Головна

Життєві історії

Вона добра, мамо, — тихо сказав Роман. — Добрих багато, Романе. А толку? Весілля за місяць, а вона навіть сукню вибрала таку… скромну. Я бачила той фасон у каталозі — звичайний мас-маркет. Мені буде ніяково перед нашими друзями та родичами. Скажуть: «Олена Василівна знайшла сину дружину на першій-ліпшій зупинці». Наталя повільно відступила. Ноги здавалися ватяними. Вона не пішла на кухню. Вона тихо, майже нечутно, прослизнула до виходу, взяла свою сумку і вийшла з квартири, обережно прикривши двері. Надворі був квітень — той особливий час, коли весна вже не просто обіцяє, а дихає на повні груди. Клейкі листочки на каштанах щойно проклюнулися, виглядаючи ніжними та незахищеними. Як і вона сама зараз. Наталя йшла парком, не помічаючи краси навколо. У голові крутилося одне й те саме: «Я ніхто»
Життєві історії 0
Наталя стояла в коридорі, притиснувшись плечем до одвірка. Вона не планувала ставати свідком цієї розмови. Слово честі, вона просто хотіла зайти на кухню, щоб поставити в мийку порожню
Роман був людиною м’якою, він щиро любив дружину і безмежно поважав матір. Цей розкол у родині давався йому найважче — він почувався наче між двома вогнями, намагаючись зберегти мир там, де земля вже починала горіти під ногами. Першою тишу порушила Людмила Степанівна. Вона згорнула каталог із сухим шелестом, який пролунав у кімнаті, наче постріл. — Ну що, знову борщ? — її голос, зазвичай лагідний, зараз набув дивного, холодного відтінку. — Ви годуєте мене стравами минулого століття, а потім дивуєтеся, чому в мене вранці немає сил піднятися. Організм потребує очищення від важкої їжі, я вам це намагаюся пояснити вже який день. Наталя глибоко вдихнула, намагаючись стриматися. — Людмило Степанівно, це свіжий домашній обід. Ми завжди так харчувалися, і ви казали, що це найкраще, що може бути. А щодо вашого «Еліксиру»… ми ж бачили склад. Там переважно цукровий сироп та екстракти трав, які ростуть у нас на кожному кроці, просто за ціною золотого злитка
Життєві історії 0
Вечір повільно вкривав затишну квартиру м’яким синім сутінком. У повітрі стояв знайомий, заколисуючий аромат — пахло домашнім борщем із пампушками та свіжозавареним трав’яним чаєм. Це був запах дому,
Олесю, — звернулася Марта до чоловіка. Цьогоріч наш Новий рік буде іншим. Жодного майонезного «Олів’є», ніякого жирного холодцю і, боронь Боже, смажених котлет. Олесь, чоловік добродушний і звиклий до комфорту, від несподіванки впустив гірлянду. — Це як це — без холодцю? Мартусю, ти що, жартуєш? Це ж як церква без дзвонів! — Ні, люба моя людино, я абсолютно серйозно. Після останнього обстеження лікар сказав прямо: або я беру свій раціон під контроль, або моє серце скоро відмовиться зі мною співпрацювати. Тому на столі буде лише корисна їжа. Запечена риба, багато зелені, овочеві муси та легенькі пісні десерти. Олесь підійшов до порогу кухні, витираючи руки об фартух. — Але ж Денис приїде! Зі своєю Зоряною та маленькою Оленкою! Ти знаєш, як син любить твою домашню ковбаску. Він у тому Києві на самих бутербродах живе, чекає твоїх частувань як спасіння! — Денису тридцять п’ять, а він вже більший і важчий за тебе, — непохитно відповіла Марта. — А Зоряна взагалі три роки як м’яса не їсть, лише зелень, просто вона мовчала, щоб мене не образити. Тож цього разу ми подбаємо про здоров’я всієї родини. Крапка. Батько відразу набрав сина. — Сину, рятуй! Мати геть вже не розуміє, що коїть. На Новий рік обіцяє тільки салатне листя і якусь «кіноа». Привези хоч палку ковбаси нишком, бо батько до весни не дотягне. Ніхто з рідних не знав, що ж чекати на цей Новий рік від Марти, а перечити їй боялися
Життєві історії 0
Зима в Тернополі видалася справжньою: з хуртовинами, що замітали старі вулички, та кришталевим інієм на каштанах. Марта, жінка енергійна та допитлива, яка все життя присвятила викладанню біології, стояла
