Наступного дня Ілона взяла на роботі кілька годин відгулу за власний рахунок, ретельно підібрала стримане, але вишукане вбрання і викликала таксі за місто. Коли автомобіль зупинився біля високих кованих воріт, усередині в Ілони все завмерло. Маєток був величним: просторе подвір’я, викладене бруківкою, доглянутий сад із декоративними деревами, триповерховий будинок зі світлого каменю з великими панорамними вікнами. Усе свідчило про справжній, великий достаток. «Невже дуже скоро я буду тут повноправною господинею?» — майнула в голові солодка думка, яка додала їй рішучості. Хвіртку відчинив літній чоловік у робочому одязі — доглядач саду. Він мовчки провів гостю через подвір’я до головного входу. У просторій вітальні з високими стелями було світло й затишно. На м’якому кріслі біля каміна сиділа господиня. Софії було на вигляд близько сорока п’яти років. Вона була вдягнена у простий, але дорогий кашеміровий светр, трималася прямо, а її погляд був уважним і проникливим. Жодної тривоги чи розгубленості на її обличчі не було. — Доброго дня, — першою привіталася Ілона, раптом відчувши, що голос звучить тихіше, ніж їй хотілося б. — Доброго дня, — відповіла Софія, вказавши рукою на диван навпроти. — Сідайте, будь ласка. Я вас слухаю. Ілона сіла, намагаючись тримати спину рівно. — Мене звати Ілона. Я прийшла поговорити про Назара. Між нами все серйозно. Ми любимо одне одного, і я вважаю чесним сказати вам про це прямо, щоб не мучити ні вас, ні його
— Якщо ти думаєш, що забереш у мене чоловіка і разом із ним отримаєш усе його багатство, то мушу тебе розчарувати: у нього немає навіть коліс від тієї
Твій любий старший син уже третій рік не платить ані копійки на власну дитину, а ти розповідаєш усім за столом про його великі закордонні заробітки? Ці слова впали в простір зали так просто й спокійно, що гості навіть не одразу второпали, що саме відбувається. А починалося все зовсім з іншого. — Андрійку, ну що ти за людина така невправна! — Надія Петрівна стояла посеред своєї вітальні, склавши руки, і в її голосі вчувався той звичний докір, до якого в цій родині вже давно всі звикли. — Скільки років одружений, а так і не навчився виглядати пристойно. На ювілей до рідної матері прийшов, а сорочка ніби поспіхом прасована, краватка набік. Глянути соромно перед людьми. Андрій мовчки поправив комір. Він не сперечався. Він узагалі рідко сперечався з матір’ю, бо знав: будь-яке заперечення лише затягне розмову ще на пів години. Марина стояла трохи збоку, біля вікна. Вона розглядала сірий осінній двір, де повільно кружляло жовте листя. За майже десять років подружнього життя вона виробила в собі корисну звичку: чути голос свекрухи, але не впускати образи всередину. Це було схоже на шум старої побутової техніки десь у сусідній кімнаті — гуде собі й гуде, головне не зосереджуватися
— Твій любий старший син уже третій рік не платить ані копійки на власну дитину, а ти розповідаєш усім за столом про його великі закордонні заробітки? Ці слова
Ну, чим сьогодні пригощатимеш, невістко? — з легкою іронією запитав свекор. — Зварила свіжого борщу, — відповіла я, несучи глибокі тарілки. — Гарячий, щойно з плити. Я розлила страву, подала сметану, розклала теплий хліб та пампушки. Сіла сама на краєчок стільця, відчуваючи знайоме хвилювання. Михайло Іванович зачерпнув першу ложку, потримав у роті й демонстративно похитав головою. — Ні, це зовсім не те, — промовив він, відсуваючи тарілку від себе. — Щось не так? — тихо запитала я. — Кислий. Занадто багато томату чи оцту ти туди вбухала. Хіба так варять? Мій син любить солодкуватий присмак, щоб буряк відчувався, а не ця кислота. Як ти взагалі годуєш Андрія? Тітка Галина одразу ж підхопила: — І справді, Наталко. Буряк треба було спочатку окремо запекти, а вже потім додавати. Хіба тебе бабуся не вчила елементарних речей? Такий борщ тільки нанівець продукти перевів. — І капуста твердувата, — жуючи, додав дядько Василь. — Треба довше варити, щоб м’яка була, а вона хрумтить на зубах. Андрій мовчки сьорбав свій борщ, втупившись у тарілку. — Тату, ну нормальний же борщ, — мляво сказав він, навіть не підводячи очей. — Що значить нормальний? — підвищив голос Михайло Іванович. — Ти просто звик до всього і мовчиш. А я хочу, щоб мій син їв якісну домашню їжу, а не абищо. Дружина повинна знати смаки свого чоловіка
