Нам справді потрібні ці дванадцять сортів ковбаси на фуршеті, чи ми просто хочемо, щоб сусіди рік про це говорили? — Олена намагалася тримати голос рівним, хоча всередині все вже закипало. На іншому кінці слухавки панувала тиша, яку за мить розрізав солодкий, наче перестигла диня, голос Людмили Іванівни, майбутньої свекрухи. — Ой, дитино, ти ще молода, не розумієш. Весілля — це не просто свято для двох, це іспит перед усією родиною. Люди приїдуть здалеку, вони мають бачити, що наш Сергійко бере дівчину з поважної родини. Я вже про все домовилася з рестораном, вони зроблять нам «спеціальну ціну», бо я там директора знаю. Олена притисла телефон до вуха, відчуваючи, як пульсує жилка на скроні. Спеціальна ціна. Домовилася. Знову. Це було вже п’яте «домовилася» за тиждень
— Нам справді потрібні ці дванадцять сортів ковбаси на фуршеті, чи ми просто хочемо, щоб сусіди рік про це говорили? — Олена намагалася тримати голос рівним, хоча всередині
Я поїду до батьків на кілька днів, — сказала я, виходячи в коридор. Маргарита Степанівна лише пирхнула, поправляючи свій шовковий шарф. — Ось і правильно. Подумай про свою поведінку, дитино. Коли за нами зачинилися двері, мені раптом стало легше дихати. Наче з грудей зняли важкий камінь. Тоді я ще не знала, що за кілька днів Михайло приїде до мене. Але не просити вибачення, а просити грошей, бо «місяць закінчується, а за квартиру платити нічим». У нашому містечку час ішов інакше. Вранці я дивилася на сад, вкритий росою, і пила мамин чай із чебрецю. Серце не стиснулося, коли через три дні біля воріт загальмувала машина Михайла. Навпаки — я спокійно допила чай, перш ніж вийти на ґанок. Михайло виглядав неохайно. Сорочка була зім’ятою, погляд — розгубленим. — Кать, ну годі вже, — почав він прямо з порога, навіть не привітавшись із моїми батьками, які поралися на городі. — Мама, звісно, перегнула палицю, але ти ж знаєш її характер. Вона викладач старої школи. Давай, збирайся, мені завтра на роботу, а вдома порожньо
— Напевно, ми просто люди різного польоту, Катенько, — Маргарита Степанівна поклала срібну ложечку на край блюдця так тихо, що цей звук здався гучнішим за вибух. — Тобі
Я йду, — сказав чоловік, не дивлячись мені в очі. Його голос був сухим, наче старе листя під ногами. Я завмерла з рушником у руках. Подумала, що почулося. Буває ж таке, коли телевізор працює фоном, або сусіди за стіною сваряться. — Куди ти йдеш, Сергію? — запитала я, намагаючись усміхнутися. — Вечеря ж майже готова. Твоя улюблена запіканка. Він нарешті підняв погляд. Але в тих очах, де раніше я бачила тепло, тепер була тільки порожнеча. І трохи провини, яку він намагався сховати за роздратуванням. — У мене там буде дитина, — вимовив він швидко, наче скидаючи важкий камінь. Світ навколо мене не рухнув. Він просто став беззвучним. Я бачила, як ворушаться його губи, як він щось пояснює про «так сталося» і «ти ж розумієш, нам не вдалося»
— Я йду, — сказав чоловік, не дивлячись мені в очі. Його голос був сухим, наче старе листя під ногами. Я завмерла з рушником у руках. Подумала, що
Четвертим будеш, — сказала крадькома Валентина по телефону. Тамара, сестра, застигла. — Хто четвертий? Сергію, ти когось запросив? Валя почала дуже зосереджено перебирати кріп, хвилюючись. — Це не Сергій. Це мій Олексій скоро заїде. Тамара аж зблідла, бо про чоловіка сестри вона зовсім нічого не знала. — Який Олексій? — Він тепер у Києві живе, — тихо уточнила Валя. — Вчора подзвонив. Каже, буду проїздом через Глеваху, заскочу на пару годин, привітаюся. — Проїздом через Глеваху, — Тамара схрестила руки. — Це ж як зручно! З Києва в бік Василькова, і Глеваха якраз «по дорозі». А заздалегідь попередити? — Томо, не починай. — Я не починаю! Я просто запитую: ми що, готель? Чи їдальня самообслуговування? Я тут на трьох розраховувала! Реберця — лічені! — Борщу на весілля, ти ж сама казала, — нагадала Валентина. — Справа не в об’ємі каструлі! — вигукнула Тамара. — Справа в тому, що ти завжди так робиш, все приховуєш і маєш секрети від рідної сестри
