Головна

Життєві історії

Іване… — обережно озвалася Оксана, поглядаючи на профіль чоловіка. — Ти теж помітив? Він трохи помовчав, ніби не хотів одразу відповідати. Його пальці міцніше стиснули шкіряне покриття керма. — Що саме? — тихо перепитав він, хоча вона знала, що він розуміє, про що йдеться. — Сум у очах твого тата… — Оксана зітхнула і відкинулася на сидіння. — Він наче згасає, Іване. Посміхається, жартує, але очі… вони лишаються холодними й порожніми. Іван важко зітхнув. Його погляд на мить затримався на дзеркалі заднього виду, ніби він намагався побачити там рідне подвір’я, яке вони щойно покинули. — Помітив… Як не помітити… Відколи мама поїхала за кордон, він ніби сам не свій. Хата стала великою і мовчазною. Він звик, що в кожному кутку є життя, а тепер там лише луна від його власних кроків. В машині запала тиша. Лише рівний шум дороги заповнював простір між словами. Це була та особлива тиша, яка буває між людьми, що прожили разом багато років і розуміють одне одного без зайвих пояснень
Життєві історії 0
Іван мовчки крутив кермо, дивився кудись уперед, ніби не дорогу бачив, а свої думки. Дорога на місто тяглася сірою стрічкою, а вечірні сутінки повільно огортали поля навколо. У
Слухайте мене! — крикнула невістка. — Або обох, пані Алло, або жодного. Робіть свій вибір зараз, бо я більше до цієї розмови повертатися не збираюся. Навіть не просіть. Марина стояла в коридорі. Вона нервово поправляла капюшон на синьому комбінезоні малого Андрійка, який мирно сопів у візочку. Поруч, притиснувшись до стіни, стояв семирічний Михайлик. Син Марини від першого шлюбу затамував подих, тримаючи в руках пошарпану книжку про пригоди козаків. Алла Трохимівна, жінка статної виправки, яка все життя пропрацювала вчителькою математики і звикла, що світ ділиться на чіткі формули, повільно піднялася з крісла. — Марино, ти мені тут ультиматумів не став. Я вже не в тому віці, щоб приймати чужі правила гри. Я не державна няня і не благодійна установа. Андрійко — мій онук, у ньому тече кров мого рідного сина Тараса. Я за ним сумую, я хочу його бачити. А Михайло — вона холодно глянула на хлопчика, — у нього є свої бабусі в іншому місті, чи де вони там. Чому я маю витрачати свій єдиний спокійний вихідний на чужу дитину? — Він не чужий! Він мій син! — голос Марини здригнувся. — І він — рідний брат Андрійка. Ви хоч на хвилину замислювалися, як це виглядає? Ви хочете, щоб дитина змалечку відчула себе другим сортом
Життєві історії 0
Над величним і древнім Чортковом, що на Тернопіллі, розливався м’який квітневий вечір. Сонце повільно ховалося за гостроверхими шпилями костелу святого Станіслава, кидаючи довгі тіні на бруковані вулички. У
Іване, що ж ми будемо робити? Такі люди до нас приїдуть. Ольга бігала по хаті, мов заведена. То до кухні, то до кімнати, то знову до шафи. Вона не знала, за що братися: чи паски ставити в духовку, чи пил витирати, чи скатертину прасувати. — Та Іване, ну ти чого сидиш? Рухайся! Треба ж щось робити! — не витримала вона. Іван спокійно сидів на старому дивані, дивився на дружину і тільки зітхнув: — Олю, та заспокойся ти… Що має бути — те буде. — Та як це заспокойся?! До нас свати їдуть! Та ще які свати! Вона зупинилася посеред кімнати і глянула на облуплену стіну. — Ти ж чув, що Марійка казала? У них там і господарка велика, і ферма, і трактор, і хата як палац… А ми що? Двокімнатна квартира, ремонту двадцять років нема…Іван підвівся, підійшов до неї і тихо сказав: — А до чого тут ми? Головне, що діти люблять одне одного. Вони вчаться, вони собі життя збудують. А ми… ми є такі, як є. — Та не сподобаємося ми їм… — тихо мовила Ольга. — Не сподобаємось — значить не сподобаємось. А сподобаємось — добре. Ми зробимо все, що можемо. Але вдавати з себе когось іншого — не будемо
Життєві історії 0
— Іване, що ж ми будемо робити? Такі люди до нас приїдуть… Ольга бігала по хаті, мов заведена. То до кухні, то до кімнати, то знову до шафи.