— Якщо борщ здається вам занадто кислим, то вихід он там, двері відчиняються легко. Ці слова зірвалися з моїх язика раніше, ніж я встигла подумати про наслідки. У
Через кілька днів на недільний обід до батьків запросили всю родину. Коли всі сіли за стіл, тему підняли знову. Батько відклав прибори, уважно подивився на Вікторію і заговорив повчальним тоном старшого в домі. — Вікторіє, родина повинна триматися разом, — розмірено промовив він. — У житті бувають різні періоди. Зараз у Назара скрута, йому треба допомогти стати на ноги. Ти можеш спокійно пожити в нас, твоя кімната вільна, ніхто тебе не утискатиме. А Назар із родиною переїде в новобудову. Це ж тимчасово, поки вони не назбирають на власне житло. — Тимчасово — це на скільки років, тату? — запитала Вікторія, дивлячись батькові прямо в очі. — Скільки треба, стільки й буде, — насупився батько. — Ми ж одна родина, а не чужі люди, щоб рахувати місяці. Тітка Галина, яка сиділа поруч, активно закивала головою, докладаючи собі печеного м’яса: — Отож-бо й воно, Вікторійко! Егоїзм ще нікого до добра не доводив. Житло ж нікуди не зникає, воно залишається в родині. Ти молода, самотня, ще встигнеш вийти заміж і придбати собі інше. А дитині потрібне нормальне повітря й окрема кімната. Треба мати серце. Ірина, дружина брата, скромно мовчала, опустивши очі, але час від часу важко зітхала й показувала всім свіжі рахунки за оренду та ліки для малюка. Сам Назар лише розводив руками й казав, що він намагається крутитися як може, але часи зараз непрості й заробити на власні квадратні метри практично неможливо. Вікторія сиділа за цим столом і дивилася на рідні обличчя. Її вразило не те, що вони просили про допомогу, а те, з якою легкістю вони знецінили все, що вона пережила
— Доню, ну нащо тобі одній ціла квартира, коли в Назара дитина на голові сидить? Ти ж тепер сама, а їм тісно. Ці слова мати мовила спокійно, навіть
Вона в мене полюбляє біля хати в землі порпатися, — додав Василь із добродушним сміхом. — Квіточки висаджує, це в неї таке захоплення, щоб удома не сумувати. Я повільно поклала собі трохи салату. Фраза була стара, звична. Василь завжди так говорив при сторонніх. Не власна справа, а захоплення. Не щоденна праця, а «квіточки для душі». Не фахове вирощування розсади, а «порпається біля хати». Оля з відділу кадрів раптом повернулася до мене з щирою цікавістю: — А що ви вирощуєте, Маріє? У мене на балконі ніяк петунія не приживається, що не зроблю — сохне. Я хотіла відповісти й порадити правильну вологість, але Василь миттєво мене випередив: — Та всяке різне, що на очі потрапить. Жіночі дрібниці. Ви краще скажіть, Михайле, що там із новим графіком чергувань? Кажуть, з понеділка всі зміни переставляють? І розмова миттєво повернулася до звичного робочого річища. Я сиділа мовчки й накладала гостям картоплю. Моїй тепличній справі пішов уже п’ятий рік. Ми придбали невелику ділянку за містом майже дев’ять років тому, коли я пішла зі школи. Я п’ятнадцять років викладала дітям біологію. Робота мені подобалася, але платня була скромною, паперової тяганини ставало дедалі більше, а душевних сил — менше
— Навіщо ти дістаєш іще чотири тарілки, ми ж домовилися тільки про Назара з Любою? — я здивовано глянула на стіл, де вже й так бракувало вільного місця.