— Валю, ти буряк на борщ поставила варити? — голос Тамари пролунав над ділянкою, немов грім. — Поставила, поставила, ще зранку, — відгукнулася Валентина, не відриваючи очей від
Як її звати? Олег на мить завагався. Його впевненість трохи похитнулася під її спокійним, пронизливим поглядом. Але він швидко випростав плечі, намагаючись повернути собі вигляд «успішного завойовника». — Її звати Ілона. Вона молода, Маріє. Вона бачить у мені не просто «батька сімейства» чи ходячий «гаманець», а чоловіка. Вона надихає мене. З нею я знову відчуваю, що мені не за п’ятдесят, а що я ще можу змінити світ. Вона вірить у мої ідеї, а не в те, чи купив я хліб по дорозі додому. Марія гірко посміхнулася. Вона бачила таких дівчат у торгових центрах — яскраві, з ідеальним манікюром і очима, що постійно сканують простір на предмет вигоди. Вони завжди «надихають», поки в натхненника є ресурси, сили і щось, що можна конвертувати в подарунки. — Змінити світ — це добре, — кивнула вона, повільно сідаючи на стілець. Ноги її більше не тримали. — А що з нашою квартирою, Олеже? Ти ж знаєш, ми її роками виплачували. Пам’ятаєш, як ми на всьому економили, щоб цей куточок був нашим
Ранок вівторка не віщував нічого надзвичайного. Марія, як зазвичай, встала о пів на сьому, поставила чайник і звично витягла з холодильника масло. На кухні пахло затишком — лавандовим
Петре, синку, — звернулася Ярослава до старшого. — А де я буду жити? Де моя кімната? Сини переглянулися. В повітрі зависла незручна пауза. — Розумієте, мамо… — почав Василь. — Ми думали… У нас же на другому поверсі велика гостьова кімната. Там і балкон є, і телевізор окремий. Ярослава піднялася на другий поверх. Сходи були крутими, дерев’яними, лакованими. Її старі коліна відгукнулися різким болем на кожній сходинці. — Хлопці, — тихо сказала вона, зупинившись посеред порожньої, холодної зали. — Я не зможу сюди щодня ходити по десять разів. Мені важко. Мені б щось внизу… — Мамо, ну ви що? — невдоволено буркнула Оксана, невістка. — Внизу в нас вітальня, кухня і наша з Петром спальня. А в іншому крилі Василь з Наталею. Де ми вас посадимо? У проході? Ярослава зціпила зуби. Зрештою, їй виділили маленьку комірчину біля кухні. Колись там планувалася комора для консервації. Поставили вузеньке ліжко, маленьку тумбочку. Віконце виходило на глухий паркан. — Нічого, — заспокоювала вона себе. — Зате близько до чаю
Ранок у селі зазвичай починався однаково — із сизого туману, що стелився над річкою, та крику півнів, які перегукувалися від подвір’я до подвір’я. Для Ярослави цей ранок настав,
Та кажу тобі, Оксано, на власні очі бачила! — пліткували жінки в черзі в магазині. — Біля службового входу стоять, милуються. Він її за руки тримає, а ця Вітка так дзвінко сміється. І не боїться ж. У нього ж дружина — золото! Кажуть, вона з нього порошинки здуває. Андрійком кличе, сорочки білі щодня міняє, сніданки з трьох страв готує. Тетяна здригнулася. Рука, що тримала пакунок із сиром, заніміла. В черзі було багато людей, але «Андрійків», чиї дружини так фанатично дбали про побут, у їхньому кварталі було небагато. — Та що та дружина, — відмахнулася друга. — Вона ж проста, як двері. Андрій якось у хлопців у гаражах сміявся, каже: «Моя Таня — це як домашня піжама: зручно, тепло, але на вихід не одягнеш». Казав, що в неї фантазії — нуль. Вранці або яєчня, або оладки, або сирники. Каже, скоро від того сиру мукати почне. Їй би тільки господарство, а чоловіку вогонь потрібен! А жінка його — нічого не бачить. Стоїть он, мабуть, зараз теж сир купує, щоб коханому вранці догодити. У черзі почувся приглушений сміх. Тетяна відчула, як гаряча хвиля сорому заливає обличчя. Вона повільно опустила погляд на свій кошик: домашній сир, сметана, борошно, свіжі ягоди. Все для «коханого». Все для «Андрійка»
Миргородське літо завжди пахло липою та свіжою випічкою. У місцевому гастрономі «Світанок» черга рухалася повільно, як сонні качки на річці Хорол. Тетяна стояла біля вітрини з молочкою, уважно