Що це за бухгалтерія? — буркнув Богдан, не поспішаючи брати аркуш до рук. — Це фінансовий звіт за останні три роки, — відповіла Наталя. — Звіт про те, куди насправді йшли гроші, які я заробляла вечорами й ночами, поки ви вважали це «пустощами». І куди зникала частина твоїх доходів, яку ти називав «непередбачуваними витратами». Ганна Йосипівна наблизилася, примруживши очі. Богдан неохоче взяв список. Його очі почали бігати по рядках, а обличчя поступово змінювало колір із блідого на багряний. «Травень. Значна сума. Оздоровлення в санаторії. Ганна Йосипівна». «Липень. Вартісна побутова техніка. Подарунок. Ганна Йосипівна». «Вересень. Ремонт балкона. Ганна Йосипівна». «Листопад. Косметологічні процедури. Ганна Йосипівна». Там були перераховані всі «дрібниці»: дорогі делікатеси, які купувалися лише для неї, ліки преміум-сегмента (хоча були доступні аналоги), регулярні оновлення інтер’єру в її квартирі. Під таблицею стояв загальний підсумок — цифра, яка за три роки склалася у вартість хорошого вживаного автомобіля або початкового внеску за власне житло
Життєві історії 0
Тиша в квартирі була особливою. Вона не була порожньою — вона була густою, наче вечірній туман над річкою, і трохи тиснула на плечі. У цій тиші кожен звук
Мамо?! Ви як тут опинилися? — Голос Миколи звучав не просто здивовано, а майже налякано, до 30 грудня вони нікого не чекали, а тут мама приїхала. Ніна вийшла в коридор, витираючи руки об рушник. У дверях стояла її свекруха в розхристаній шубі, з двома величезними картатими сумками в руках. — Ой, Колюню, не стій як істукан! Поможи матері, руки вже відвалюються, — Любов Дмитрівна вже переступала поріг, заповнюючи собою весь простір. — Ніночко, дитинко, добрий вечір! Не чекали? А я от вирішила — ну як же моє синятко без справжнього свята лишиться? У тітки Олени на дачі опалення прорвало, то я прямо з вокзалу до вас. На всі свята! Ніна відчула, як на душі стало важко. — На всі свята? Микола казав, ви збиралися у санаторій. — Санаторій почекає! Родина — це головне. Господи, а чим це пахне? Риба? На Новий рік? Ніно, ти що, жартуєш? Риба — це пісна їжа, а свято має бути багатим! Де м’ясо? Де ковбаси домашні? Невістка ледь стояла на ногах
Життєві історії 0
Вечір тридцятого грудня огорнув столичні вулиці м’яким синім сутінком. У квартирі на Оболоні панував затишок, про який Ніна мріяла останні кілька місяців. Вона повільно помішувала вершковий соус для
Та що ви там справляєтеся! — перебила вона, і в голосі почулися нотки повчання. — Я сьогодні в тому гарному магазині в центрі побачила ляльку. Ой, Надю, така неймовірна! Очі як живі, сукня мереживна. Я й подумала: ну хіба моя онучка не заслуговує на найкраще? Купила, не втрималася. Усередині мене щось тепліло. Невже Віра Степанівна просто вирішила зробити приємне? Але наступна фраза миттєво все змінила. — Але знаєш, я подумала, що буде правильно, якщо все буде чесно. Річ дорога, справді вартісна. Я її вам привезу, а ви мені потім, як зможете, кошти за неї повернете. Поступово, частинами, я не поспішаю. Я завмерла. У коридорі раптом стало холодно. — Зачекайте… — я намагалася підібрати слова, щоб не звучати грубо. — Тобто ви хочете, щоб ми купили у вас іграшку, яку ви самі вибрали? — Ну навіщо ти так офіційно? — ображено промовила свекруха. — Я просто хочу, щоб у дитини були якісні речі. А мені на мою пенсію самій важкувато такі «подарунки» робити. Тож я купую, а ви мені суму віддаєте. І дитині радість, і ви не шукаєте, де купити
Життєві історії 0
Вечір затишно огортав нашу невелику квартиру. Софійка нарешті заснула — її маленькі вії ледь здригалися уві сні, а в кімнаті пахло дитячою присипкою та теплим молоком. Я нарешті
Наступного дня Валерій поїхав на дачу — сказав, треба підготувати сад до зими. Лариса залишилася вдома. Вона вагалася, але все ж сіла за комп’ютер. У соціальних мережах Валерій був майже неактивний, але вона знайшла ту саму Світлану. Тридцять шість років, яскрава блондинка, на фото — завжди з бездоганним макіяжем. У друзях у Валерія вона з’явилася кілька місяців тому. Лариса гортала фото Світлани: відпочинок у горах, спортзал, ресторани. Під однією з фотографій, де Світлана була в досить сміливій вечірній сукні, Лариса побачила коментар чоловіка: «Тобі дуже личить цей колір». Руки Лариси затремтіли. Вона не чула від нього компліментів уже років п’ять. Востаннє, коли вона одягла нову сукню на свято в школі, він лише кивнув: «Нормально. Ми вже запізнюємося». Вона підійшла до дзеркала. Старий светр, волосся зібране в недбалий пучок, обличчя без жодного натяку на косметику. Коли вона стала цією тінню самої себе? Раптовий порив змусив її схопити телефон. — Добрий день. Можна записатися на сьогодні до стиліста? Будь ласка, це терміново
