Головна

Життєві історії

Скільки ящиків помідорів нам залишили? Жодного? Ти серйозно зараз це говориш? А картопля де? Теж не знаєш? Мар’яна стояла посеред передпокою і дивилася на чоловіка так, ніби він щойно повідомив їй про кінець світу. Назар стояв перед нею в запилених кросівках, опустивши очі в підлогу, і тільки переминався з ноги на ногу. — Ну, Мар’яно, мама сказала, що Назаровому братові потрібніше. У Павла троє дітей, вітаміни треба на зиму заготувати. А ми ж удвох, заробимо ще, купимо на базарі. — Заробимо? Купимо? Тобто ми з квітня місяця кожні вихідні стирчали на тому городі, щоб потім піти на базар і купувати помідори за власні гроші? У квартирі запала важка, гнітюча пауза. Мар’яна відчула, як усе всередині перевертається від образи. Вона опустилася на пуф біля дверей і затулила обличчя долонями. П’ять місяців каторги. П’ять місяців без жодного вихідного дня, без відпочинку, без нормального людського спілкування. І все це заради того, щоб почути: «У Павла діти, їм потрібніше». А починалося все зовсім інакше, ще напровесні, коли земля ледь прогрілася під першим несміливим сонцем
Життєві історії 0
— Скільки ящиків помідорів нам залишили? Жодного? Ти серйозно зараз це говориш? А картопля де? Теж не знаєш? Мар’яна стояла посеред передпокою і дивилася на чоловіка так, ніби
О, невістко! З’явилася врешті-решт. Роздягайся, руки мий. Я тепер тут з вами живу, Остап тобі не сказав? Марина, моя свекруха, стояла на порозі нашої затишної квартири в моєму улюбленому фартуху. У тому самому, розмальованому яскравими соняшниками, який мені подарувала кума на новосілля. З-за її спини тягнуло запахом тушкованої цибулі. Я обережно притискала до себе маленьку Марічку, що мирно спала в атласному конверті, перев’язаному ніжно-блакитною стрічкою. Нам щойно виповнилося п’ять днів. Мені йшов тридцять сьомий рік, а за плечима лишилися п’ять діб суцільного недосипу та тривоги. Остап тримався позаду на сходах: у руках він ніс дитячу автолюльку, важкий пакет із пологового будинку, букет білих хризантем під пахвою та зв’язку повітряних кульок, які вперто чіплялися за залізні перила під’їзду. – Остапе, – вимовила я тихо, намагаючись не розбудити дитину, і навіть не обернулася. – Це що за сюрприз? – Інночко, ну мама приїхала на місяць. Допомогти нам. Ти ж сама з усім цим господарством фізично не впораєшся, сама бачиш. – А порадитися зі мною ти не хотів? – Та я ж хотів як краще, щоб була несподіванка. Ти б усе одно почала відмовлятися
Життєві історії 0
– О, невістко! З’явилася врешті-решт. Роздягайся, руки мий. Я тепер тут з вами живу, Остап тобі не сказав? Марина, моя свекруха, стояла на порозі нашої затишної квартири в
А я ж тобі казала, Тетяно, збирайся і їдь зі мною! І що ти в тому селі висиділа? Послухала б старшу людину, вже б у власному двоповерховому будинку жила, а не в цій старій мазанці тулилася. Скільки можна на одному місці топтатися? Життя минає, а в тебе ні кола ні двора нового, тільки курям під хвіст роки летять! Сестра мого чоловіка Петра, Надія, ніяк не могла заспокоїтися. Вона сиділа на покуті під вишитими рушниками у хаті моєї свекрухи, заклавши ногу за ногу, і зверхньо поглядала на всіх нас. На ній був яскравий італійський светр із блискучими паєтками, на пальцях переливалися золоті персні з важкими каменями, а від її парфумів у маленькій сільській хаті аж дух забивало. За вікном кружляв густий лапатий сніг, потріскували дрова в грубці, на столі