Цей день народження нічого доброго Клавдії не віщував, хоч і мала вона ювілей. Чоловіка не стало давно, важке вона мала життя. Клавдія просто не дивилася на інших чоловіків. Їй було не до того, її життя оберталося навколо робочого столу та домашніх обов’язків. Поки були бабуся та дідусь, вони допомагали наглядати за онуками. Але їх не стало майже одночасно. Спершу пішов батько, а за ним, не витримавши розлуки, і мати. Тоді якраз недобрі часи її чекали
Клавдія сиділа на старій дерев’яній лавці, схованій у затишному куточку невеликого скверу, що прилягав до її будинку. Повітря було наповнене теплом, а густі крони кленів створювали мереживну тінь.
Дурниці! — відрізала свекруха. — День народження сина треба святкувати у родинному колі. Що це за новомодні ресторани? Я вже почала підготовку. І Оля з Ігорем квитки купили. Максим, почувши про плани матері, лише винувато розвів руками: «Софійко, ну що тепер вдієш? Оля приїжджає…» У день народження вони приїхали до Ніни Петрівни. Квартира була святково прикрашена, на столі стояли улюблені страви іменинника, а в передпокої юрмилися гості: сестра Ольга з чоловіком Ігорем, сусід Анатолій Васильович та ще кілька родичів та друзів, яких Софія майже не знала. — А ось і наші молодята! — вигукнула Ніна Петрівна, ніби вони не відсвяткували четверту річницю весілля півроку тому. — Проходьте, проходьте
— Що ви тут робите? — Софія застигла на порозі, не в силах повірити власним очам. Ніна Петрівна обернулася від відчиненої шафи, стискаючи в руках улюблений Софіїн вовняний
Ну що ти, Максиме, вигадуєш якісь небилиці? — недобре примружилася на зятя теща. — Раніше ж якось люди жили й ремонти робили. І нічого, не розвалилися. Зате рідній сестрі допоможете. Адже Іра — не чужа людина. Леся стояла мовчки, відчуваючи, як усередині все стискається в тугу, крижану грудку. Вона дивилася на голі бетонні стіни, на будівельне сміття на підлозі. Це було її святилище, її фортеця, завойована у важких боях, ціною її здоров’я і молодості. І ось, не встигла вона навіть зробити перший вдих у цьому просторі, як на її територію вже почався неприхований наступ. Наступ під ганебним прапором “ми ж сім’я” та “егоїзм”. Того ж вечора телефон розривався від дзвінків. Першою зателефонувала мати. Вона говорила довго, вкрадливо, тиснучи на всі відомі їй больові точки
— Ну що, доню, ось і здійснилося! Це твоя незалежність! — Світлана Іванівна театрально повела рукою, окреслюючи великий, гулкий простір, просочений гострим запахом нової будівельної суміші та пилу.
Софія, звичайно, дуже хороша, — говорив свекор, його голос був низьким і злегка невдоволеним. — Але, Оксано, ти ж бачиш — вона не на рівні. Занадто вже проста для нашого Максима. Софія застигла. Кошик у її руках хитнувся, але вона не рушила. Голос свекрухи, зазвичай лагідний, пролунав із неочікуваною різкістю: — Проста? Григорію, вона двадцять років присвятила йому! А він? Гадаєш, я не знаю про його “відрядження”? Та він із тією своєю… Скільки вже? Рік? Два? — Тихо, Оксано, тихіше, — перебив її свекор. — Це не наш клопіт. Максим сам знає, що робить. А Софія… вона зручна. Не стане розпитувати, не влаштує скандалу. Обслуговує будинок, мовчить. Що ще треба? Софія відчула, як обличчя обпекло гарячою хвилею. Її охопило бажання кинутися вперед, крикнути, що вона все чула, але ноги ніби вросли в ґрунт. “Зручна”. Це слово прорізало її наскрізь, немов лезо. Вона стиснула ручку кошика так сильно, що кісточки пальців побіліли. Розмова тривала: — А якщо вона дізнається? — запитала свекруха. — Григорію, що тоді
Софія звернула з асфальтованого шосе на вибоїсту ґрунтову доріжку, яка вела до заміського будинку свекрів. Автомобіль ритмічно підстрибував на купинах, а в повітрі, що наповнювало салон, відчувався п’янкий
Дві жінки дивилися одна на одну. Катерина тактовно вийшла, прикривши двері, залишивши їх сам на сам зі своєю історією. — Олено, — почала Тамара Іванівна, і раптом заплакала по-справжньому, без фальші. — Я все життя думала, що ти мені винна. Що, вийшовши заміж за мого сина, ти повинна мене терпіти. Годувати. Прибирати. Возити лікарями. Я думала, що це твій обов’язок, за який ти маєш бути вдячна. Олена мовчала, слухала. — А ти просто поруч була, і доглядала мене як могла. І безкоштовно, — вона здригнулася. — Катерина мені сказала, коли мені стало страшно від хвороби… Вона сказала: «Олена не повинна була вас любити. Але вона любила і турбувалася. А ви цього не помічали, ви приймали це як належне». І я зрозуміла, що я забрала у тебе більше, ніж просто час. Я забрала твою гідність. Олена простягла руку і взяла зморшкуваті пальці свекрухи у свої. — Тамаро Іванівно… — Пробач мені, — видавила Тамара Іванівна, і це було найважче слово, яке вона вимовляла у своєму житті