Життєві історії 0
— Ти думаєш, я нічого не помічаю? — Лариса стояла посеред кухні, міцно стискаючи телефон. Її обличчя зблідло, а голос тремтів від напруги. Валерій мовчав, зосереджено розтираючи виделкою
Мамо, а ти бабусю не любиш, так? Надія повільно сіла на ліжко. — Чому ти так вирішила, сонечко? — Ну… ти з нею майже не розмовляєш. Постійно сердишся. А вона сказала, що ти хочеш, щоб вона поїхала. А я не хочу. Вона добра, вона робить нам «казку». «Казку за ціною моїх нервів», — подумала Надія. Вона обійняла доньку. — Я люблю бабусю. Просто ми дуже різні. І іноді дорослим важко домовитися про правила в домі. — Але ж ти доросла. Ти ж мати, — тихо сказала дівчинка. Ця фраза вдарила болючіше за будь-які докори свекрухи. «Ти ж мати — значить, мусиш терпіти заради удаваного спокою». Того ж вечора Надія знайшла в поштовій скриньці повідомлення від ЖЕКу. Борг за комунальні послуги став критичним
Життєві історії 0
— Надіє, а ти б могла на вихідних лінолеум перестелити? У тебе ж руки золоті, все вмієш, — промовила Соломія Петрівна, акуратно відсуваючи порожню тарілку після вечері. Надія
Яна сиділа на пасажирському сидінні їхнього старенького кросовера, міцно стискаючи в руках паперовий пакет із мандаринами. На задньому сидінні чекали свого часу делікатеси до новорічного столу: домашня ковбаса, сири та пляшка. До свята залишалося два дні, і вони з Тарасом планували провести їх у затишку своєї дачі в передмісті, подалі від міського галасу. — Приїхали, — Тарас загальмував біля високих металевих воріт. — Зараз розтопимо камін, і стане зовсім по-домашньому. Яна вистрибнула з машини. Вона підбігла до хвіртки, витягла з кишені зв’язку ключів і спробувала вставити один у замок. Але ключ навіть не увійшов у шпарину. — Тарасе, щось не так, — гукнула вона чоловіка. — Мабуть, замок замерз. Тарас підійшов, подихав на замка. Результат був той самий. Він уважніше придивився до металу. Це був не їхній замок. — Це не лід, Яно. Тут інша серцевина. Абсолютно нова. Яна відчула, як усередині все похололо
Життєві історії 0
Грудневе небо над Київщиною нагадувало розлите молоко — сіре, густе й непривітне. Яна сиділа на пасажирському сидінні їхнього старенького кросовера, міцно стискаючи в руках паперовий пакет із мандаринами.
Ти хоч на мить задумалася, що ти наробила?! — Богдан з кинув ключі від машини на поличку. Вікторія стояла біля вікна. На ній була смарагдова сукня, яку чоловік обрав для неї до святкування Нового року. — Облиш, Богдане, — сказала дружина, ледь тримаючи рівновагу. — Усі просто відпочивали. Було весело. — Весело?! — Богдан сказав голосніше. — Ти влаштувала справжнє шоу. Танцювала на столі! Перед генеральним деректором! Перед людьми, якими я керую! — І що з того? Це ж новорічний корпоратив, а не прийом у посольстві. — Інші дружини трималися гідно, розмовляли про літературу чи подорожі! А ти вилізла на стіл, танцювала і співала «Червону руту» на всю залу! Марчук усе зняв на відео! Завтра весь холдинг буде пересилати це один одному в Телеграмі! Вікторія повільно розвернулася. У її очах не було й тіні каяття. Лише холодний виклик, який Богдан раніше ніколи не помічав за своєю «тихою» дружиною. — Можливо, нехай подивляться? Може, їм корисно побачити щось живе, окрім твоїх звітів та графіків. Богдан став думати чи йому завтра на роботу іти
Життєві історії 0
— Ти хоч на мить задумалася, що ти наробила?! — Богдан з кинув ключі від машини на дубову консоль у передпокої. Зв’язка з гуркотом відскочила й залетіла під

You cannot copy content of this page