Головна

Життєві історії

Квартира була стара, і Ганна вирішила: «Треба хоч тут зробити ремонт. Бо шпалери облізли, підлога скрипить, кухня – як із минулого століття». Одного вечора Ганна заговорила з дітьми. – Синочку, доню, я думала ремонт почати. Та грошей не вистачає. Може, допоможете трохи? Син знизав плечима: – Мамо, зараз тяжко, сам кредит плачу. Дочка відвернула очі: – Мамо, ми б і раді, але в нас свої витрати, ти ж розумієш… Ганна відчула, як холод пройшовся по спині
Життєві історії 0
– Не допоможуть нам діти, Степане, треба самим щось думати, – з сумом сказала Ганна дивлячись на пошарпані стіни квартири. Степан мовчав, але в його мовчанні відчувалася згода
Софія все питалася, коли по неї приїхати, а та лише відтягувала відʼїзд. І одного разу Софія все зрозуміла. – Тітонько, ви ж не можете зимувати самі на дачі! – сказала. – Це ж холодно, незручно… – Не переживай, дівчинко, я сильна. Мені й тут добре, – усміхалася Лідія Іванівна, хоча в глибині душі трохи боялася зимової самотності. Але вона знала: молодим треба простір, своє життя. Та доля мала власний план. Одного вечора на дачу приїхали молодята з чоловіком років під сімдесят. Високий, сивочолий, з добрими очима. Це був дідусь Ігоря – Степан Петрович. Він давно розлучився з його бабусею і жив сам. А коли дізнався, що внук одружився, приїхав, щоб привітати. – Добрий вечір, – привітався він, тримаючи в руках коробку цукерок. Знайомство було теплим і приємним, між Лідією Іванівною і Степаном Петровичем наче спалахнула іскра
Життєві історії 0
Лідії Іванівні було вже за шістдесят. Вона жила сама у своїй двокімнатній квартирі на шостому поверсі старої багатоповерхівки. Не вийшла заміж, дітей не мала. Спочатку дуже переживала через
Навесні трапилася ситуація, що все перевернула. Руслан приїхав із Ольгою й знову почали збирати продукти. – Мамо, дайте ще й цибулі, і квасолі. Бо ми цього року не встигли купити, – говорила невістка. Ярослава вже втомилася мовчати. – А ви мені коли поможете? Чи я маю сама до гробу гнутися? – Та хто вас просив садити стільки? – різко кинув Руслан. – Продавайте ту хату та й ідіть до міста. Нам і так клопіт із вами. Ярославу мов струмом ударило. Вона подивилася на сина і вперше в житті побачила чужого. – То ви думаєте, що я вам тягар? – тихо сказала вона. – Та ні, мамо, але ж і ми не можемо весь час сюди їздити, – невдоволено відповіла Ольга. Того вечора Ярослава довго не спала. Ходила по хаті, дивилася на фотографії, на речі, зроблені руками чоловіка. І в серці визрівало рішення
Життєві історії 0
Ярослава все життя прожила в селі. Була вона з тих жінок, які роботи не бояться. Поки жив її чоловік Петро, вони вдвох усе встигали: городи, господарку, худобу. Сина
Олексій повернувся додому з новиною: – Іро, уявляєш? Марійка виходить заміж! – Це добре, – усміхнулася Ірина. – Значить, життя йде вперед. Він мовчав хвилину, потім додав: – Я думав… Може, ми подаруємо їй квартиру? Ту другу. Ірина ледь не впустила з рук кухонну чашку. – Що?! Ту квартиру, яку ми купували для Софійки? – Ну, – Олексій знизав плечима, – у Марійки теж нове життя. Хочеться допомогти їй з чоловіком стати на ноги. – Але ж у неї є квартира! – голос Ірини затремтів. – Ти ж сам казав: усе залишив їй і матері. Тепер і цю забереш у нашої доньки
Життєві історії 0
Ірина вийшла заміж у двадцять вісім. Довго вагалася, бо знала: Олексій не вперше одружується. Йому було тридцять два, за плечима – розлучення, а ще маленька чотирирічна донечка Марійка
Галю, візьми мене з собою! – почала проситися сусідка. – Ти вже маєш там знайомих, мені одній важко буде. Галина лише зітхнула: – Та знаєш, Олько, я ще сама толком не знаю, як воно там буде. Не можу я за тебе ручитися. Але справжня причина була інша. Галина добре знала характер Ольги. Та мала таку рису – все міряти і зважувати: в кого краща корова, в кого більша хата, хто яке вбрання привіз із міста. І Галина не хотіла такої «суперниці» поруч на чужині. Галина поїхала першою. Тяжко було, але втягнулася. Діти росли, гроші додому йшли, і через кілька років вона почала будувати хату. Ольга дивилася й серце їй стискалося. Вона щоразу казала чоловікові: – Якби мене Галина тоді взяла, ми б теж вже хату мали. А так… Врешті Ольга таки знайшла спосіб сама виїхати
Життєві історії 0
У селі всі знали Галину – жінку метку, працьовиту, з характером. Її чоловік був не з дуже роботящих, та й грошей у хаті завжди бракувало. Діти росли, треба
