Коли Катерина, випадково, побачила чоловіка зі своєю подругою в кафе, все стало відразу зрозуміло, вони вже разом давно. Вона стояла нерухомо, довго дивилася на них. Дмитро підвів погляд і побачив дружину. Вікторія теж обернулася. Обоє дивилися на Катерину, але жоден із них навіть не поворухнувся, щоб вийти. Катерина, як у тумані, довезла дітей додому і сіла на диван. Вона не включала світло, сиділа в темряві, намагаючись зрозуміти, скільки часу минуло. Дмитро прийшов пізно ввечері. Він сів навпроти, не кажучи ні слова. – Як довго це триває? – голос Катерини був сухим, без сліз. – Два роки, – відповів він. – Катю, ми збираємося одружитися. – Вітаю. І чому саме вона, хоч скажи
Катерина сиділа на кухні своєї подруги, Вікторії, і тихо плакала. Їй було важко на душі і хотілося з кимось поділитися, а вікторія шкодувала і заспокоювала її. — Катю,
Коли Олена зустріла Василя, їй було сорок два. Він — на три роки старший, тихий, спокійний чоловік із глибокими очима, у яких світилася втома і тепло. Обоє пережили втрати: вона — чоловіка, він — дружину. І обох єднало не тільки самотність, а й те, що кожен мав доньку — Олена Христину, а Василь Зоряну. На перших побаченнях вони розмовляли довго — про життя, про роботу, про дітей. Василь казав: — У мене Зоряна добра дівчинка. Скромна, але вперта, як я. — А Христинка у мене — золото, — з усмішкою відповідала Олена. — Любить порядок, гарно вчиться. Здавалося, ніщо не може стати на заваді їхньому щастю
Коли Олена зустріла Василя, їй було сорок два. Він — на три роки старший, тихий, спокійний чоловік із глибокими очима, у яких світилася втома і тепло. Обоє пережили
Василь спершу не дуже любив, коли Зіна у них гостювала. “Що вона в нас сидить тижнями?” — бурчав він. Але потім звик. Бо бачив, що дружба цих двох жінок була особливою — щирою, безкорисливою. Ліля часто передавала Зіні старіші речі, допомагала грошима, коли та не мала за що купити дітям зимові куртки. А Зіна віддячувала тим, що привозила домашні продукти, консерви, молоко, сир. — От скажи мені, — якось запитав Василь, коли вони з Лілею сиділи ввечері на кухні, — чого ти так за неї переживаєш? У кожного своя доля. — Бо вона мені, як сестра, — тихо відповіла Ліля. — Як я можу не переживати
Вони познайомилися ще в школі. Ліля була завжди усміхнена, з кучерями, що розліталися при кожному подиху вітру, а Зіна — спокійна, з розумними очима й тихою вдачею. Їхня
Ліля з Романом на перший погляд — звичайна сім’я. Але в їхньому житті завжди була «третя» — Романова мама, Галина Степанівна. — Я ж не проти, щоб ти мамі допомагав, — казала Лілія, коли він відкладав чергову частину зарплати «на ліки». — Але навіщо купувати їй новий пилосос, якщо в нас удома ще старий радянський гуде, як трактор? — Бо мамі тяжко прибирати тим старим, він важкий, — відповідав Роман, не відриваючись від телевізора. — А нам же поки можна потерпіти. — Нам можна потерпіти? — повторила вона, стискаючи руки. — А ти пам’ятаєш, що в нас ще холодильник на ладан дихає? — Потерпимо, — спокійно сказав він. — Головне, щоб мама не нервувала
Роман і Лілія жили разом шостий рік. Вони одружилися після трьох років зустрічань, коли обидвоє вже стояли на ногах: Роман працював інженером у фірмі, а Лілія — бухгалтером
Коли Петро привіз Юлю в село, батьки зустріли її з усмішкою, але очі Палажки були насторожені. Вона, хоч і проста жінка, мала своє материнське чуття — бачила, що дівчина гарна, але не господарська. А хіба ж синові така треба? Наступного дня Палажка придумала «перевірку»: — Петре, ходім зі мною до тітки, там треба помогти. А ти, дівко, зостанься вдома, обід нам зготуй, бо вернемось голодні. — Добре, — кивнула Юля, хоч усередині все похололо. Вона стояла посеред кухні, дивилася на казан, на сковорідку, на гору картоплі й не знала, з чого почати. Вміла тільки посмажити яйця, та й ті виходили не завжди. Серце калатало: — От і все, Юлю, приїхала. Провалила іспит не з хімії, а з життя
Коли Петрові виповнилося сімнадцять, село гуло — єдиний син Палажки та Івана їде до міста вчитися в інститут. Мати плакала, витирала очі подолом, батько намагався триматися, хоча серце
