Мамо, добрий день. Щось трапилося? — Соломія здивовано дивилася на Галину Петрівну, яка вже переступила поріг і, навіть не скидаючи чобіт, рушила прямо до вітальні. — Трапилося те, що ти зовсім перестала думати про родину, — мати окинула поглядом світлу кімнату. — Живеш тут, як пані. Шпалери дорогі, диван новий, картини на стінах. А рідна сестра зводити кінці з кінцями ледве встигає. Соломія повільно поставила борщ грітися, вимкнула телефон і глибоко вдихнула. Подібні розмови повторювалися щоразу, коли в родині закінчувалися гроші. — Я сама заробила на цей ремонт, мамо. Працюю без вихідних уже другий рік, розробляю дизайн для видавництв, сиджу вечорами над макетами. Мені ніхто нічого задарма не дав. — Заробила вона… — Галина Петрівна скривилася, зупинившись біля дзеркала. — А Яринка здоров’я не має стільки працювати. Лікар сказав, що їй обов’язково треба поїхати оздоровитися, побути біля води, змінити обстановку. А за які кошти вона поїде, тому ти повинна допомогти
— Ти повинна віддати свої заощадження сестрі, бо в неї тонка душевна організація, їй важко вирішувати щоденні проблеми, а ти сильна — ти собі ще заробиш! Саме цими
О, мам, привіт! Вітаю з днем народження! Здоров’я тобі міцного, щастя, щоб ти в нас не хворіла! Він ступив у коридор, навіть не знімаючи черевиків, і однією рукою незграбно пригорнув мене до себе. Друга рука машинально продовжувала стискати телефон. — Проходь, Дениско, — метушливо промовила я, намагаючись посміхнутися. — Я м’ясо запекла, як ти любиш. Чайник зараз поставлю, тортик є… — Ой, ні-ні, мамуль, ти що! — замахав він руками, навіть не дивлячись у бік кімнати. — Який чай? Я ж сказав, що в мене люди чекають на митниці. Машина стоїть із товаром. Я буквально на одну секунду, тільки виконати доручення. Він засунув руку у внутрішню кишеню пальта і дістав звідти звичайний білий поштовий конверт. Він був навіть не заклеєний і зовсім без напису. Ні теплого слова, ні «Любій мамі», ні простого розчерку ручки. — Це від нас усіх трьох, — протягнув він конверт. — Ліда передала, Андрій і я. Купиш собі щось сама, що тобі треба. Ти ж краще знаєш, які тобі ліки чи сковорідки потрібні. — Дякую, синку… — ледве чутно промовила я, тримаючи конверт кінчиками пальців. — Ну все, давай, рідна! Не сумуй! Я полетів, бо там уже обривають телефон
За тиждень до мого шістдесятиріччя в коридорі задзвонив телефон. Я якраз витирала пил із серванта, де на почесному місці стояли три фотографії у дерев’яних рамках: Денис із першим
Оце так вдячність! — голос Галини Петрівни у слухавці зазвучав ображено. — Тобі вже тридцять два роки. Усі нормальні люди в такому віці збирають велику родину, накривають гарний стіл, кличуть гостей. А ти все ховаєшся від людей зі своїми хвостатими друзями. Ось у твого брата Богдана сім’я, двоє діток, робота, клопоти. Він про всіх пам’ятає, а ти наче чужа стала. Дарина мимоволі потерла лоба. Кожна така розмова з матір’ю завжди зводилася до одного й того самого порівняння. Богдан — молодець, опора родини, хоч і постійно потребує допомоги. Вона ж — людина, яка живе сама, а отже, на думку матері, має купу вільного часу і не знає, що таке справжня втома. — Мамо, я багато працюю, — спокійно відповіла вона. — Я розробляю дизайн для сайтів і книг, у мене зараз дуже відповідальний проєкт. Я просто втомилася і мрію про спокійний вихідний. — Ну звісно, твої малюнки за комп’ютером — це ж така тяжка праця, — з іронією промовила мати. — Ти б краще подумала, що Василь тобі скаже. Чоловік уже скільки часу чекає, поки ти наважишся на спільний побут, а ти все тягнеш
— Ти хочеш прожити своє життя тільки для себе, а про рідних хто думати буде? — саме цими словами мама завжди починала будь-яку важливу для неї розмову. Дарина
