Головна

Життєві історії

У Марти було дві доньки – Софія і Настя. Здавалося, мама мала б любити обох дочок однаково, але Марта робила різницю між дітьми – і одну з них любила дужче. Софія – від першого шлюбу, від того, кого Марта колись кохала до нестями. Вона була схожа на нього очима, голосом, навіть ходою. Коли Софія сміялася, у Мартиній душі щось тепліло. Перший чоловік кинув Марту з дитиною, пішов до іншої, але вона продовжувала його любити. А оскільки дочка їй нагадувала коханого, то вона всю свою любов перенесла на неї. А Настя – від другого чоловіка, Івана. Жила з ним без любові, бо мусила, і цю нелюбов перенесла і на дочку
Життєві історії 0
Марта сиділа біля вікна й дивилася на осіннє небо. Вона вже давно повернулася з Італії – двадцять років тяжкої праці, чужини, туги. Колись здавалося, що ті роки прожиті
Надворі падав дощ. Сірий, холодний, осінній – такий, що пробирає до кісток. Ліда Сергіївна швидко взула свої старі, але зручні черевики, накинула плащ і взяла дві великі сумки. Вона не любила, щоб на неї хтось чекав – краще вже сама прийде раніше, ніж потім виправдовуватись. Вони ж домовилися з сином і невісткою: сьогодні поїдуть у торговий центр купити продукти – через день у онука день народження. Ліда Сергіївна стояла під навісом біля під’їзду, слухала, як дощ стукає по дахах машин, і терпляче виглядала знайомий автомобіль. Минуло десять хвилин, потім двадцять, але нікого не було
Життєві історії 0
Надворі падав дощ. Сірий, холодний, осінній – такий, що пробирає до кісток. Ліда Сергіївна швидко взула свої старі, але зручні черевики, накинула плащ і взяла дві великі сумки.
Олено, відчиняй, ми вже усі разом тупцюємо біля твоїх дверей, – сказала мені сестра в домофон. Я була здивована, бо вона приїхала з чоловіком і дітьми і зовсім не попереджала мене. – Таню, ти знаєш, наш дім зовсім невеликий. У мене є всього одна невеличка гостьова кімната, але вона розрахована лише на двох людей, там зовсім небагато місця. А вас четверо, тому я відчиняти не буду, зараз в готель подзвоню і замовлю вам номер, – спокійно відповіла я. Та сестра платити не погоджувалася
Життєві історії 0
Я спокійно натиснула кнопку відеодомофона і на екрані з’явилася повна картина: двоє метушливих дітей у тонких флісових куртках, стурбований чоловік із великим рюкзаком і моя сестра Тетяна з
Оресте, не кип’ятись. Я розумію сина. Пам’ятаєш, як я жила з твоєю мамою? Кожен день – сльози, докори, бо щось не так зварила, не так помила. Я тоді мріяла жити окремо. А тепер я не хочу, щоб невістка таке переживала. – То ти за нього?! – гримнув чоловік. – За те, щоб я своє життя продав? – Не життя, Оресте, – тихо мовила вона. – Хату. Життя – то ми. Він вийшов на двір. Ходив навколо хати, гладив рукою холодну стіну, як живу. “Тридцять років, – думав. – Тридцять років я клав себе сюди. А тепер це просто… квартира для молодих”. Уночі він не спав. Ганна теж лежала мовчки
Життєві історії 0
Тридцять років… Ціле життя. Саме стільки Орест Іванович зводив свій дім – цеглинка до цеглинки, дощі, морози, мозолі, заробітки. Він їздив у Чехію, потім у Польщу, на будівництво,
Коли Ірина подала вечерю, Максим сказав те, що перевернуло її душу: – Знаєш, Іро, мені якось… соромно іноді з тобою. – Соромно? – вона застигла з ложкою в руці. – Ну, не в образу, але ти ж у магазині працюєш… А я в офісі, у нас дівчата всі доглянуті, гарно вдягнені, в трендах. А ти… ну, проста. Ті слова глибоко зачепили дружину, яка завжди собі у всьому відмовляла, аби лише у чоловіка все було. Ірина тоді не плакала — тільки мовчки доїла свій борщ. Після того вечора Ірина довго думала. Вона згадувала, як заради нього колись не купила собі пальто, щоб він мав нову куртку. Як економила на косметиці, щоб дітям вистачило на секції. Як відмовляла собі у відпустці, бо “Максиму важко, треба підлаштуватися”. І от тепер – йому “соромно” з нею показуватися на людях
Життєві історії 0
