Вікторе, чому твоя мама відкриває мої шафи без дозволу? — запитувала Олена, намагаючись зберегти спокій. — Лєно, ну вона ж просто хоче допомогти, — знизував плечима чоловік. — Вона мати. В неї такий досвід. — А чому Ірина дозволяє собі говорити про моє вміння готувати при всіх? — Вона просто пожартувала. У неї такий гумор. Ти все сприймаєш занадто близько до серця. Треба бути поступливішою. Це ж рідня. І Олена поступалася. Вона мовчала, коли свекруха давала вказівки, як правильно прати білизну. Вона усміхалася, коли свекор позичав у них кошти й забував про це наступного ж дня. Вона заплющувала очі на те, як зовиця вважала їхній дім власним готелем. Олена працювала керівником відділу в приватній компанії. Робота була грошовитою, але виснажливою. Ненормований день, постійні дзвінки, вирішення чужих проблем. Вона отримувала гарну платню, значно більшу за Віктора, який працював звичайним бухгалтером із фіксованим графіком. Усі общі витрати вони ділили порівну, а решту коштів кожен витрачав на власний розсуд. Олена довго складала гроші на омріяну відпустку. Навесні вона зрозуміла, що її внутрішній ресурс порожній. Вона просто хотіла тиші
«Я оплатила цей будинок для нас двох, а не для всієї вашої родини, тому збирайте речі і звільняйте приміщення». Після цих слів у кімнаті сталася така пауза, після
Мамо, є вода? — запитала Соломія. — Олеся дістала свою пляшку. На дні залишалося зовсім трохи. — Допивай. Дівчинка випила. — Ще хочу. — Зараз купимо. Андрій ішов поруч і тримав свою пляшку, в якій залишалося більше половини. Олеся кивнула на неї: — Дай Соломійці кілька ковтків, будь ласка. Він подивився на пляшку. — А де ваша? — Закінчилася. — Я ж казав, що треба розраховувати. Олеся подумала, що він жартує. — Добре, пане завгоспе. Дай дитині попити. Андрій не простягнув пляшку. — Тут ще далеко до виходу. — І що? — А якщо я захочу пити? Соломія підняла на нього очі. — Я багато не вип’ю. Чесно. — Соню, справа не в тому, багато чи мало. Треба вчитися думати наперед. Ви випили дві свої пляшки, а я свою беріг. Олеся перестала усміхатися. — Андрію, їй одинадцять. — І що? Саме час учитися. — Чого? — Відповідальності. — Відповідальності за те, що в спекотний день дитина захотіла пити? — Олесю, не починай. Соломія тихенько сказала: — Мам, не треба. Я потерплю. Олеся одразу повернулася до неї. — Нічого ти терпіти не будеш, доню. Вона озирнулася. Найближчий кіоск був метрів за триста
— Мамо, тільки не кажи, що ми знову запізнюємося! Я вже пів години взута стою, а ти досі шукаєш окуляри, які в тебе на голові! Одинадцятирічна Соломія стояла
А тато де? У гаражі знову? — Не знаю, — сухо відповідала Ганна Сергіївна. Вона підійшла до вікна і дивилася на сірі дахи сусідніх будинків. — І мені тепер усе одно, де він. Олена завмерла з кухонним рушником у руках. — Що значить — усе одно? Ви посварилися? — Можна й так сказати, — мати повернулася. Її обличчя було абсолютно спокійним, але в очах запеклася якась дивна, незнайома впертість. — Я вирішила з ним розлучитися. Олена кволо посміхнулася. Вона чекала, що мати зараз зітхне, махне рукою і скаже щось на кшталт: «Та уяви собі, твій батько знову забув купити хліба й завалився дивитися футбол». Мало що буває між людьми, які прожили разом ціле життя. Посварилися, наговорили дурниць, а увечері вже разом вечеряють. — Мамо, ти зараз серйозно? — Олена підійшла ближче. — Ти взагалі в паспорт дивилася? Тобі шістдесят років
Той вівторок починався як сотні інших. Олена бігла від зупинки до батьківського будинку, притискаючи до грудей коробку з бісквітним тортом. Перехожі поспішали у своїх справах, під ногами шурхотіло
Маріє, ти бачила, котра година? Майже десята, а твої діти ще сплять! Марія навіть не здригнулася. Вона стояла біля вікна з власною чашкою, дивилася, як за склом вітер хитає гілки старої яблуні, і повільно робила ковток. — Бачила, мамо, — відповіла вона м’яко, без жодної краплі роздратування. — Сьогодні ж неділя. — То й що, що неділя? — Надія Степанівна аж подалася вперед, спираючись долонями про край столу. — День уже половина пройшла! Сонце он де! Я в їхньому віці о сьомій ранку вже пів городу прополювала, корову виганяла, сніданок на всю сім’ю варила і три відра води з криниці приносила! А вони? Молоді, здорові, бугаї такі — і сплять до обіду! Це ж якась розпущеність, Маріє. Чиста лінь! Марія тільки посміхнулася куточками губ. Вона знала свекруху вже понад двадцять років, і цей сценарій повторювався щоразу, коли Надія Степанівна приїжджала в гості з села. Для літньої жінки, яка все життя прожила в ритмі сільського світанку, сон після шостої ранку здавався чимось на зразок тяжкого злочину проти моралі. Свекруха приїхала три дні тому. І ці три дні перетворилися для неї на суцільне випробування нервів. Вона не розуміла, як можна жити в квартирі, де ніхто не підхоплюється з першими півнями. Сама Надія Степанівна прокидалася о пів на шосту. Без будильника. Вона просто розплющувала очі, зітхала, довго сиділа на краю дивана, а потім починала свою ранкову ходу