холонули кутя, пироги з капустою та смажена риба, а в повітрі замість різдвяного спокою висіла важка, задушлива напруга. Це було рівно сім років тому. Ми тоді з Петром і дітьми приїхали до свекрухи, баби Ганни, на святу вечерю. Надія якраз прикотила на свята з Італії. Вона поїхала на заробітки однією з перших у нашому краї – минуло вже добрих десять років відтоді, як вона ступила на ту далеку землю. Тоді наше село тільки починало дізнаватися, що таке «буси на Рим», що таке «пакети з кавою» і як це – жити без жінок, які роками не поверталися додому. Надія була свято переконана, що Італія – це єдиний порятунок від нашої бідності. Вона бачила, як ті жінки, що ризикнули першими, почали пересилати додому пухкі пачки грошей. Ті заробітчанки швидко вилазили зі злиднів, і вона теж так хотіла
Життєві історії 0
– А я ж тобі казала, Тетяно, збирайся і їдь зі мною! І що ти в тому селі висиділа? Лікті кусаєш? Послухала б старшу людину, вже б у
Мамо! Якщо тобі припекло заміж на старості літ — продавай город. Анна аж завмерла з мискою в руках. — Що продавати? — Город наш, що за садом. Там сорок соток біля самої траси. Зараз якраз київські шукають ділянки під забудову чи заправку. Земля в нас дорогуща. Продаси — і купиш мені однокімнатну квартиру в місті. Я переїду, не буду вам муляти, а ви собі з Петром хоч догори ногами ходіть у цій хаті. У неї перехопило подих. — Сину, ти що таке говориш? Це ж земля моїх батьків. Там дід із бабою спину гнули, ми з того городу всю зиму їмо, картоплю здаємо, щоб копійка була. Як я без землі залишуся? На чому ми триматимемося? — Та скільки тобі треба, мамо? — недбало кинув син. — Купиш дві сітки картоплі на базарі восени — от тобі й зима. А мені жити треба! Чи ти хочеш, щоб твій син усе життя по кутках микався, поки ти тут кохання крутитимеш? Увечері прийшов Петро. Анна, заплакана, сиділа на лавці біля ґанку. Коли вона крізь сльози переповіла розмову з Сергієм, обличчя Петра спохмурніло. Він сів поруч, важко поклав великі долоні на коліна й похитав головою: — Анно, не роби цього. Заклинаю тебе — не роби дурниць. Земля — це твій хліб і твій захист. Сергій молодий,йому двадцять один рік, руки-ноги цілі. Нехай іде працює, наймає куток, крутиться сам, як усі хлопці крутяться
Життєві історії 0
Телефон на кухонному столі завібрував так різко, що Анна здригнулася й ледь не впустила керамічну чашку з міцною кавою. За скляними дверима тераси прокидалося сонячне італійське містечко: десь
Надіє Петрівно, не хитруйте мені! Чому я маю купувати продукти для вашої дочки? — розсердилася невістка. — Я ж чітко попереджала: якщо вам потрібна допомога з ліками чи хлібом, кажіть правду, але навіщо перетворювати мою поїздку на гуманітарну допомогу всьому вашому сімейству?— Катерина різко зупинила металевий візок посеред проходу перед касою в магазині. Надія Петрівна знічено застигла біля стрічки, стиснувши в руках ручки свого старенького затертого портмоне, і тривожно опустила погляд на довгий ряд продуктів, де вже красувалися пачки дорогого голландського сиру, кілька пляшок оливкової олії та велика банка розчинної кави. — Ой, Катрусю, ну чого ти одразу починаєш кричати на весь магазин і влаштовуєш драму перед людьми? — ображено вимовила свекруха. — Світланці, донечці моїй, зараз справді важко, у неї на роботі затримка зарплати, а синові треба купити нові зошити та сплатити курси підготовки до коледжу. Я ж щиро думала, що тобі не важко додати кілька зайвих дрібниць до чека, раз ти все купуєш мені. — Майте ж хоч якусь совість і почуття міри! — голос Катерини пролунав різко. — Ми домовлялися, що я купую продукти вам, а не чужій мені людині, зовиці
