приносила тістечка. А потім — як підмінили. Одного вечора я тихенько стукаю у двері ванни: — Софіє, ти скоро? — Ще хвилин десять, мамо! — відповідає вона крізь шум води. Минуло пів години. Я вже чайник двічі закип’ятила, а вона все у ванні. Або світло! Вона скрізь його лишає: у кухні, в коридорі, у ванній. Я з пенсії плачу за комунальні, а вона, видно, думає, що електрика безкоштовна. — Софіє, — кажу, — може, будемо вимикати світло, коли виходимо? — Ой, мамо, я просто забула, я в роботі вся. У роботі вона справді була вся. З дому сиділа, за тим своїм комп’ютером. Цілими днями щось клацає, листує, підробітки якісь бере. Їсти не зварить, пилюку не протре
Життєві історії 0
Мій син Віталій – єдина моя дитина. Єдиний, якого я, можна сказати, з вогню й води витягувала. Рано овдовіла — йому тоді було всього десять. Усе життя навколо
Людмила Павлівна дуже повільно підвелася з крісла, обвівши поглядом порожню кімнату. Вона зробила кілька кроків до стіни, де висів старий календар. Велика червона обведена цифра 25. – Двадцять п’яте жовтня, – прошепотіла вона. – День мого народження. Їй виповнювалося 85 років. Солідний вік, який зазвичай святкують гучно, в колі кількох поколінь. Але телефон Людмили мовчав
Життєві історії 0
Людмила Павлівна дуже повільно підвелася з крісла, обвівши поглядом тиху кімнату. Вона зробила кілька кроків до стіни, де висів старий календар. Велика, яскраво-червона обведена цифра 25. — Двадцять
Перші роки жили в батьків Оксани. Степан допомагав по господарству, але часто зникав вечорами — “до хлопців”, “на роботу”, “у місто”. Оксана чекала, хвилювалася, а коли він повертався, не сварилася — лише дивилася довго і тихо. А потім у них народилася донечка — Марійка. Гарна, як янголятко. І тоді Оксана подумала: “Оце воно — справжнє щастя. Тепер він точно зміниться.” Та Степан не змінювався. Йому здавалося, що життя тільки починається — що ще не награвся, не надивився. Він любив доньку, але сімейний побут його тиснув. — Ти розумієш, я ще молодий, — виправдовувався він перед Оксаною. — Молодий, та вже батько, — тихо казала вона. — Час братися за розум. І ось одного вечора не витримали батьки. — Оксано, — сказав батько, — або ти з дитиною лишаєшся вдома, або йди з ним. Бо такого зятя ми терпіти не будемо. Не хоче бути чоловіком — хай іде
Життєві історії 0
Оксана вийшла заміж за Степана, коли їй ще й двадцяти не було. Гарна дівчина — весела, з карими очима, з тих, що йдуть селом — а всі голови
Марія і не здогадувалася, що Михайло з кожною висланою нею копійкою ставав ще владнішим. — Іро, я хочу, щоб ти сходила до нотаріуса, — сказав він одного вечора, знаючи, що теща оформила генеральну довіреність на дочку. — Хату треба оформити. — А на кого? — несміливо спитала Ірина. — На мене, звісно. Ти ж сама не будувала, все мої гроші. — Але це мамині… — пробувала вона тихо. — Мамині? — розсміявся він холодно. — Вона ж тобі їх висилала, а ти моя жінка. То й виходить, що наші. Він не жартував, а серйозно намірився все собі привласнити, бо він же господар. Ірина плакала ночами, але мовчала. Вона ж «жінка заміжня», не хоче ганьбити родину
Життєві історії 0
— Я, доню, не відпочивати їду, а заробляти, — сказала Марія, стискаючи в руках новий закордонний паспорт. — Хочу хоч тобі допомогти. Тепер ти заміжня, маєш чоловіка, а
Того року, коли вже почався вересень, треба було вибирати бульбу. Земля щедра — уродила як ніколи. Але Дарина сама не справлялася. Ольга, звісно, навіть не збиралася приїжджати. — У мене робота, діти, свої клопоти, — відповіла вона на Даринине прохання. — Найми когось, заплати. От і найняла. У сусідки поселився брат — Іван. Приїхав після розлучення, безробітний, без дому. Казали, що живе тимчасово, бо після розлучення не має свого житла. Дарина спочатку вагалася — чужий чоловік, хто зна який. Але куди діватися? — Іване, поможи мені вибрати картоплю. Я заплачу, — сказала вона. — Та добре, — відповів він просто. — Вони копали разом цілий день. Іван жартував, підколював її, підспівував старі пісні, а потім ще й ніс важкі мішки до погреба. — Дарко, ти вмієш вареники робити? — спитав увечері, коли вона запросила його на вечерю
Життєві історії 0
Дарині цього року мало виповнитися п’ятдесят. Гарна жінка, хоч і трохи змарніла від праці, від того сільського побуту, де кожен день починається з відра, мітли і худоби. Жила
