Тітко, ви або заходьте, або йдіть собі звідси, бо сусіди вже косо поглядають, чого ви тут під парканом виглядаєте! Ярослава Павлівна здригнулася так, ніби її спіймали на гарячому. Рука на дерев’яній хвіртці мимоволі розтиснулася. Вона стояла перед цією старою хатою вже хвилин двадцять. Переминалася з ноги на ногу, поправляла хустку й не наважувалася ступити далі. У свої шістдесят вісім вона виглядала як звичайна сільська пенсіонерка. Простеньке пальто, охайна торбинка в руках, трохи втомлені, але ще ясні очі. — Я не злодійка, дитинко, — тихо мовила Ярослава Павлівна, і голос її зрадницьки затремтів. — Я просто… дивилася. На ганку стояла молода молодиця. Русяве волосся зібране у вузол на потилиці, очі гострі, але не злі. У руках вона тримала миску з обмитими яблуками. — А чого на нього дивитися? — жінка зійшла на одну сходинку вниз. — Хата як хата. Звичайна стара мазанка, тільки сайдингом оббили, щоб не сипалася. — Та ні, не звичайна, — видихнула бабуся. — Я тут народилася. Молодиця завмерла з мискою в руках. Погляд її вмить змінився. Зникла ота настороженість, яка завжди з’являється в людей, коли біля їхнього двору крутиться хтось чужий. — Як це… народилися? — повільно спитала вона
— Тітко, ви або заходьте, або йдіть собі звідси, бо сусіди вже косо поглядають, чого ви тут під парканом виглядаєте! Ярослава Павлівна здригнулася так, ніби її спіймали на
Мамо, а навіщо тобі одній аж три кімнати, якщо ти все одно сидиш лише на кухні та рахуєш кожну копійку? Остап сидів навпроти й нетерпляче стукав пальцями по клейонці. Він завжди так робив, коли нервував або намагався в чомусь переконати. Любов Петрівна навіть не підвела голови від миски з квасолею. Вона повільно перебирала сухі білі зернята, пересипаючи їх у скляну банку. Руки робили свою звичну роботу, а думки крутилися довкола одного: невже дожилася? Тридцять років у бухгалтерії навчили її головному правилу — коли на тебе тиснуть, тримай паузу. Мовчання змушує людину говорити більше, ніж вона планувала, і розкривати справжні наміри. — Ти знову мовчиш, — із прикрістю зітхнув син. — Я ж не чужа людина. Я твій син і бажаю тобі тільки добра. Любов Петрівна нарешті відклала банку вбік і глянула на Остапа. Дорослий чоловік, уже сивина на скронях пробивається, а погляд іноді стає таким же впертим, як у першому класі, коли не хотів робити уроки. — Я слухаю тебе, Остапчику. Просто думаю. — А що тут думати? — підхопив він, відчувши слабину в її голосі. — Ти ж сама скаржилася сусідці, що взимку за опалення платити важко. Що пенсія розходиться на ліки та квартплату за кілька днів. Навіщо тобі такі витрати
— Мамо, а навіщо тобі одній аж три кімнати, якщо ти все одно сидиш лише на кухні та рахуєш кожну копійку? Остап сидів навпроти й нетерпляче стукав пальцями
Стіл був багатим: заливне, домашня ковбаска, запечене м’ясо з чорносливом, кілька видів пампушок, пироги, крученики з грибами. Усі гомоніли, передавали одне одному миски з салатами, чаркувалися й періодично поглядали на наш бік столу. — Назаре, синку, поклади мамі он того салату з куркою, — покликала вона лагідним, аж солодким голосом. Назар хутко підхопив ложку й наклав їй повну гірку. — Дякую, моя дитино. Ти в мене такий турботливий, — сказала вона настільки голосно, щоб замовкли навіть сусіди ліворуч. — І браслет який гарний мені подарував. Справжнє золото, тяжке, дороге. Сказав: «Мамо, ви в мене маєте ходити, як пані». Оце я розумію — син виріс надійним плечем. Назар почервонів до самих вух і знову втупився в скатертину. — Гарна річ, Надійко, — обізвалася тітка Марія, яка сиділа навпроти. — Мабуть, добру копійку за нього віддав? — Добру, аякже, — гордо підняла підборіддя свекруха. — Мій син на рідній матері не заощаджує. Сказав, що для мене нічого не шкода. Успішний чоловік завжди дбає про свій рід. Я мовчки пила узвар і дивилася на чоловіка. Той самий «успішний чоловік» буквально три дні тому шепотів мені на вухо в коридорі перед виходом: «Оксанко, скинь мені якусь копійку на пальне, бо до зарплати зовсім пусто, навіть на каву нема». І я переказала. Як переказувала всі останні роки
— Оксано, ти бачила, що люди про тебе говорять, коли ти так вдягаєшся поруч із моїм сином? Свекруха, Надія Петрівна, опустила свій келих і подивилася на мене так,