Життєві історії 0
— Надіє Петрівно, ви знову влаштовуєте цей цирк чи це просто чергова спроба виїхати за мій рахунок під виглядом турботи про ваших родичів? Я ж чітко попереджала: якщо
Дружино, я на ці порожні макарони батрачити не наймався! Ти сама сидиш котлети їсиш! — Дмитро з неприхованою гидливістю відсунув від себе тарілку. Виделка з гучним дзвоном впала на лаковану стільницю, розкидавши все, що на ній було. — А де печеня з м’ясом? Де нормальна домашня їжа? — М’ясо коштує чималих грошей. Оксана цілком незворушно сполоснула чашку під тонкою струминкою води. Вона обережно струсила залишки крапель у раковину та спокійно почепила м’яку рукавичку на невеликий гачок біля кухонної плити. — У нашому будинку тепер діє режим найжорсткішої економії. Дмитро незадоволено скривився. Він вайлувато відкинувся на спинку звичайного кухонного стільця і щільно схрестив руки. — Знову за своє! Почалося у селі літо! Він обурено сплеснув долонями, аж повітря свиснуло. — Ти мені тепер до останніх днів ці копійки пригадувати будеш? — Які саме копійки? Оксана навіть не обернулася в його бік. — Ті самі, що ми понад два роки на капітальний ремонт нашої дачі під Полтавою відкладали? А ти потім всі наші гроші матері своїй віддав, бо бачте їй вони потрібні на мрію
Життєві історії 0
— Дружино, я на ці порожні макарони батрачити не наймався! Ти сама сидиш котлети їсиш! Дмитро з неприхованою гидливістю відсунув від себе тарілку. Виделка з гучним дзвоном впала
Сину! Якщо жінка не вміє зварити нормального борщу, то гріш їй ціна у хаті, — спокійно, але з неприємною насмішкою сказала Галина Степанівна, заглядаючи через плече невістки просто в каструлю. Вона навіть не кричала. Їй узагалі не треба було підвищувати голос, аби змусити всіх навколо почуватися винними.Вона вміла кидати слова так, ніби робила велику послугу, відкриваючи очі на гірку правду. Наталя глибоко вдихнула і міцніше перехопила ополоник. Рука ледь помітно тремтіла, але вона змусила себе стояти рівно. П’ять років. Рівно п’ять років вона чула подібні повчання щодня, зранку до вечора. — Я куштувала, Галино Степанівно, буряк солодкий, квасоля зварилася, усе як треба, — тихо промовила невістка, намагаючись не втрачати рівноваги. — Тобі здалося, дитино. Ти ж для мого сина готуєш, а не для себе. Василь таке рідке сьорбати не буде. У нього з дитинства шлунок ніжний. Скільки разів повторювати, засмажку треба робити густішою, і сала не шкодувати.Продукти тільки переводиш, а потім скаржишся, що заробітку не вистачає. Наталя повільно поклала ополоник на тарілочку поруч із плитою і клацнула вимикачем пальника. У кухні раптом запала важка, гнітюча пауза
Життєві історії 0
— Сину! Якщо жінка не вміє зварити нормального борщу, то гріш їй ціна у хаті, — спокійно, але з неприємною насмішкою сказала Галина Степанівна, заглядаючи через плече невістки