Вісім років, Назаре, — мовила вона. — Ми обоє встигли побувати заміжня, одружені, встигли зламати свої перші дорослі спроби на щастя. Усі ми робили дурниці, коли були молодшими. Я давно все вибачила. — Справді? — він звів на неї очі, у яких читалася майже хлоп’яча надія. — Справді. Життя надто коротке й надто складне, щоб носити в собі старе сміття. День минув у приємній, невимушеній метушні. Прокинулися господарі — Тарас із Мариною, вибігли в сад їхні галасливі племінники. Дорослі затіяли прибирання старої альтанки: Назар разом із Тарасом лагодив похилені дерев’яні сходинки, обстругуючи свіжі дошки, а Соломія з Мариною обривали з обважнілих гілок стиглі сливи та пекли пиріг із корицею. У цій повсякденній роботі між Соломією та Назаром не було напруги. Вони перекидалися жартами, подавали одне одному інструменти чи тарілки, обмінювалися випадковими поглядами, в яких з кожною годиною танули залишки восьмирічної стіни. Назар більше не був тим самовпевненим і водночас полохливим хлопцем, яким вона його запам’ятала
Старий дерев’яний будинок на околиці села пахнув сушеними липовими квітами, вогкістю соснових мостин і серпневим сонцем, яке вже з самого ранку нещадно нагрівало похилий бляшаний дах. Тут час
Степане, ти б очі розплющив! Олена твоя дванадцять років по містах хвостом крутила, нічого не нажила, а тепер приїхала на все готове. Підсуне папери, продасть твою садибу, а ти під тином зостанешся! Степан спокійно, з важким поглядом відповів: — Тамаро, ти б краще за своїм городом дивилася, бо в тебе бур’яни вже до вікон дістають, а твій Петро третій день із шинку рачки лізе. А до моєї хати свій ніс не сунь. Але Олені біля зупинки дві молодиці теж наговорили образ про те, що вона «вчепилася за багатого господаря». Олена все почула й два дні не виходила з двору. На третій день Степан сам прийшов до неї на город. — Чого ховаєшся? — Не треба тобі до мене ходити, Степане… Все село гуде. Не хочу, щоб через мене тобі в спину плювали. Степан поклав важкі руки їй на плечі: — Послухай мене. Я сорок років на цій землі чесно прожив і батька доглянув. Невже ти думаєш, що тепер я піду до Тамари питати дозволу, з ким мені за столом сидіти? Завтра о сьомій вечора приходь до мене. Будемо діло вирішувати
Хата Петра Івановича стояла на самому краю Вільшанки, де ґрунтова дорога плавно переходила у луки й губилася в заростях верболозу біля річки. У селі про Степана знали все
Якщо ти зараз же не поставиш варити картоплю на сорок людей, я з тобою до кінця життя не заговорю! — саме такими словами, замість звичного ранкового привітання, о шостій годині ошелешила мене свекруха по гучному зв’язку. — Що? Яку картоплю? Які сорок людей, Галино Василівно, ви при своєму розумі? Я спросоння потерла очі, намагаючись зрозуміти, чи це все ще важкий сон після вчорашньої дороги, чи вже сувора дійсність. Мобільний безжально світився у темряві кімнати. Ми з чоловіком і дітьми приїхали на нашу нову дачу лише напередодні ввечері, коли на дворі вже давно стояла глупа ніч. Поки перенесли всі речі з багажника, поки нагодували малечу, поки самі сполоснулися з дороги — годинник показував далеко за північ. Тіло гуло від утоми, але на душі було спокійно: попереду чекали два тижні довгоочікуваної відпустки, тиша, зелена трава та повний спокій від міської метушні
— Якщо ти зараз же не поставиш варитися картоплю на сорок людей, я з тобою до кінця життя не заговорю! — саме такими словами, замість звичного ранкового привітання,
Ти дивися, який розумник знайшовся, — не витримала подруга. — Прийшов із пакетом, а захотів піти з квартирою. Ярославо, ти впевнена, що він більше не прийде? — Речі всі забрав. Ключі я забрала теж. — Замки поміняй, — порадила Надія. — Обов’язково. Такі люди просто так не відступають. Вони звикли жити на всьому готовому, і коли їх позбавляють годівниці, вони стають дуже винахідливими. Ярослава послухала пораду і того ж вечора викликала майстра. Новий надійний замок клацнув у дверях, даруючи відчуття справжньої безпеки. Вона сподівалася, що на цьому неприємна історія закінчилася. Але через кілька днів їй зателефонували з невідомого номера. — Доброго дня, пані Ярославо, — пролунав у слухавці діловий жіночий голос. — Мене звати Вікторія, я фахівець з оцінки та продажу житла. Ми домовлялися з Тарасом про огляд вашої квартири для потенційних покупців. Коли вам буде зручно нас прийняти
— Тобі ця квартира взагалі не потрібна, ти в ній просто марнуєш життя, а нам із Вікою потрібен простір для розвитку, тому давай продамо все тихо і по-людськи