Разом виходить двадцять шість людей. Стіл замовили на тридцять місць, там якраз форма зручна, літерою «П». Вона замовкла, затримавши ручку над порожнім рядком. Її погляд ковзнув по батьковому обличчю, вивчаючи глибоку складку між бровами. — Тату, — промовила вона тихіше, втративши свій командний тон. — А ти не хочеш запросити своїх старших дітей? Повітря в кімнаті наче згусло. Старий настінний годинник раптом почав цокати нестерпно гучно: раз-два, раз-два. Іван зняв окуляри, дістав із кишені носовичок і заходився повільно протирати скельця, хоча вони були чистими. — Яких старших дітей? — глухо запитав він. — Не вдавай, що не розумієш. Андрія й Оксану. Ми з Тарасом знаємо, що вони є. Вони наші брат і сестра по крові. Скільки можна мовчати? Мені тридцять, Тарасу двадцять вісім, а ми жодного разу в житті їм в очі не дивилися. — Вони не прийдуть, Марино. — А ти кликав? — Ні. — То звідки знаєш? Іван поклав окуляри на край столу. Пальці ледь помітно тремтіли. — Є речі, які не перекреслиш просто так, зателефонувавши через тридцять років, доню. Вони виросли без мене. Я для них — тінь, яка колись пішла крізь двері й не повернулася. Навіщо я їм зараз? Старий, чужий дід
Пил у променях вечірнього сонця кружляв так повільно, ніби час у цій квартирі застряг десь у листопаді чотири роки тому. Іван сидів на краю дивана, спершись ліктями на
Ти що, серйозно збираєшся цим годувати мого сина?! Голос свекрухи, Ганни Степанівни, рознісся ранковою кухнею так гучно, ніби хтось навмисно увімкнув старе радіо на повну потужність. Вона вже стояла біля відчиненого холодильника, насупивши брови, і з таким виразом обличчя розглядала полиці, наче шукала там щось заборонене. Мар’яна саме заварювала свіжу каву. Вона глибоко вдихнула ароматний пар і повільно повернулася. Свекруха стояла у своєму довгому халаті темного кольору — вона носила його не знімаючи від самого ранку, хоча приїхала начебто на кілька днів у гості. Тепер же здавалося, що вона була тут завжди й збирається залишитися назавжди. — Ганно Степанівно, це звичайний сир і зелень, я купила їх після роботи, вони зовсім свіжі, — спокійно озвалася Мар’яна. Вона намагалася говорити якомога врівноваженіше, стримуючи роздратування, яке вже підступало до горла. — Свіжі?! Та ти поглянь на термін придатності! За два дні воно все зіпсується! Молоді зараз геть господарювати не вміють, купують абищо в тих великих крамницях, а потім дивуються, чому здоров’я немає! Максим сидів за кухонним столом, уткнувшись у свій телефон. Він робив вигляд, що страшенно зайнятий переглядом якихось надважливих повідомлень. Мар’яна знала цю його особливість: коли в повітрі пахло суперечкою, він умів миттєво ставати непомітним, майже зливатися зі шпалерами
— Ти що, серйозно збираєшся цим годувати мого сина?! Голос свекрухи, Ганни Степанівни, рознісся ранковою кухнею так гучно, ніби хтось навмисно увімкнув старе радіо на повну потужність. Вона
Гроші мають працювати на родину, молодим треба ставати на ноги, дітей підіймати. Навіщо їм лежати просто під матрацом? Галина нічого не відповіла. Вона мовчки повернулася, вийшла з кухні й пішла до спальні. Діти перезирнулися з переможними усмішками. Вони були впевнені, що вона пішла за грошима. Так було завжди. Трохи помовчить, позітхає, але винесе. Галина підійшла до старого дерев’яного комода, який єдиний залишився тут із часів її молодості. Відчинила нижню шухляду. Дістала з-під білизни товстий поштовий конверт із написом «Roma». Вона відкрила його. Всередині лежало кілька папірців по п’ятдесят євро і пара сотень. Усього трохи більше двох тисяч. Це було все, що лишилося від її двадцяти чотирьох тисяч. Усе, що заробила жінка за чверть століття рабської праці на чужині. Решта розійшлася на чужі машини, айфони, відпочинки й ремонти за якихось нещасних пів року. Галина провела пальцями по тонких купюрах. Перед очима пронеслися роки: як вона мерзла на римських зупинках, як відмивала чужі туалети, як сиділа ночами біля ліжка вмираючого діда, слухаючи його марення, і як плакала в телефонну трубку від туги за домом, а діти квапливо казали: «Мам, тут хвилина дорога, ти гроші скинула? Дякуємо, цьом!»