Під час святкової вечері свекруха і зовиця разом вийшли на кухню, і Анна мимоволі почула їхню розмову. Галина твердо заявила мамі: – Мам, я тобі кажу – вона тут жити не буде. Ні в якому випадку. Чуєш? Це не нормально, що чужі люди в хаті. У неї є де жити. Анна опустила очі, настрій в неї погіршився. Вона ж не чужа – стільки років була невісткою, вкладала душу в цю сім’ю. Але після смерті чоловіка, видно, все стерлося з пам’яті. – Галю, ну як ти можеш так? – тихо сказала Марія Петрівна. – Анна не чужа. – Та чужа, – різко відрубала донька. – Свою хату має, нехай там і живе. Вечеря минала мовчки. Галина все бурчала, щось доводила. Анна мовчала, ледве ковтаючи їжу. Коли стало зовсім темно, Марія Петрівна піднялася й поклала руку на плече Анни: – Доню, не слухай ти нікого. Це моя хата. І я вирішую, хто тут буде жити. А ти для мене рідна. Тож залишайся
Життєві історії 0
Анна поверталася з Італії автобусом, поїздка була виснажливою і довгою. За вікном тягнулися знайомі поля, але все здавалося іншим – наче вона пропустила шмат життя, поки там, за
Одного осіннього вечора Лілія йшла з роботи додому. Біля смітників вона почула жалібне «няв». Підняла очі – маленьке мокре кошеня, тремтячи, дивилося на неї широко відкритими зеленими очима. – Ох ти ж бідолашне… – прошепотіла Лілія й, не вагаючись, взяла кошеня на руки. Коли вона принесла його додому, Богдан тільки скривився: – Нащо воно нам? Якщо вже так хочеш, купи породистого. А це… дворняга якась блохаста. – Він мені сподобався, – твердо відповіла Лілія. – Я його залишу. Кошеня оселилося в квартирі. Лілія назвала його Мурчиком. З кожним днем вона прив’язувалася до нього дедалі більше. А от Богдан навпаки – відчував роздратування. І дивне – Мурчик теж його не любив: як тільки Богдан заходив у кімнату, кошеня починало шипіти, вигинати спинку. – Ну бачиш, навіть тварина мене не терпить, – сердився Богдан. – Забери його кудись! Але Лілія лиш стискала кота до себе й мовчала
Життєві історії 0
Лілія з Богданом прожили разом майже п’ять років. Жили у квартирі, яку Лілія успадкувала від своїх батьків. Вона берегла кожен куточок тієї оселі, робила затишок, любила приносити з
Стефанія не розуміла, що відбувається, але на наступний день сусідка Ганна, з якою вони колись дружили, перехопила її біля крамниці. – Ти мені вибач, що втручаюся і кажу це тобі, – почала вона, – але мушу. Знаєш, твій Олег… він давно вже має іншу. Там, у сусідньому селі. Усі знають. І свекруха твоя теж в курсі. Стефанія остовпіла. Руки затремтіли, вона навіть впустила пакет з продуктами. Вона спершу не повірила, але пазл почав складатися: його холодність, мовчанка, дивні відлучки. Ввечері, коли Олег повернувся додому, вона запитала прямо: – Це правда, що ти маєш іншу? Він не злякався, не став виправдовуватися. Лише байдуже кинув: – А що такого? Ти ж усе одно весь час там, за кордоном
Життєві історії 0
У 42 роки, проживши все сімейне життя в хаті свекрухи, Стефанія прийняла непросте для себе рішення – їхати на заробітки. – Поїду в Італію. Інші жінки справляються, і
Якби не сусідські груші, так Ольга б ніколи не дізналася правду про свого чоловіка. Одного вересневого дня, коли вже достиглі груші сипалися на землю, Ольга взяла кошик і пішла в Полінин сад. Господиня саме поралася на кухні. Ольга нахилялася під гілками, складала плоди й час від часу зупинялася, щоб роздивитися, як сонце пробивається крізь листя. Кошик майже був повен, коли вона почула тихий сміх. Озирнулася й побачила відчинене вікно Поліниної хати. У вікні мелькнув знайомий силует. Серце Ольги обірвалося. Михайло. Її чоловік сидів за столом, нахилившись до Поліни. Вони говорили пошепки, а тоді він підняв очі й усміхнувся до Насті, яка крутилася поруч. Ольга застигла з грушею в руках. У голові все закрутилися: спогади, дрібниці, натяки, які вона колись відганяла. «Чому він так старанно бігає до неї? Чому щоразу знаходить роботу саме в її дворі?»
Життєві історії 0
Якби не сусідські груші, так Ольга б ніколи не дізналася правду про свого чоловіка. Жили вони з Михайлом в селі, сімʼя як сімʼя, тримали господарку, обробляли город, двоє
Зоряна ще до весілля попередила чоловіка про свою життєву позицію, і Іван не протестував, змирився. А тепер ситуація, коли їм треба взяти додому чужу дитину. Зоряна відчула холод. Вона подивилася на хлопчика, що тихо сидів у кутку, і прямо запитала: – Тимофію, а де ти хочеш жити? – Вдома, – чесно відповів 7-річний хлопчик, який в цей час намагався виглядати зовсім дорослий. – Вдома тебе самого ніхто не залишить, ти занадто малий. Треба вибирати – або в дитячий будинок, або до нас. – Тоді я хочу жити з дядьком Іваном… – Добре. Але ти маєш розуміти: я ніколи не стану тобі мамою. І любити тебе так не буду. Але дбати про тебе – буду
Життєві історії 0
Зоряна їхала з чоловіком Іваном у село. Осінь вже вступила у свої права, сірі хмари низько висіли над дорогою, і дощ дрібно стукав у скло. У серці було

You cannot copy content of this page