Мамо, ти що, жартуєш? Як це — продала дачу? А звідки ми тепер братимемо малину дітям і городину на всю зиму? Любов Василівна слухала здивований і розгублений голос сина у слухавці й уперше за багато років навіть не подумала виправдовуватися. Вона не стала нагадувати про ниючі коліна. Не стала розповідати, скільки сил забирають щотижневі поїздки в переповненому приміському автобусі, як важко сапати грядки в спеку і як важко потім розігнути спину після цілого дня на городі. Жінка просто поглянула на порожній куток у коридорі, де колись стояли брудні робочі чоботи, і спокійно відповіла: — Купите на базарі, Назаре. Так роблять майже всі люди. У слухавці запала довга мовчанка. Син явно не знав, що на це сказати, адже звик чути від матері зовсім інші слова. Любові Василівні нещодавно виповнилося шістдесят чотири роки. Вона працювала черговою в гуртожитку, отримувала скромну платню та звичайну пенсію. Після того як кілька років тому не стало її чоловіка, Михайла Степановича, жінка жила сама у звичайній двокімнатній квартирі. Гроші вона рахувала уважно: сплачувала комунальні послуги, купувала прості харчі, ліки, іноді тішила онуків дрібничками і відкладала дещицю на чорний день
— Мамо, ти що, жартуєш? Як це — продала дачу? А звідки ми тепер братимемо малину дітям і городину на всю зиму? Любов Василівна слухала здивований і розгублений
Мамо! Ти зараз серйозно? — не міг повірити син. — Ти справді продала будиночок із ділянкою? Людмила Василівна відсунула від себе чашку з чаєм і притиснула телефон до вуха. — Серйозніше нікуди, Тарасе. — І навіть нам нічого не сказала? Не порадилася! — З ким? На іншому кінці запала тиша. Людмила Василівна підійшла до вікна. — Зі мною, мамо! — нарешті озвався син. — З Оксаною, невісткою своєю. Це ж стосувалося всієї родини. — Ділянка була записана на мене. — Та я не про папери! Ти прекрасно розумієш, про що я. Діти туди їздили. Ми звідти овочі брали. Яблука. Малину. Ти ж щороку стільки всього вирощувала. Мати усміхнулася, але якось зовсім невесело. — Оце ти правильно сказав. Я вирощувала. — Мамо. — Що? — А тепер де ми все це братимемо? Вона подивилася на свої натруджені долоні. — На базарі, сину. Там продають і картоплю, і яблука, і помідори. Уявляєш
— Мамо, ти зараз серйозно? Ти справді продала будиночок із ділянкою? Людмила Василівна відсунула від себе чашку з чаєм і притиснула телефон до вуха. — Серйозніше нікуди, Тарасе.