Не можу повірити! Ти здав моє золото в ломбард? — мій голос прозвучав напрочуд тихо. Богдан зробив крок до мене, намагаючись зазирнути в очі. У його погляді не було каяття, лише роздратування від того, що доведеться щось пояснювати. — Надю, ти ж його навіть не вдягаєш. Воно просто лежить роками. Пилом припадає. А в Тараса зараз земля під ногами горить. Ти ж знаєш, яка в нього ситуація з новою справою. Постачальники чекати не будуть. — Це речі моєї бабусі, — повторила я кожне слово окремо. — Я знаю, чиї вони! — він розвів руками. — Але це всього лише метал. Ми викупимо все назад через три місяці. Я даю тобі слово. З першого ж прибутку Тарас усе поверне до копійки. — Вийди, будь ласка, з кімнати, — попросила я. — Надіє, ну годі вже… — Богдане, просто вийди. Він зітхнув, розвернувся і причинив за собою двері
— Надіє, тільки не роби з цього трагедію, я просто взяв їх на пару місяців, щоб перекрити борги брата, — промовив Богдан, мнучи в руках блакитний папірець із
Та такого не може бути! Я що, нинішній? Я ніколи в житті в цю казку не повірю! Павло гупнув кулаком по дубовому кухонному столу. — Тату, ну чому ти такий? — тихо, але з виразним болем у голосі сказала Зоряна. — Мама тобі все показала. Кожну сторінку перекладено в бюро перекладів, нотаріусом завірено. Там чорним по білому написано: заповіт. Офіційний, зареєстрований у Флоренції. Рікардо сам так вирішив. Ніхто в нього нічого не вимагав. — Не розказуй мені байок! — різко розвернувся Павло, і в його темних очах спалахнула не просто злість, а щось значно гірше — глибока, чорна пляма зневаги й підозри. — Мені плювати на твої печатки! Намалювати можна все що завгодно. Запам’ятай, дівко: просто так чужі мужики жінкам будинків і грошей не залишають. Чуєш? Ніколи й нізащо! Зоряна відкрила рот, щоб заперечити, нагадати про десять років маминого каторжного життя, про стерті до крові лікті, про безсонні ночі біля чужого ліжка, але раптом передумала. Слова зав’язли в горлі. Вона надто добре знала цей погляд батька. Коли Павло вбивав собі в голову якусь думку, вона пускала там коріння, як отруйний бур’ян, і вирвати її було неможливо ні логікою, ні фактами, ні сльозами. Він уже збудував у своїй голові брудну, принизливу картину й тепер із дикою насолодою мученика впивався нею. А все почалося майже десять років тому, коли життя у їхньому невеличкому райцентрі остаточно дало тріщину
— Та такого не може бути! Я що, нинішній? Я ніколи в житті в цю казку не повірю! Павло гупнув кулаком по дубовому кухонному столу так, що порцелянова
Маріє, що це за комедія? — голосно сказав він. — Ти вимагаєш плату з моєї матері та сестри? Ти зовсім совість утратила через свою випічку? — Я вимагаю сплати за товар, який ви систематично забирали без моєї згоди, — я дивилася просто у вічі зовиці, не звертаючи уваги на чоловіка. — У мене є записи кожного твого візиту, свідчення працівниці та підтвердження використання моєї продукції в твоєму закладі. Я зробила паузу, щоб кожне слово дійшло до їхньої свідомості. — Завтра вранці ця вимога піде офіційним листом за твоєю юридичною адресою. Якщо зазначена сума не надійде на мій рахунок у визначений термін, мій юрист подає позов до суду. А там уже судді вирішуватимуть, хто і скільки винен, разом із накладенням арешту на рахунки твоєї студії до вирішення справи. У кімнаті запанувала повна тиша. Було чути лише, як за вікном шелестить листя старих дерев. Вікторія помітно зблідла. Як людина, яка веде власну справу, вона чудово розуміла, чим загрожує блокування рахунків: зрив оренди, затримка розрахунків із працівниками та втрата репутації. — Ти не посмієш цього зробити… — ледь чутно процідила вона, нервово перебираючи пальцями край скатертини. — Маріє, ти забула, хто в цьому домі господар? — вигукнув Павло. — Це моя сім’я! Вона не заплатить тобі жодної копійки
— Яка ще оплата через термінал, ти при своєму розумі? Мій брат сказав, що для рідні у вас усе задурно! Голос моєї зовиці Вікторії лунав на всю залу

You cannot copy content of this page