Рік тому, першого жовтня, Лана та Дмитро, як і належить зразковим сину та невістці, зателефонували Олені Іванівні, матері Дмитра. Привітали її зі святом, побажали міцного здоров’я та довгих років. Але цього виявилося недостатньо. Того ж вечора пролунав дзвінок, який у їхній родині згодом став майже легендарним. — Здрастуйте, мої любі, — голос Олени Іванівни у слухавці був холодним, як лід. Лана одразу відчула, що щось пішло не так. Вона увімкнула гучний зв’язок, щоб Дмитро також міг усе чути. — Мамо, ще раз зі святом! Усе гаразд? — запитав Дмитро, одразу відчуваючи підступ. — Гаразд? — іронічно перепитала Олена Іванівна. — Якщо ви вважаєте це добрим, то я щиро за вас радію. А я ось сиджу і думаю: невже я така нікчемна мати і свекруха, що заслужила лише формальний п’ятихвилинний дзвінок
Останній день вересня цього року обдарував несподіваним теплом. Сонячне світло, ледь пробиваючись крізь вже поріділу крону старого дуба, що ріс біля вікна, мерехтливими плямами ковзало по світлому паркету
Уявляєш, моя невістка, Марта, тиждень тому оголосила, що наважилася забрати свого сина з села від попереднього шлюбу жити з ними. Андрій, по суті, має ще майже десять років нести відповідальність за матеріальне забезпечення та виховання абсолютно чужої дитини. І він, треба визнати, абсолютно не має бажання цього робити. Він постійно ходить сумний. Адже невістка перед одруженням обіцяла, що її мама виховуватиме сина в селі сама, а тепер чомусь несподівано передумала, – скаржилася Галина подрузі. Свекрусі і чоловікові це не сподобалося
— Мій Андрій останнім часом просто змарнів, немов тінь ходить по квартирі, — з глибоким зітханням почала свою розповідь Галина, важко опустившись на кухонний стілець і нервово поправляючи
Отже, дорогі мої, — голос Олени, старшої сестри Данила, прорізав затишну тишу вечора. — Я все обдумала й вирішила. Настав час ділити квартиру. Катерина повільно, з навмисною обережністю, поставила чайник на стіл, щоб жоден звук не виказав глибини її внутрішнього здивування. Вона зосередилася на Данилові. Це була його родичка, і він мав почати цю розмову. — Олено, ти чого? — розгублено промимрив Данило, уникаючи поглядів обох жінок. — Несподівано. Щось трапилося? Олена, у своєму дорогому, але вже трохи пошарпаному кашеміровому пальто, обвела кімнату важким, холодним поглядом. Вона затрималася на білосніжних шторах, які Катерина сама шила три тижні тому, на бездоганному паркеті з натурального дерева, який вони клали, замінюючи ним трухляві радянські дошки, на бібліотечному стелажі, який вони з Данилом збирали дві безсонні ночі. В її очах не було жодної краплі тепла чи вдячності, лише сухий, металевий блиск
Кришталевий дзвін чашки об блюдце розколов повітря, коли пролунали ці слова. Катерина застигла, тримаючи гарячий чайник над горнятком. Пара, що звивалася спіраллю, здавалася димом, що віщує біду. Данило,
Мої батьки планують робити ремонт в своїй квартирі. І тепер я повинна їздити з ними по усіх магазинах та базарах, вибирати матеріали, шпалери, фарбу, попередньо вивчивши в інтернеті ціни, звірити їх, чого і скільки потрібно, потім шукати майстрів, та не простих, а золотих, які будуть догоджати старим людям, не будуть високу ціну просити, потім стежити за ходом робіт цих майстрів. А я не знаю, як їм відмовити в цьому, от просто зовсім не хочу зараз щось робити для них
— Мої батьки хочуть, щоб я їм зараз допомагала, — скаржиться мені Олена, 47-річна моя знайома. — Інакше навіщо, кажуть, ми тебе ростили, у всьому собі відмовляли? Найсумніше,
Артемчику, мій дорогенький! — голос Марії Степанівни бринів від надмірного захвату. — У мене така неймовірна новина! Ти ж пам’ятаєш мою колежанку, Людмилу Василівну? Ту, з якою ми разом їздили на відпочинок? Так от, її онука, Оленка, вступила до університету у вашому місті! Справжня розумниця, кругла відмінниця! І уявляєш, сталася прикрість — із гуртожитком не вийшло, місць нема. Я подумала: у вас же кімната вільна стоїть! Нехай дівчинка поживе місяць-два, поки не знайде собі пристойну квартиру. Ви ж не відмовите їй, правда? Артем відчув, як холодна хвиля пробігла по спині. «Вільна кімната». Та сама кімната, яку Софія три місяці тому перетворила на повноцінну художню студію. Простір, у який вона вклала значні кошти, душу та незліченні години праці. Кімната, про призначення якої свекруха була чудово обізнана
Мобільний телефон різко завібрував на скляному журнальному столику, підсвічуючи екран з написом «Мама». Артем кинув швидкий погляд на дисплей, а потім на Софію, яка застигла біля вікна, стискаючи
Цей день народження нічого доброго Клавдії не віщував, хоч і мала вона ювілей. Чоловіка не стало давно, важке вона мала життя. Клавдія просто не дивилася на інших чоловіків. Їй було не до того, її життя оберталося навколо робочого столу та домашніх обов’язків. Поки були бабуся та дідусь, вони допомагали наглядати за онуками. Але їх не стало майже одночасно. Спершу пішов батько, а за ним, не витримавши розлуки, і мати. Тоді якраз недобрі часи її чекали
Клавдія сиділа на старій дерев’яній лавці, схованій у затишному куточку невеликого скверу, що прилягав до її будинку. Повітря було наповнене теплом, а густі крони кленів створювали мереживну тінь.