Ти все добре почула, — насупився Тарас, явно збитий з пантелику її спокоєм. — Ми дорослі люди. У мене з’явилося інше життя. Яна чекає дитину, їй потрібен затишок і спокій. Ти ж розумна жінка, не будеш сперечатися. — Коли ти плануєш піти? — її голос звучав рівно, без жодної нотки хвилювання. Тарас кліпнув очима. Він явно очікував тривалої розмови з поясненнями, проханнями подумати про прожиті роки чи бодай обурення. — Сьогодні, — відповів він, кивнувши на передпокій, де вже стояли дві великі дорожні валізи. — Речі я спакував. Автомобіль забираю зараз, ключі від цієї квартири теж. Ми з Яною поживемо тут, поки не знайдемо щось більше. А ти можеш тимчасово перейти до своєї мами. Ірина повільно підвелася з-за столу й підійшла до вікна. На подвір’ї сусіди поралися біля клумби, двірник підмітав доріжку, діти ганяли м’яча. Звичайний весняний день. Життя навколо вирувало, і світ не розпався на шматки лише тому, що її чоловік вирішив усе перекреслити за одну мить. — Тарасе, — мовила вона, не повертаючись. — Ти дійсно вважаєш, що можна отак просто прийти, оголосити про свої плани і забрати все за кілька хвилин? — А що тут думати? — знизав він плечима. — Ми останнім часом жили як чужі люди. Ти на роботі з ранку до ночі, я теж зайнятий. Спільних тем не залишилося. А там буде дитина. Я повинен подбати про нову родину
— Я йду до Яни, вона при надії. А цю квартиру й машину залиш мені, тобі все одно ні до чого, — спокійно промовив Тарас, перевіряючи, чи застебнута
У холодильнику на верхній полиці стояла велика керамічна форма, де апетитно рум’янилася запечена курка з молодою картоплею під вершковим соусом. Пані Надія рішуче взяла виделку і вже хотіла скуштувати страву, але Ярослава зайшла на кухню і спокійно сказала: — Не турбуйтеся, пані Надіє. Будь ласка, залиште цю страву, це мої особисті запаси. Свекруха здивовано опустила руку і округлила очі: — Що значить твої? Я приїхала провідати свого рідного сина! — А ваш син не брав участі у купівлі цих продуктів, — чемно пояснила Ярослава. — У нас офіційно діє роздільний бюджет. Богдан із радістю пригостить вас чимось за власні кошти. Пані Надія аж почервоніла від обурення і повернулася до сина: — Богдане, що це за порядки такі? Вона що, не дає тобі їсти у твоїй же хаті? — Це не його хата, а моя, — уточнила Ярослава. — Це житло дісталося мені від бабусі. І всі комунальні платежі я сплачую сама. — Зроби щось негайно! — підвищила голос свекруха, звертаючись до сина. — Невже ти не можеш навести лад
— Якщо ти не готова віддавати свою зарплату на моє авто, то відсьогодні кожен купує собі їжу сам, — спокійно сказав Богдан, відсуваючи тарілку з гарячою вечерею. Ярослава
Тарасе, твоя мама щойно сказала, що весілля буде на сто людей, і платити за це свято маю я. Ти справді так вважаєш? Він відвів очі вбік, ніби шукав якусь підказку на вітрині. — Іро, ну навіщо починати з’ясовувати стосунки прямо тут? — Тут немає чужих. Тут тільки ми й люди, на яких ви вже намагалися записати рахунки. Тарас скривився. — Не пересмикуй. Ми просто дивилися варіанти. Мама має рацію: якщо вже робити подію, то так, щоб не було соромно перед людьми. Залу в ресторані ми вже придивилися, списки майже склали. — Які списки? — Гостей. Родичі з села приїдуть, батькові колеги, мої хлопці з роботи, ще знайомі моєї сестри Світлани підійдуть. — Знайомі Світлани? — перепитала я, ледь стримуючи хвилювання. Галина Петрівна втрутилася своїм м’яким, повчальним голосом: — Світланка після розлучення зовсім закрилася в собі, сидить удома. Їй треба виходити на люди, розвіятися, поспілкуватися з пристойними хлопцями. Гарне весілля — це радість для всієї нашої родини, а не тільки для двох. Я дивилася на Тараса, сподіваючись почути хоч одне слово на свій захист. — І ти вважаєш це правильним? Він тяжко зітхнув, ніби я вередувала через дрібниці
— А весілля, виходить, будемо святкувати за мій рахунок, просто на ваше замовлення? — тихо запитала я, обережно опускаючи на коліна білу фату. У весільному салоні було світло,

You cannot copy content of this page