Мамо! А ти що тут робиш? Ти ж мала бути зараз у Трускавці, у санаторії, на процедурах, — я застигла на порозі власної кухні, впустивши ключі на тумбочку. Побачити маму посеред моєї оселі було останньою річчю, на яку я очікувала. — Ну мала бути, і що з того? Передумала. Мені вдома спокійніше, ніж по тих казенних ліжках валятися, — буркнула вона, навіть не повернувши голови від плити, де вже щось шкварчало. — Мамо, але це взагалі-то мій дім, — невпевнено пробурмотіла я, відчуваючи, як здіймається хвиля розгубленості. — Ми ж домовлялися. — О, почалося! Ти що, вже шматка хліба чи кутка для рідної матері пошкодувала? — вона різко розвернулася, тримаючи в руці ополоник. — Я до неї з усією душею, прийшла вечерю приготувати, а вона мені про “свій дім”. Оце виростила вдячну доньку на свою голову! — Мамо, зачекай, — перебила я її черговий закид. — Ти відмовилася від лікування, це я зрозуміла. А гроші? Де гроші за путівку? — Що “гроші”? — мама невдоволено примружилася, дивлячись на мене так, ніби я спитала щось недобре. — Тобі що важливіше: здоров’я матері чи папірці
Життєві історії 0
Над стародавнім Галичем повільно спускався густий весняний туман, огортаючи береги Дністра сріблястою пеленою. У цьому місті, де кожна вулиця дихає княжою історією, життя зазвичай тече розмірено, але в
Орися, ти вже не крутись так, — тихо сказала мама, заходячи на кухню. — Вони ж свої. Відпочинь трохи, присядь, — лагідно додала вона, присьорбуючи чай. Я лише кивнула. «Свої…» — подумала я, але нічого не відповіла. Усе життя ми ділили світ на «своїх» і «чужих», і чомусь зі «своїми» мені завжди було важче. Бо перед чужими можна зачинити двері, а перед своїми — ніколи. Зі своїми ти завжди відкрита, завжди винна і завжди щось винна. — Треба ще посуд перемити, мамо, — відказала я, не дивлячись на неї. — Скоро будуть. Коли на подвір’я заїхала блискуча чорна машина, я витерла руки об фартух і вийшла назустріч. Сонце засліпило очі, і на мить постаті брата та його родини здалися мені просто тінями на тлі квітучих вишень. Пилюка, що піднялася за колесами, повільно осідала на наші чисті доріжки. Андрій вийшов перший. Він виглядав упевненим, міським, у світлій сорочці, яка ідеально сиділа на його плечах. За ним випурхнула його дружина, Світлана, на високих підборах, які відчайдушно застрягали в нашому піску, і двоє дітей, які одразу, навіть не привітавшись, побігли до гойдалки
Життєві історії 0
Свята в тому році видалися теплі, сонячні, з запахом свіжої паски й диму з печі. У дворі все було як завжди: чисто підметено, квіти біля хати, і той
Катрусю, доню, нарешті! — щебетала мати. — Я вже думала, що не дочекаюся! — Пані Марія сплеснула руками, намагаючись обійняти доньку, але Катря завмерла на порозі. — Мамо, ти дзвонила п’ять разів. Казала, що справа невідкладна. Що сталося? Здоров’я? — Голос Катерини був сухим. Марія Іванівна опустила руки, її обличчя на мить здригнулося. — Проходь, дитино. Чай уже закипає. Я пиріжків напекла, твоїх улюблених, з маком та вишнею. Посидимо, погомонимо по-людськи. Катя увійшла до помешкання, де не була вже майже три роки. Тут ніби зупинився час: ті самі вишиті рушники на іконах, той самий запах лаванди та ліків. Але стіни розповідали іншу історію. На головному місці в залі — величезний портрет Стаса. Стас у першому класі, Стас на футбольному полі, Стас зі своєю першою машиною. Фотографій самої Катрі майже не було видно. — Сідай, рідна, — Марія метушилася біля плити. — Як дорога з Тернополя? Як твій Андрій? — Мамо, давай ближче до діла. У мене обмаль часу, Андрій чекає на вокзалі. — Катю, я хочу, щоб ти помирилася зі Стасом. Досить уже цієї ворожнечі. Катерина мало не впустила чашку. — Що? Мамо, ти мене заради цього витягла з іншого міста? Ти серйозно
Життєві історії 0
Над старовинною Теребовлею повільно сходив блідий місяць, освітлюючи величні руїни замку на горі. У цьому місті, де кожен камінь дихає історією, новини розлітаються швидше за вітер, але за
Мамо! Тату! Готуйте кімнату. Я повертаюся. З малим, — незадоволено донька повідомила по телефону. — Ігорчик уже підріс, йому треба нормальні умови, а не ці київські зйомні гадюшники. Будемо завтра вранці. Голос Надії був холодним, як лід. Вона не запитувала — вона віддавала наказ. Не було ні «як справи», ні «ми скучили». Лише гола вимога. Степан Петрович повільно підвівся. Його обличчя, вкрите глибокими зморшками важкої праці, стало кам’яним. — Ні, Надіє, — сказав він, і його голос пролунав так твердо, що навіть старий приймач, здавалося, замовк назавжди. — У нас у квартирі вільних місць немає. Ти колись сама зробила свій вибір — ти сказала, що ми для тебе «провінційне болото». От і пливи далі сама. — Ой, тату, ну не починай свої проповіді! — роздратовано вигукнула Надія у слухавку. — У вас три кімнати! Куди ви їх діли? Нехай Катька звільнить свою спальню. Вона ж самотня, без сім’ї, без майбутнього. Їй і на кухні диванчик поставити можна, або в коридорі розкладушку. Вам що, шкода рідної дитини? Я ж не одна, я з внуком вашим