Олена стояла біля мийки, виконуючи післяобідній ритуал. Вода шуміла, маскуючи тихі звуки квартири, які зазвичай нагадували про її безперервний обов’язок. Вона механічно терла тарілку, відчуваючи, як тепла вода
Коли Жанна зайшла до зали, всі встали: “О, наша заробітчанка приїхала! Героїня!”. Вона посміхалася, дякувала, обіймала друзів, але погляд шукав Василя. Він стояв біля сцени, у костюмі, що пахнув новою тканиною. Виглядав добре, навіть дуже — підтягнутий, посивілий, але гарний. Проте в очах — холод. Він підійшов, обійняв її формально, мов родичку. На річницю Жанна приготувала чоловікові  подарунок — годинник, дорогий, гарний, символічний: “На пам’ять про наші роки”. А він — навіть не мав нічого для неї. — Ти мені — подарунок, — промовив натягнуто. — І цього досить. Свято тривало. Гості пили, співали, вигукували тости. “Ви — приклад справжнього подружжя!” — говорили сусіди. Але Василь тільки кивав і відводив очі. Іванка, їхня дочка, теж поводилась дивно. Постійно кудись відходила, говорила тихо з кимось телефоном. А потім з’явилася вона — сваха Ольга, мама зятя. Вдовиця, доглянута, вбрана, нафарбована, мов телеведуча. Зайшла з широкою посмішкою
Жанна стояла на вокзалі з валізою, важкою не стільки від речей, як від прожитих років. Десять років у Франції — десять років самотності, без свого дому, без чоловіка,
Світлано, може, підвезу до школи на велосипеді? — несміливо пропонував Михайло. — Ой, дякую, але я з дівчатами піду, — відповідала, навіть не глянувши в його бік. Або на танцях підійде, запрошує: — Може, потанцюємо? — Танцюй сам, — сміється, відвертається до подруг. І боляче було хлопцеві. Та він не сердився — тільки тихо казав собі: «Ще побачиш, я вибʼюся в люди». Закінчив школу, пішов у технікум, а потім — на заробітки. Де тільки не був: у Чехії, Польщі, Італії. Працював, як віл. Усі гроші — до копійки — додому висилав, щоб щось мати. Через кілька років купив собі стареньке авто — «Опель», але для нього то була гордість. Коли приїхав у село на тому авто, одразу всі сусіди висунулися за ворота — «Михайло приїхав!» А найцікавіше — Світлана сама підійшла
Михайло був звичайним хлопцем із простої сім’ї. Ходив у школу, пас корови, допомагав батькам у полі, не мав ні грошей, ні якихось особливих талантів, хіба руки золоті та
Софія Петрівна дуже не хотіла, щоб її донька заміж виходила за Олега, але він добре заробляв, був самостійним і мав чимало майна. У неї ж була мізерна пенсія, яку ледь вистачало на життя. Після весілля стали ходити про Олега різні плітки, мовляв, він іншу собі знайшов вже давно. Але теща не вірила зовсім цим словам, мовляв, то все людська заздрість. Та правда була зовсім іншою
Софія Петрівна повільно гойдала онуку, Катрусю. Їй довелося довго шукати таке положення, у якому крихітка нарешті погодилася заснути. Катруся була неспокійною дитиною, плакала. Вони змінили три види харчування,
Сергій їхав вузькою вулицею великого міста. Йому було важко дихати. У голові крутилася одна фраза, мов заїжджена платівка: “Боже, що я наробив?.. Як я так зміг із татом учинити?” Він не знав навіть, чи живий Іван, його батько, десь там, у тому далекому селі, на забутому хуторі. Але відчуття гріха не давало спокою. Йому здавалось, що всі його біди — через ту страшну зраду. Через ту хату, через жадібність, через власну дурість і сліпоту. Колись у них була сім’я. Невелика, але справжня. Іван рано став удівцем — дружина померла, коли дітям було лише 8 і 10. Сусіди хитали головами, казали, що не впорається. Навіть жінчина сестра приходила, переконувала: — Віддай мені дітей, Іване. Ти ж чоловік, не зможеш ні нагодувати, ні доглянути. А в мене свої двоє — разом якось справимося. Але Іван тільки сумно посміхався: — Ні, Маріє. Мої діти — зі мною. Не дам їх нікому
Сергій їхав вузькою вулицею великого міста. Йому було важко дихати. У голові крутилася одна фраза, мов заїжджена платівка: “Боже, що я наробив?.. Як я так зміг із татом
Степанівно, тобі не соромно? До свята, бач, і закуску береш, а про гостинець для свого ну, знаєш, твого співмешканця, чи хто там він тобі, забула? Сільські ж бо застілля мають свої традиції! Це правда, що ти переписала хату на цього на Данила? Як же ж так можна? Це ж чужий чоловік
Над гірським селом, розкиданим по схилах Карпат, висіло полуденне сонце, підсилюючи аромат липового меду та свіжої смерекової смоли. Наближалося свято Медового Спаса, і гомін стояв над усією центральною

You cannot copy content of this page