Дурниці! — відрізала свекруха. — День народження сина треба святкувати у родинному колі. Що це за новомодні ресторани? Я вже почала підготовку. І Оля з Ігорем квитки купили. Максим, почувши про плани матері, лише винувато розвів руками: «Софійко, ну що тепер вдієш? Оля приїжджає…» У день народження вони приїхали до Ніни Петрівни. Квартира була святково прикрашена, на столі стояли улюблені страви іменинника, а в передпокої юрмилися гості: сестра Ольга з чоловіком Ігорем, сусід Анатолій Васильович та ще кілька родичів та друзів, яких Софія майже не знала. — А ось і наші молодята! — вигукнула Ніна Петрівна, ніби вони не відсвяткували четверту річницю весілля півроку тому. — Проходьте, проходьте
— Що ви тут робите? — Софія застигла на порозі, не в силах повірити власним очам. Ніна Петрівна обернулася від відчиненої шафи, стискаючи в руках улюблений Софіїн вовняний
Ну що ти, Максиме, вигадуєш якісь небилиці? — недобре примружилася на зятя теща. — Раніше ж якось люди жили й ремонти робили. І нічого, не розвалилися. Зате рідній сестрі допоможете. Адже Іра — не чужа людина. Леся стояла мовчки, відчуваючи, як усередині все стискається в тугу, крижану грудку. Вона дивилася на голі бетонні стіни, на будівельне сміття на підлозі. Це було її святилище, її фортеця, завойована у важких боях, ціною її здоров’я і молодості. І ось, не встигла вона навіть зробити перший вдих у цьому просторі, як на її територію вже почався неприхований наступ. Наступ під ганебним прапором “ми ж сім’я” та “егоїзм”. Того ж вечора телефон розривався від дзвінків. Першою зателефонувала мати. Вона говорила довго, вкрадливо, тиснучи на всі відомі їй больові точки
— Ну що, доню, ось і здійснилося! Це твоя незалежність! — Світлана Іванівна театрально повела рукою, окреслюючи великий, гулкий простір, просочений гострим запахом нової будівельної суміші та пилу.
Софія, звичайно, дуже хороша, — говорив свекор, його голос був низьким і злегка невдоволеним. — Але, Оксано, ти ж бачиш — вона не на рівні. Занадто вже проста для нашого Максима. Софія застигла. Кошик у її руках хитнувся, але вона не рушила. Голос свекрухи, зазвичай лагідний, пролунав із неочікуваною різкістю: — Проста? Григорію, вона двадцять років присвятила йому! А він? Гадаєш, я не знаю про його “відрядження”? Та він із тією своєю… Скільки вже? Рік? Два? — Тихо, Оксано, тихіше, — перебив її свекор. — Це не наш клопіт. Максим сам знає, що робить. А Софія… вона зручна. Не стане розпитувати, не влаштує скандалу. Обслуговує будинок, мовчить. Що ще треба? Софія відчула, як обличчя обпекло гарячою хвилею. Її охопило бажання кинутися вперед, крикнути, що вона все чула, але ноги ніби вросли в ґрунт. “Зручна”. Це слово прорізало її наскрізь, немов лезо. Вона стиснула ручку кошика так сильно, що кісточки пальців побіліли. Розмова тривала: — А якщо вона дізнається? — запитала свекруха. — Григорію, що тоді
Софія звернула з асфальтованого шосе на вибоїсту ґрунтову доріжку, яка вела до заміського будинку свекрів. Автомобіль ритмічно підстрибував на купинах, а в повітрі, що наповнювало салон, відчувався п’янкий
Дві жінки дивилися одна на одну. Катерина тактовно вийшла, прикривши двері, залишивши їх сам на сам зі своєю історією. — Олено, — почала Тамара Іванівна, і раптом заплакала по-справжньому, без фальші. — Я все життя думала, що ти мені винна. Що, вийшовши заміж за мого сина, ти повинна мене терпіти. Годувати. Прибирати. Возити лікарями. Я думала, що це твій обов’язок, за який ти маєш бути вдячна. Олена мовчала, слухала. — А ти просто поруч була, і доглядала мене як могла. І безкоштовно, — вона здригнулася. — Катерина мені сказала, коли мені стало страшно від хвороби… Вона сказала: «Олена не повинна була вас любити. Але вона любила і турбувалася. А ви цього не помічали, ви приймали це як належне». І я зрозуміла, що я забрала у тебе більше, ніж просто час. Я забрала твою гідність. Олена простягла руку і взяла зморшкуваті пальці свекрухи у свої. — Тамаро Іванівно… — Пробач мені, — видавила Тамара Іванівна, і це було найважче слово, яке вона вимовляла у своєму житті
Олена стояла біля мийки, виконуючи післяобідній ритуал. Вода шуміла, маскуючи тихі звуки квартири, які зазвичай нагадували про її безперервний обов’язок. Вона механічно терла тарілку, відчуваючи, як тепла вода

You cannot copy content of this page