Ранковий туман над селом стелився низько, чіпляючись за пожовклі кукурудзяні стебла й сухий бур’ян при дорозі. Був початок вересня — та особлива пора, коли сонце ще гріє по-літньому
Мамо, звільняйся з роботи! — несподівано, викрикнув син. — Добрий вечір і тобі, синку. Чай будете? — Я серйозно. Мені знайомий сьогодні сказав, що бачив тебе з відром у коридорі, що ти прибиральницею працюєш. Потім почав розпитувати, невже я не можу утримувати власну матір. Мені було дуже незручно. Надія Петрівна поставила перед невісткою чашку, а синові відповіла спокійно: — А ти скажи своєму знайомому, що твоя мама чесно працює й ні в кого нічого не просить. Тоді й незручно не буде. — Ти не розумієш, як це виглядає. — А ти не розумієш, що я працюю не для того, щоб гарно виглядати в очах твоїх знайомих. Інна, невістка, нарешті підняла голову. — Надіє Петрівно, Микола просто переживає. У старшому віці треба більше відпочивати. — То я й відпочиваю після роботи. — Але ж діти для того й є, щоб… Микола швидко кашлянув, і Інна замовкла. Надія помітила це. — Щоб що, Інно? — Та нічого. Просто бережіть себе. Допомоги син не запропонував. І Надія більше не заводила про це розмов
Надія Петрівна ніколи не любила розповідати людям, що їй важко. Коли кілька років тому не стало чоловіка, вона тихо прибрала його речі, залишивши у шафі тільки улюблений теплий
Та чого ти так тримаєшся за ту стару хату, Ларисо? — Вадим уже втретє за вечір повертався до тієї самої розмови, ходячи кухнею від вікна до столу. — Там дах треба підправити, паркан похилився, сад заріс так, що яблунь із дороги не видно. Продамо зараз, поки за такі будинки ще дають нормальні гроші. Я ж не пропоную витратити їх невідомо на що. Це наш шанс нарешті пожити по-людськи. Лариса повільно відсунула чашку з чаєм. Будинок у невеликому селі неподалік Черкас справді давно потребував господарської руки. Колись там жили її батьки. Тато власноруч мурував піч, мама садила під вікнами півонії, а сама Лариса ще школяркою фарбувала разом із батьком дерев’яну хвіртку в зелений колір. Вадим прекрасно знав, чому вона не хотіла продавати це місце, але останні два тижні поводився так, наче йшлося про старий холодильник, який просто займає місце. — Ти ще недавно казав, що навесні полагодимо веранду й посадимо нову малину, — нагадала вона. — А тепер раптом тобі терміново треба все продати. Чому
— Та чого ти так тримаєшся за ту стару хату, Ларисо? — Вадим уже втретє за вечір повертався до тієї самої розмови, ходячи кухнею від вікна до столу.
Доню! Тобі справді так важко поступитися однією квартирою? — голос матері в телефоні ставав дедалі гучнішим. — У тебе їх дві, Соломіє! Дві! А Христина з малою досі туляться в орендованій однокімнатній квартирі й щомісяця віддають господарям половину заробітку. Ти хоч трохи про сестру думаєш? Степан, вітчим твій, тебе стільки років годував, одягав, дах над головою давав. Невже тепер не можеш зробити щось для його доньки? Соломія повільно шаткувала капусту для салату. — Мамо, давай перестанемо називати речі не своїми іменами. Степан не виховував мене як доньку. Ми жили під одним дахом — це правда. Але між «жити поруч» і «бути батьком» є велика різниця. Христині він купував усе найкраще, возив її на гуртки, годинами допомагав із навчанням, а зі мною міг за цілий день двома словами перекинутися. Ти цього справді не пам’ятаєш? — А що він мав робити? — одразу озвалася мати. — Ти йому не рідна дитина. Не кожен чоловік узагалі погодився б жити з жінкою, яка вже має доньку. Він тебе з дому не виганяв, за стіл сісти дозволяв, комунальні послуги оплачував. Треба вміти бути вдячною
— Тобі справді так важко поступитися однією квартирою? — голос матері в телефоні ставав дедалі гучнішим. — У тебе їх дві, Соломіє! Дві! А Христина з малою досі
Увечері мали прийти сусіди — Сергій із дружиною Оксаною. Вони товаришували ще з юності, і Руслан сам покликав їх на чай і перегляд футбольного матчу. Наталя дістала гарний посуд, спекла простий пиріг із яблуками. Поки жінки на кухні мили чашки після чаю, з кімнати долинала розмова чоловіків. — Руслане, а ти свою машину лагодити збираєшся? — запитав Сергій. — Там же пороги вже зовсім поіржавіли, та й гуде вона так, ніби зараз розсиплеться. — Їздить? Їздить. Свої функції виконує, з точки А в точку Б довозить. Навіщо витрачати кошти на те, що й так працює? — Ну, друже, це ж безпека. Та й вигляд якийсь треба мати. — Вигляд — це марнославство, — повчальним тоном відповів господар дому. — Люди купують дорогі речі, щоб справити враження на тих, кого вони навіть не знають. Я цим не хворію. — А у відпустку кудись виберетеся? — запитала вже Оксана в Наталі на кухні. — Ми з Сергієм думаємо в Карпати на кілька днів поїхати, дитині гори показати, свіжим повітрям подихати. — Та навряд чи, — ніяково посміхнулася Наталя. — Вдома побудемо
— Скажи мені чесно, дитина вдома не може босоніж побігати, обов’язково було купувати це взуття на один місяць? Наталя навіть не повернулася від дитячого ліжечка. Вона повільно застібала

You cannot copy content of this page