П’ятнадцять років шлюбу – то не просто цифра. То дні, ночі, турботи, діти, лікарняні, недосипи й вечері на двох, коли мовчання буває теплішим за слова. Ірина завжди вірила,
Коли чоловіка Катерини не стало, Софія її дуже шкодувала, адже вони були подругами, багато років дружили і чимало разом пройшли. Тому Софія стала посилати часто до неї чоловіка свого: то кран в подруги протікає, то на дачу відвезти потрібно її, то до супермаркету з’їздити, бо великий розпродаж там. Олександр вже так звик до Катерини, вона стала, як рідна йому. Але останнє прохання Софії до чоловіка, зовсім змінило їх подружнє життя
Життєві історії 0
Кажуть, найбільша тиша — це тиша між двома людьми, які колись щиро любили одне одного, а тепер час стер ті особливі почуття, залишивши лише буденність. Ця тиша гучніша
Андрій сів навпроти Стефанії, поклав перед нею стару фотографію – молодого Івана з дівчиною. – Мама зберігала її все життя. Вона розповідала мені, що тато був добрий, але вас послухав. Вона не сердиться, сказала, що, може, колись я вас знайду. Стефанія заплакала. – То ти справді… мій внук… – Так, бабусю. Я чув від людей, що вам важко. Я приїхав, щоб забрати вас до себе. У мене є власний будинок під Львовом, дружина, діти… У нас місця всім вистачить. Вона не знала, що сказати. Її рідний син не знайшов для неї місця, а чужий – той, якого вона колись відштовхнула, простягнув руку допомоги
Життєві історії 0
Стефанія сиділа на лавці під старою яблунею й дивилася, як падає листя. Осінь – її найулюбленіша пора, але цього року вона здавалася їй особливо сумною. У старій хаті
Анна вже двадцять років жила і працювала в Італії. За цей час вона знала кожну зміну пір року лише по фотографіях із дому: то сніг на подвір’ї, то квітуча яблуня біля хати. Роботи вона не боялася – спочатку прибирала, потім доглядала стареньку синьйору Ліну. Ту роботу любила: жінка була доброю, навчила Анну готувати пасту, пити каву маленькими ковтками й цінувати тишу. А вдома, в Україні, за ті двадцять років Анна встигла збудувати будинок, допомогти дочці Олені закінчити університет, відгуляти весілля і навіть купити молодим машину
Життєві історії 0
Анна вже двадцять років жила і працювала в Італії. За цей час вона знала кожну зміну пір року лише по фотографіях із дому: то сніг на подвір’ї, то
Михайлові було тридцять два, коли він розлучився. Не сварився особливо, не грюкав дверима – просто мовчки зібрав свої речі й пішов. У квартирі залишилася колишня дружина з донькою, яку він так і не зміг побачити після розлучення. Дружина сказала: – Не треба нам нічого від тебе. І дитині не показуйся. І він… не показувався. Спочатку щодня дивився на шкільний двір, де мала б грати його дочка, а потім перестав – серце не витримувало. Так і минали роки. Михайло ходив на роботу – сумлінно, але без вогню. Не можна було сказати, що він неохайний, але завжди якийсь пом’ятий, ніби життя його підм’яло, а забуло розправити
Життєві історії 0
Михайлові було тридцять два, коли він розлучився. Не сварився особливо, не грюкав дверима – просто мовчки зібрав свої речі й пішов. У квартирі залишилася колишня дружина з донькою,
Якось сусідка Олена поскаржилася мені, що син до неї навідується нечасто, а коли приходить в гості, то дружина йому телефонує кожні 5 хвилин, щоб він вже додому повертався. Мати сумує, що тепер син, щоб до неї приїхати говорить своїй дружині неправду: то на роботі він, то заїхав в магазин, то машина поламалася. Я довго сусідці мовчала, а потім таки сказала їй: – То не невістка в цьому винна, а ваш Роман, що їй мовчить і не може правду сказати – що мати важлива людина в його житті і він до неї ходити буде завжди, навіть, якщо це їй не подобається. Та Олена образилася на мої слова і досі навіть не вітається зі мною
Життєві історії 0
Про нашу сусідку Олену Павлівну я могла б написати цілий роман. Вона — втілення жіночої мудрості, а її син, Роман, завжди був її гордістю. Роман одружений вже п’ять

You cannot copy content of this page