Годинник на стіні у вітальні цокав монотонно і владно. Тік-так, тік-так. Сухе, пластикове клацання, яке зазвичай губилося в денному шумі, зараз здавалося найгучнішим звуком у будинку. Велика стрілка
Наступного дня обідньої пори в моїй вітальні зібралися всі: я, молодята та свати. На столі лежала велика купа конвертів з грошима. — Ну що, діточки, давайте підрахуємо наші статки! — весело мовив Ігор Петрович, потерши руки. Галя з Олексієм почали відкривати конверти. Сваха Надія Василівна сиділа поруч і вела якийсь свій блокнот. І тут я помітила дивну річ. Надія Василівна брала конверти, які відкривав Олексій, дивилася на підписи, відкладала деякі вбік, а інші складала в загальну купу. — Надіє, а що ти робиш? — спокійно запитала я, спостерігаючи за її маніпуляціями. — Навіщо ти ділиш конверти? Сваха навіть не підняла голови, продовжуючи писати: — Та це я відкладаю конверти від нашого боку. Від родини Ігоря Петровича і від моїх сестер. — А навіщо відкладати? — не зрозуміла я. — Це ж гроші молодих. Вони складаються в одну купу, щоб покрити витрати або піти дітям на перший внесок за житло. Надія Василівна зупинила ручку, повільно підняла очі й подивилася на мене так, ніби я була першокласницею, яка не знає, скільки буде два плюс два. — Любо, ти що, не знаєш наших звичаїв? — здивовано й навіть трохи зверхньо мовила вона. — Це гроші від наших родичів. Вони йдуть батькам нареченого. Тобто нам
Італійське сонце не гріє так, як вдома. Воно пече, сушить і не залишає місця для відпочинку. Коли ти стоїш на чужій кухні, миєш безкінечний посуд або доглядаєш за
Я вже внесла чималий завдаток за ресторан, — продовжила Любов Степанівна. — Богдан про це знав. Його мати теж знала. І ніхто з них не зателефонував, щоб просто порадитися. Вони вирішили все самі. За тебе, за мене, за всіх. І прислали його як кур’єра. Це не економія, доню. Це спроба показати, хто в домі господар. — Мамо, я подумаю. — Подумай. Я не кваплю тебе. У моїй роботі є правило: перш ніж садити щось нове, треба подивитися, що вже росте на цій землі. Інакше нічого не приживеться. Любов Степанівна поклала трубку. Вона подивилася на розірвані картки на столі. Змарновані гроші, змарнований час і дівочі мрії. Кіт зістрибнув на підлогу, понюхав шматок паперу і зачепив його лапою. Софія приїхала наступного дня, в суботу. Без попереднього дзвінка. Любов Степанівна відчинила двері й одразу зрозуміла: донька не плакала, але ніч була важкою. Очі були втомленими, проте погляд здавався дуже спокійним і рішучим
«Ми з мамою вирішили, що весілля краще зробити у нашому дворі» — ця фраза лунає як вирок, але деякі чоловіки вимовляють її з такою щирою посмішкою, ніби сповіщають
Коли Софія та Тарас одружилися, у них не було власного житла. Вони орендували невелику квартиру, заощаджуючи кожну копійку. А потім сталася подія, яка змінила все: Софії дісталася спадщина від бабусі. Це була стара хата в селі та невелика земельна ділянка. Софія вирішила діяти розумно: вона продала бабусину нерухомість і вирішила вкласти всі кошти в купівлю ділянки під містом та будівництво сучасного будинку. Усі папери на ділянку та будинок оформили ще до весілля на Софію, оскільки її родина наполягала на тому, щоб спадщина залишилася її особистою власністю. Тарас тоді був абсолютно не проти. Він казав, що головне — мати власний дах над головою, а хто записаний у документах, для нього значення не має. Проте останнім часом ситуація змінилася. Софія не лише віддала свої заощадження на будівництво, а й продовжувала повністю фінансувати масштабний ремонт. Вона оновлювала кухонні меблі, купувала якісну побутову техніку, робила сучасне оздоблення кімнат. Вона хотіла створити затишне гніздечко, де їм із чоловіком було б комфортно. Але для Галини Степанівни цей дім чомусь став особистим подразником. — А звідки це у вас нові плитки у ванній? — запитала свекруха за вечерею наступного дня, роздивляючись світлі стіни. — Тарасику, це ти так добре заробляти почав