Життєві історії 0
Вечір у Теребовлі завжди мав особливий присмак — запах вогкої трави від річки Гнізни змішувався з ароматом свіжої випічки, що долинав із місцевої пекарні. У квартирі родини Березовських
Ти, доню, сама мені ту квартиру віддала, — замість вітання почала мати. — Шість літ минуло. Невже ти досі тримаєш ту злобу? Навіщо тобі ще одна хата, Катрусю? У тебе ж тут справжній пала! Світло, просторо. Ти ж не можеш виставити рідну матір на вулицю. Катерина мовчала. Вона дивилася на цю жінку і бачила не матір, а привид того страшного минулого, яке вона так старанно намагалася забути. — То як, Катю? — голос Марини Тимофіївни вирвав її з думок. — Ти ж не мовчи. Я вже годину тут розпинаюся. Ой, які меблі в тебе! А плитка. Це ж італійська, мабуть? — вона провела рукою по стіні. — Мені Кристина, сусідка колишня, казала, що ти тепер велика пані. Я спочатку не повірила, думала — бреше. А воно он як. Незнайома баба тобі хату відписала. Пощастило ж. — Ти краще розкажи, де твій Ромчик? Де квартира бабусі Владлени? Мати опустилася на пуф у передпокої і раптом заридала. — Ой, доню. Не питай. Він же ж мене навколо пальця обвів, як останню дурепу. Шість років я йому годила. Всі гроші на нього витрачала, на курорти возила, машину купила, квартиру ту на нього переписала. А він через два тижні привів у квартиру якусь пасію, молодшу за тебе. І каже мені: “Марино, ти тут ніхто. Збирай речі і вимітайся”
Життєві історії 0
Вечірній Чортків повільно занурювався у сизу димку. Над костелом святого Станіслава вже зійшов тонкий серп місяця, а повітря наповнилося запахом вологої брущатки та пізніх осінніх квітів. Катерина стояла
І куди ти підеш, коли навіть за світло сама заплатити не зможеш? Марко навіть не відірвався від екрана свого дорогого ноутбука. Він сидів у кріслі, ідеально випрасуваний, пахнучи успіхом і дорогим парфумом. Олена стояла в дверях вітальні з невеликою валізою, яку колись купила на розпродажі. Вона дивилася на чоловіка, з яким прожила вісім років, і не впізнавала його. Хоча, якщо бути чесною, вона просто нарешті перестала заплющувати очі. — Я вже все вирішила, Марку. Ключі залишаю на тумбочці в коридорі, — її голос був тихим, але напрочуд рівним. Він нарешті підняв погляд. — Слухай, ну досить уже цього театру. Ти йдеш третій раз за ранок. Тобі не здається, що це вже несерйозно? Сядь, заспокойся, випий кави. Ти просто перевтомилася від домашніх справ. Олена міцніше стиснула ручку валізи. Колись вона була успішною ілюстраторкою, малювала обкладинки для книжок і мріяла про власну виставку. А потім з’явився Марко. Він м’яко, крок за кроком, переконав її, що її робота — це «дитячі забави», а головне завдання жінки — створювати затишок для успішного чоловіка. — Я не перевтомилася. Я просто йду. Назовсім. Марко відкинувся на спинку крісла й тонко посміхнувся. — Куди? До батьків у село? Чи до своєї подруги в ту орендовану комірчину
Життєві історії 0
— І куди ти підеш, коли навіть за світло сама заплатити не зможеш? Це речення зависло в повітрі, важке й липке, як старий мед. Марко навіть не відірвався
Ми вирішили, що будинок краще виставити на продаж зараз, поки ціни тримаються, а гроші поділимо з мамою навпіл, — сказав мені Сергій, навіть не підводячи очей від своєї тарілки. — Хто це «ми»? — запитала я якомога спокійніше, хоча пальці мимоволі стиснули край скатертини. — Ми з мамою. — Він нарешті глянув на мене. Погляд такий впевнений, наче він щойно озвучив прогноз погоди, а не долю нашого сімейного гнізда. — Ти ж сама бачиш, що там треба все переробляти. Тільки гроші витягує. Краще забрати своє зараз. Марія Іванівна, наша мама, сиділа навпроти й ледь помітно кивала. Вона завжди так робила, коли Сергій щось пропонував — слухала його, як вищу істину. Її руки, покручені роботою і роками, тремтіли, коли вона підносила чашку до губ. — Мамо, — звернулася я до неї, намагаючись зловити її погляд, — а ти пам’ятаєш, як ми оформлювали документи після тата? — Ой, доню, ну звісно… Сергійко всім займався, по чергах ходив, папірці збирав. Я в тому мало що розумію. Ви ж знаєте, мені аби спокій був
Життєві історії 0
— Ми вирішили, що будинок краще виставити на продаж зараз, поки ціни тримаються, а гроші поділимо з мамою навпіл, — сказав мені Сергій, навіть не підводячи очей від

You cannot copy content of this page