Маринко! Та що ти таке верзеш? — обурилася Віра словам сетри. — Ти думаєш, я своїх дітей не знаю? Альонка з Павликом — золоті діти. Вони кожні вихідні приїздять, допомагають нам з батьком в село. Марина, її молодша сестра, яка приїхала «на гостину», присунулася ближче. — Не знаєш ти їх, Віро, зовсім не знаєш! На власні вуха чула, як твоя Альона чоловікові на кухні казала: «Мама з татом зовсім від села не відмиваються, соромно мені перед партнерами по бізнесу їх показувати». А Павло тільки кивав та підтакував! Мовляв, треба б ці зв’язки потроху обривати, щоб імідж не псували. Віра Сергіївна завмерла. — Брешеш ти, — нарешті вимовила вона, але в очах уже забриніли сльози. — Та нащо мені брехати? — Марина з удаваною жалістю зітхнула і відрізала собі ще шматок пирога. — Зайшла я до них у Вінниці, думала, чаю поп’ємо. А вони на кухні зачинилися і шепочуться. Думали, я в передпокої взуття знімаю, а я вже біля дверей була. Все чула! Альонка ще так презирливо сказала: «Пора вже, мабуть, цей зв’язок з сільськими батьками перерізати»
Під Вінницею, де Південний Буг ліниво огинає скелясті береги, розкинулося селище Лука-Мелешківська. Саме тут, у добротному цегляному будинку з охайним садком, мешкали Віра Сергіївна та Ігор Павлович. Того
Тамаро Петрівно, відкривайте! — кричала незнайома жінка за дверима. — Я від нотаріуса! Якщо не відчините добром — викличемо службу і зріжемо замки! Тамара завмерла. — Хвилиночку, вже йду! — крикнула вона, намагаючись опанувати тремтіння в голосі. На порозі постали дві жінки. — Мене звати Мар’яна Соколовська, — промовила молода, навіть не привітавшись. — Ми прийшли обговорити умови вашого звільнення квартири, що належала Олені Василівні Кравченко. — Перепрошую? — Тамара насупилася, відчуваючи, як усередині все холоне. — Тітка Олена залишила цю квартиру мені. Ми з нею про це домовлялися ще десять років тому, коли вона вперше злягла. — Останній заповіт вашої тітки. Засвідчений нотаріально рівно за тиждень до того, як не стало її, він у мене. Згідно з цим документом, усе нерухоме майно передається пані Мар’яні Соколовській як особі, що здійснювала повний догляд за покійною в останні місяці її життя. — Який догляд? Яка Мар’яна? — голос Тамари зірвався на крик. — Я була тут щодня! Я купувала ліки, я міняла білизну, я готувала супи! Я заради неї покинула свою роботу в бібліотеці! Ви щось плутаєте! — Жодних помилок, — Мар’яна простягнула папір. — Подивіться на підпис
Чернівці в жовтні виглядають як декорація до старої європейської кінострічки: бруківка, вмита дощами, золоте листя на розкішних фасадах і особливий аромат кави, що змішується з вологістю повітря. Тамара
О, принесла нелегка! — верещала Павліна, вибігаючи на поріг і вхопившись за одвірок. — Ідеш? Очі ховаєш? Правильно робиш! Це ти мого синочка зі світу зжила! Це через тебе, злидарки, він світ за очі втік! Марина зазвичай тільки сильніше втискала голову в плечі. Вона не відповідала. Не тому, що не мала що сказати, а тому, що знала: крик нічого не виправить. Вона просто пришвидшувала крок, а в спину їй ще довго летіло прокляття та образливі слова про її «голодранську породу». Сьогодні Марина йшла довгим шляхом. Чоботи чавкали по калюжах. «Господи, за що мені це? — думала вона, витираючи обвітрене обличчя. — Скільки років минуло, а я досі як злочинниця у власному селі». Колись усе було інакше. Двадцять років тому Марина була найкрасивішою дівчиною на своїй вулиці. Щоправда, хата в неї була стара, перекошена, а в кімнатах завжди стояв гамір — троє молодших братів і дві сестри вічно щось ділили. Батьки працювали від зорі до зорі, але грошей ледь вистачало на хліб і нове взуття дітям до школи. Олег був іншим. Він був сином «господарів». Його батько тримав пилораму, мати, Павліна, завідувала сільмагом. У них був перший у селі кольоровий телевізор і машина «Жигулі»
Осінній вечір опускався на село сизим туманом. Марина важко зітхнула, виходячи з рейсового автобуса. У руках — дві важкі сумки з продуктами, у ногах — втома після робочої

You cannot copy content of this page