— А що, хіба я не правду кажу? — свекруха навіть оком не здригнула, акуратно складаючи свої речі у вітальні. — Раніше жінки на переробних підприємствах працювали, у
Коли до приїзду потяга залишалося близько двох годин, у двері наполегливо подзвонили. Наталія здивувалася та глянула на годинник. Богдан саме поїхав на вокзал зустрічати Тараса, більше нікого в гості не чекали. Напевно, хтось із сусідів зайшов по сіль або знову рекламщики пропонують свої товари. Вона підійшла до дверей і подивилася у вічко. За дверима стояла незнайома дівчина років двадцяти двох у яскравому одязі. «Хто там?» — запитала Наталія через двері. «Мені дуже потрібно поговорити з Наталією, — відповіла незнайомка. — Це терміново і дуже важливо!» Трохи замешкавшись, Наталія відчинила двері. Дівчина, не чекаючи запрошення, одразу переступила поріг і опинилася в передпокої, безцеремонно оглядаючись довкола. «Що вам потрібно? І взагалі, хто ви така?» — запитала Наталія, відчуваючи, як усередині зароджується обурення. Вона не любила, коли чужі люди так брутально порушують її особистий простір. «Добрий день. А Наталію я можу побачити?» — перепитала дівчина. «Якщо вас цікавить Наталія, то це я». «Ви? Оце так так…» — здивувалася незнайомка, уважно, без найменшого сорому оглядаючи господиню з ніг до голови
«Дякую, що відкрили, а то я вже думала, що ви ледве ходите і взагалі не підводитеся з ліжка…» Саме з цієї чудернацької, нахабної фрази незнайомої дівчини на порозі
Що ти від мене хочеш? Я доросла людина. Мені треба будувати власне життя, а ти мені тільки заважаєш своїми дзвінками! — Назарчику, я ж хвилююся… Ти їси нормально? Як навчання? — Немає більше навчання! Я працюю. І взагалі, мені час іти. Не дзвони так часто, я сам наберу, коли буде час. Те «потім» перетворилося на роки. Назар поїхав за кордон. Шукав кращої долі, брався за будь-яку роботу, намагався відкрити власний бізнес, але гроші як приходили легко, так і витікали крізь пальці. Він міняв орендовані квартири, країни, людей навколо. Зі сторони здавалося, що він живе повноцінним, яскравим життям. Але щовечора, повертаючись у порожні наймані кімнати, він відчував дивну порожнечу. А Галина чекала. Кожного Святого Вечора вона накривала стіл на двох. Вона вірила, що рипне хвіртка, і на порозі з’явиться її Назарчик. Сусідки казали їй: — Галино, та забудь ти про нього. Він же згадує про тебе лише тоді, коли щось потрібно. Хіба ж так можна з матір’ю
— Соромно з тобою поруч іти, розумієш чи ні? Чотирнадцятирічний Назар навіть не дивився матері в очі, коли кидав ці слова. Він нервово шарпав замок на шкільному рюкзаку
Це мій телевізор! Ви його не купували, ви за нього жодної копійки не дали! — продовжила Софія, не зводячи очей із мокрого від поту обличчя свекрухи. — Мені байдуже, що вам нудно! Ідіть до магазину й купуйте собі новий за власні заощадження, а з моїх речей я вам навіть зламаний пульт забрати не дозволю! Софія зрозуміла, що звичайні слова тут не подіють. Світлана Петрівна дивилася на неї з такою упертістю, ніби тримала в руках не чужу дороговартісну річ, а щось своє особисте, що мусить винести за будь-яку ціну. — Відпусти негайно! — вигукнула Софія і зробила крок назустріч. Вона випростала руки й міцно вчепилася пальцями в пластикову рамку з протилежного боку. Пальці ковзали по гладкій поверхні й уперлися в ребра на задній панелі. Телевізор відчутно хитнувся, коли дві жінки одночасно потягнули його кожна до себе. — Оце так жадібність! — скрикнула Світлана Петрівна, стискаючи руки на тонкому корпусі. — Руки прибрала від мого телевізора! Твого тут нічого немає! Ви все на гроші Тараса купуєте, а отже, це й моє також! — Я цей телевізор купувала за власну премію! — мовила Софія, з силою тягнучи техніку на себе. — Відпустіть, бо ми його просто впустимо! Телевізор, затиснутий між двома жінками, перетворився на предмет дивного перетягування каната просто серед коридору. Широкий екран став перепоною, що розділяла їх
«Коли власна свекруха тягне з твоєї спальні телевізор, найменше очікуєш почути, що ти ж у цьому й винна», — саме ця думка промайнула в голові Софії, коли вона

You cannot copy content of this page