Я все обдумала і прийняла остаточне рішення. Квартира, заміський будинок і автомобіль дістануться виключно моїй донечці, — несподівано виголосила свекруха. — Їй зараз доводиться найважче у цьому мінливому світі. Коли мати промовила ці доленосні слова, Софія, зовиця, лише ледь помітно підняла куточки губ, намагаючись зобразити на обличчі глибоку скорботу. — Мамочко, ну навіщо ви зараз заводите цю розмову? Ви ж у нас проживете ще щонайменше ціле століття. — Ні, донечко, у всьому має панувати порядок і справедливість, — Катерина Семенівна важко сперлася обома руками на свою дерев’яну тростину. — Ви, невістко, з Максимом дорослі, самодостатні люди. У кожного власне життя. А от Софійка наша зовсім одна, без надійного чоловічого плеча. Її обов’язково треба підтримати. Я повільно повернула голову до чоловіка. — Максиме? — мій голос зрадницьки тремтів. — Ти що, не хочеш нічого сказати мамі? Він здригнувся від несподіванки. — Ганно, ну це ж мамине рішення. Вона розпоряджається тим, що належить їй. Ми не маємо жодного морального права вказувати
Життєві історії 0
— Я все обдумала і прийняла остаточне рішення. Квартира, заміський будинок і автомобіль дістануться виключно нашій донечці. Їй зараз доводиться найважче у цьому мінливому світі. Голос свекрухи, Катерини
Я приїхав сюди не сваритися, мамо. Я тільки одного не можу зрозуміти: чому ви з батьком тоді пішли й залишили мене? Вона опустила голову. Пальці її судомно стискали край старенької скатертини. — Я не забувала тебе, Назарку. Жодного божого дня не було, щоб я за тобою не плакала, — тихо заговорила вона,і сльози покотилися по її щоках, падаючи на стіл. — Коли ми з Петром розійшлися, у мене нічого не було. Ні кутка, ні роботи, ні копійки за душею. Баба Марина сказала: «Лишай малого, я його вигодую, а сама ставай на ноги. Як облаштуєшся — забереш». Я поїхала на заробітки, важко працювала, щотижня писала листи. А мати…вона ж мені нічого не відповідала. — Бабуся казала, що ти перестала писати, — сказав я. — Бо вона передала через людей: не чіпай хлопця, не рви йому душу. Він уже звик без тебе, забув, а ти приїдеш, розворушиш усе і знову поїдеш. Я побоялася. А потім… потім роки пішли, як вода крізь пальці. Мені стало так соромно перед тобою, що я не наважувалася навіть на очі показатися. Думала, ти мене прокляв. Що ти виростеш і плюнеш мені під ноги. Вона закрила обличчя руками і гірко, безгучно заплакала
Життєві історії 0
— Ти хоч розумієш, синку, що вони жили за кілька кілометрів одне від одного, дивилися на ту саму воду, дихали тим самим повітрям, але жоден із них не
Ти мамі шматок ковбаси пожаліла?! Скільки можна робити таке?! — голос Марка порушив тишу затишної кухні. — Не кричи на мене! — різко відповіла Олена, намагаючись зберегти крижаний, зверхній спокій. — Ти нічого не розумієш! Я веду бюджет і роблю це заради нашого статку, заради економії, а ти влаштовуєш цирк через шматок звичайної ковбаси! — Звичайної ковбаси?! — Марк витяг із затишного сховища за банками з імпортними крупами щільний пакунок, обгорнутий у кілька шарів фольги та пергаменту. — Це найдорожча сирокопчена делікатесна ковбаса, яку ми спеціально купували у найкращому м’ясному магазині міста на загальний стіл, для всієї родини, включно з моєю мамою! Вона старенька, вона ледве ходить, працювала все життя заради мене, а ти шкодуєш для неї шматок нормальної їжі! Ти ховаєш її від неї ж у кухонних шафах, робиш їй зауваження, коли вона просто хоче зазирнути до холодильника, даючи саму лише пісну кашу та пусті макарони, поки ми їмо делікатеси! Як тобі не соромно перед людьми і перед власним сумлінням, дружино
Життєві історії 0
— Ти мамі шматок ковбаси пожаліла?! Скільки можна робити таке?! — голос Марка порушив тишу затишної кухні. — Не кричи на мене! — різко відповіла Олена, намагаючись зберегти

You cannot copy content of this page