В той ранок Софія зрозуміла — якщо не піде зараз, то пропаде остаточно. Їхала вона, як у темряву. Спершу Польща, потім далі, через знайомих — аж у північну Італію. Ганна зустріла її, допомогла знайти роботу — літню сеньйору доглядати. Було важко, страшно, але там, серед чужих людей, Софія вперше відчула… свободу. Вона працювала день і ніч, вчила італійські слова, щодня писала в блокноті: «Ще трохи — і все налагодиться. Головне — вистояти». Гроші надсилала додому — через знайому, бо на пряму не могла. Але потім виплила одна неприємна річ. Ганна Семенівна, як потім з’ясувалося, переконала Андрія, що мама їх покинула. — «Вона тебе не любить, сину. Глянь, навіть не дзвонить. Жінка, що тікає, не мати, а ганьба»
Життєві історії 0
Жити з свекрухою, та ще й в її домі — не мед, і Софія на своєму прикладі переконалася, що це не найкращий варіант для молодої родини. Бо в
Коли Марія виходила заміж за Петра, їй було всього двадцять. Весілля було просте, сільське — з короваями, танцями до ранку й тітками, що плакали під «Червону руту». Всі казали: «Гарна пара — він спокійний, вона розумна, обоє роботящі». І справді, перші роки їхнього шлюбу були, як у казці: побудували хату, завели господарство, народили сина. Петро носив Марію на руках, а вона вечорами сиділа біля нього на лавці під вишнею й думала, що щастя — це саме отак, просто й тихо. Та життя не любить безхмарності. Одного літа Петро поїхав на заробітки в Польщу. Спершу на місяць, потім — на три, а згодом то стало звичкою. Приїжджав двічі на рік, привозив гроші, гостинці, обіцянки. Але Марія бачила — він стає іншим
Життєві історії 0
Коли Марія виходила заміж за Петра, їй було всього двадцять. Весілля було просте, сільське — з короваями, танцями до ранку й тітками, що плакали під «Червону руту». Всі
О п’ятій годині ранку різкий дзвінок телефону розпанахав тишу спальні. Андрій, ще не до кінця розплющивши очі, намацав на тумбочці телефон. — Хто це, Господи, у таку годину… — пробурмотів він сонно, притискаючи слухавку до вуха. — Сину, сину, ти не спиш? — пролунав знайомий, тривожний й трохи панічний голос. — Мамо? П’ята ранку! Уже не сплю, завдяки твоєму дзвінку, — Андрій на мить подивився на годинник, наче сподівався, що помилився. — Сину, прорвало трубу! В мене все тече, сусідів знизу заливає! Уже викликала сантехніка, але треба п’ять тисяч гривень, щоб він зробив. — Мамо, ну зачекай… хай перекриє воду, я потім приїду, може, сам подивлюся. В нас зараз немає таких грошей. — Та які потім, сину? — не вгамовувалася вона. — Я що, без води сидітиму
Життєві історії 0
О п’ятій годині ранку різкий дзвінок телефону розпанахав тишу спальні. Андрій, ще не до кінця розплющивши очі, намацав на тумбочці телефон. — Хто це, Господи, у таку годину…
Зранку задзвонив телефон. Я саме поралася на кухні — пекла млинці, Аліна ще спала після нічної зміни в кафе. Субота ж, нарешті вихідний у дитини, хай хоч виспиться. Відповідаю, бачу — свекруха. — Доброго ранку, — кажу. — Доброго, — чую в слухавці її звичний тон, той, що завжди трохи командний. — То що, сьогодні субота, хай прийде Аліна до мене прибрати. В мене пилюка на меблях, а мені нагинатися не можна, спина болить. Я спочатку навіть не зрозуміла, що сказати. Потім перепитую: — Вибачте, мамо, але чому це Аліна має у вас прибирати? — А хто ж? — спокійно, навіть трохи з докором каже вона. — У Оксанки часу немає, вона в університеті вчиться, їй ніколи. А твоя що, все одно вдома, хай трохи допоможе бабусі
Життєві історії 0
Зранку задзвонив телефон. Я саме поралася на кухні — пекла млинці, Аліна ще спала після нічної зміни в кафе. Субота ж, нарешті вихідний у дитини, хай хоч виспиться.
Телефонний дзвінок застав Наталю Вікторівну за пересаджуванням фіалки. Жінка, яка звикла до порядку і краси, злегка здивувалася, побачивши ім’я сина, Олега, на екрані – він зрідка телефонував у робочий час. – Привіт, синку. Щось трапилося? – її голос був на диво спокійним, хоча передчуття вже якісь нехороші таки були. – Нічого страшного, мамо, просто розмова звичайна буде. Я хочу з тобою про невістку поговорити твою, але ти до кінця мене послухай, бо ти не права
Життєві історії 0
Телефонний дзвінок застав Наталю Вікторівну за пересаджуванням фіалки. Жінка, яка звикла до порядку і краси, злегка здивувалася, побачивши ім’я сина, Олега, на екрані – він зрідка телефонував у

You cannot copy content of this page