Минуло кілька місяців. І якось перед зимовими канікулами Марина подзвонила: — Мамо, тату, я приїду не сама… У мене є наречений. Мати мало не впустила слухавку. — Наречений?! Доню, який наречений? Ти ж ще дитина! — Мамо, мені двадцять два. І все. Ніяких подробиць. Коли Марина приїхала, батьки зустріли її на порозі — з обіймами, з щедро накритим столом. Але серце стискалося: у доні — щось змінилося. Вона ніби подорослішала за короткий час. І ось він, момент істини: — Мамо, тату, познайомтеся — це Андрій. На порозі стояв чоловік. Не хлопець — чоловік. Сивина на скронях, впевнена постава, дорогий плащ. Йому, напевно, років сорок п’ять… Мама ковтнула повітря. Тато застиг. — Ви жартуєте? — першим озвався батько. — Ні, тату, — спокійно відповіла Марина, — я його кохаю. Тієї ночі в хаті ніхто не спав. Мати плакала, батько ходив від дверей до вікна
Марина була у своїх батьків — як сонце в хаті. Пізня, довгоочікувана, випестувана любов’ю і трепетом. Після стількох років бездіття, коли вже й надія тьмяніла, коли мама молилася
Перші дні Софія була чемна, усміхалася, приносила тістечка. А потім — як підмінили. Одного вечора я тихенько стукаю у двері ванни: — Софіє, ти скоро? — Ще хвилин десять, мамо! — відповідає вона крізь шум води. Минуло пів години. Я вже чайник двічі закип’ятила, а вона все у ванні. Або світло! Вона скрізь його лишає: у кухні, в коридорі, у ванній. Я з пенсії плачу за комунальні, а вона, видно, думає, що електрика безкоштовна. — Софіє, — кажу, — може, будемо вимикати світло, коли виходимо? — Ой, мамо, я просто забула, я в роботі вся. У роботі вона справді була вся. З дому сиділа, за тим своїм комп’ютером. Цілими днями щось клацає, листує, підробітки якісь бере. Їсти не зварить, пилюку не протре
Мій син Віталій – єдина моя дитина. Єдиний, якого я, можна сказати, з вогню й води витягувала. Рано овдовіла — йому тоді було всього десять. Усе життя навколо
Людмила Павлівна дуже повільно підвелася з крісла, обвівши поглядом порожню кімнату. Вона зробила кілька кроків до стіни, де висів старий календар. Велика червона обведена цифра 25. – Двадцять п’яте жовтня, – прошепотіла вона. – День мого народження. Їй виповнювалося 85 років. Солідний вік, який зазвичай святкують гучно, в колі кількох поколінь. Але телефон Людмили мовчав
Людмила Павлівна дуже повільно підвелася з крісла, обвівши поглядом тиху кімнату. Вона зробила кілька кроків до стіни, де висів старий календар. Велика, яскраво-червона обведена цифра 25. — Двадцять
Перші роки жили в батьків Оксани. Степан допомагав по господарству, але часто зникав вечорами — “до хлопців”, “на роботу”, “у місто”. Оксана чекала, хвилювалася, а коли він повертався, не сварилася — лише дивилася довго і тихо. А потім у них народилася донечка — Марійка. Гарна, як янголятко. І тоді Оксана подумала: “Оце воно — справжнє щастя. Тепер він точно зміниться.” Та Степан не змінювався. Йому здавалося, що життя тільки починається — що ще не награвся, не надивився. Він любив доньку, але сімейний побут його тиснув. — Ти розумієш, я ще молодий, — виправдовувався він перед Оксаною. — Молодий, та вже батько, — тихо казала вона. — Час братися за розум. І ось одного вечора не витримали батьки. — Оксано, — сказав батько, — або ти з дитиною лишаєшся вдома, або йди з ним. Бо такого зятя ми терпіти не будемо. Не хоче бути чоловіком — хай іде
Оксана вийшла заміж за Степана, коли їй ще й двадцяти не було. Гарна дівчина — весела, з карими очима, з тих, що йдуть селом — а всі голови
Марія і не здогадувалася, що Михайло з кожною висланою нею копійкою ставав ще владнішим. — Іро, я хочу, щоб ти сходила до нотаріуса, — сказав він одного вечора, знаючи, що теща оформила генеральну довіреність на дочку. — Хату треба оформити. — А на кого? — несміливо спитала Ірина. — На мене, звісно. Ти ж сама не будувала, все мої гроші. — Але це мамині… — пробувала вона тихо. — Мамині? — розсміявся він холодно. — Вона ж тобі їх висилала, а ти моя жінка. То й виходить, що наші. Він не жартував, а серйозно намірився все собі привласнити, бо він же господар. Ірина плакала ночами, але мовчала. Вона ж «жінка заміжня», не хоче ганьбити родину
— Я, доню, не відпочивати їду, а заробляти, — сказала Марія, стискаючи в руках новий закордонний паспорт. — Хочу хоч тобі допомогти. Тепер ти заміжня, маєш чоловіка, а

You cannot copy content of this page