Тату, мамо! Ви що, з глузду з’їхали?! Як це — грошей немає?! — руки Світлани тремтіли. — Я ж не нову шубу у вас прошу і не путівку на море! Нам із Максимом буквально нічим платити за оренду! Господар квартири дав час до п’ятниці, інакше викине всі наші речі на вулицю! Мати, Марія Петрівна, важко зітхнула, відводячи погляд у вікно. — Світлано, припини влаштовувати тут істерику, — сухо відповіла мати. — Ми тобі вже все сказали українською мовою. У нас немає ні копійки. Звідки ти взяла цю манеру рахувати наші гроші? Думаєш, ми тут на пенсію живемо як королі? Ціни бачила в магазинах? Комунальні послуги які приходять? Нам самим ледь вистачає на хліб та ліки. Тож нічим допомогти не можемо, крутіться самі, ви вже дорослі люди. — Дорослі люди?! — Світлана аж підскочила зі стільця. — Тобто коли Андрію, моєму брату, треба було на машину для його чергового “бізнесу”, у вас чомусь знайшлися і гроші, і збереження, які ви роками збирали! Коли йому треба було за навчання платити — ви останні копійки віддавали! А як рідній доньці, яка працює від ранку до ночі, знадобилася елементарна позика на кілька місяців, щоб підтримати сім’ю в кризу — так одразу «немає ні копійки»
— Тату, мамо! Ви що, з глузду з’їхали?! Як це — немає?! — руки Світлани тремтіли так, що вона ледь тримала чашку з остиглим чаєм. — Я ж
— Мамо, ти серйозно купила звичайний сир замість того, що я просила? — Оля з невдоволеним виглядом дістала з торби найпростіший брусок сиру. — Денис такий не їсть. У нього від нього шлунок болить, а йому зараз не можна хвилюватися, він переглядає вакансії. — Значить так, діти, — промовила мама тихо, але так твердо, що Денис мимоволі закляк. — Від завтра ми починаємо жити за іншими правилами. — Це ще за якими такими правилами? — насторожилася Оля, роблячи крок уперед. — За дорослими. Ви вирішили створити власну родину. Ви вирішили залишити цю дитину і жити разом у моїй квартирі. Я погодилася на це, бо ти моя донька. Але утримувати двох дорослих людей, які мають руки й ноги, я більше не здатна. У мене немає для цього ані грошей, ані бажання. Від завтра я купую харчі тільки для себе.Рахунки за житло ділимо порівну на всіх. Якщо ти, Олю, хочеш жити спокійно, нехай твій майбутній чоловік іде на заробітки. Куди завгодно — на пошту, у доставку, на будівництво. Не хоче він — тоді думатимеш ти, де брати кошти на життя. — Ти при своєму розумі? — Оля ображено відсахнулася. — Я взагалі-то при надії. Мені не можна перевтомлюватися. — Це стан очікування дитини, а не тяжка недуга, — рівним тоном заперечила Марія. — А Денис у нас взагалі молодий і повний сил. Моя безкоштовна їдальня закрилася. Жінка налила собі невелику порцію супу, взяла шматок хліба й пішла до своєї кімнати, залишивши молодих сам на сам із порожнім столом
— Мамо, ти серйозно купила звичайний сир замість того, що я просила? — Оля з невдоволеним виглядом дістала з торби найпростіший брусок сиру. — Денис такий не їсть.
Та на біса він тобі здався, мамо? Подивися на нього! — кричав син. — Сухий, як липова гілка, ні гроша за душею, а ти йому ще й їсти даєш! Забула, як двадцять літ тому він тебе на мороз виставив? Як ми, малі, без чобіт до школи човгали, бо він тій своїй міській пані шубу купував?! Михайло стояв посеред невеличкої світлиці. — Ти цить, Михайле, — з тією важкою твердістю мовила Степанида. Не кричи. У хаті баба лежить хвора, ти ще й сюди зі своїм криком. — Яке «цить», мамо?! — Михайло стукнув долонею по дверях. — Село регоче! Село на нас пальцями тиче! На базарі баби пліткують, що Степанида зовсім із глузду з’їхала — прийняла приблуду, який її з двома дітьми на бідність кинув! Він же згадає, як йому у місті тепло було, поки ти тут важко працювала! А тепер що? Вона його виставила? Пішов, бо вже нікому не потрібний?! — Михайле, — ледь чутно прошепотів старий батько на лаві. То був Василь. — Що «Михайло»?! Що ти мекаєш?! — син повернувся до нього, і на щоках спахнули червоні плями. — Де твої гроші, га? Де твої зяті міські? Де твоя молода лялька, заради якої ти мамині сльози на неї міняв? Що, видихнулася любов, як роса на сонці? Переписав на них усе, що мав, а як припекло, як ноги перестали ходити, то й виставили за двері? — Годі, я сказала! — Степанида гримнула
— Та на біса він тобі здався, мамо? Подивися на нього! Сухий, як липова гілка ні гроша за душею, а ти йому ще й їсти даєш! Забула, як
Людочко, ти тільки не нервуй одразу, але я вже віддала їй ключі від вашої садиби, — бадьорий голос матері в слухавці змусив Людмилу зупинитися біля плити. — Мамо, від чиєї садиби? Від нашої з Андрієм? — перепитала Люда, відчуваючи, як усередині все стискається від поганого передчуття. — Ну а від чиєї ж іще? Вона ж у вас усю зиму порожня стоїть, тільки вітер по подвір’ю гуляє. А тут людина в такій скруті опинилася. Пам’ятаєш тітку Стефу? Вона ж троюрідна сестра твого покійного батька. Приїхала підлікуватися, а ціни на житло зараз такі, що пенсії навіть на кілька днів не вистачить. Люда потерла скроні. Коли мати починала проявляти благодійність за чужий рахунок, це завжди закінчувалося головним болем для всієї родини. — Мамо, ми ж домовлялися. Ми вклали туди стільки праці й заощаджень. Андрій сам усе літо паркан ставив,будинок до ладу доводив. Як можна пускати людину без нашого дозволу? — Та що ви з того будинку святиню робите? — образилася Ольга Василівна. — Вона порядна жінка, вчителька колишня. Поживе зо два тижні, крапельниці прийме й поїде собі. Невже тобі для рідні кутка шкода
— Людочко, ти тільки не кричи одразу, але я вже віддала їй ключі від вашої садиби, — бадьорий голос матері в слухавці змусив Людмилу завмерти біля плити. —
Мамо, не приїжджай на свята, посидь краще там, де сидиш, — спокійно сказав син у слухавку. Марія навіть завмерла посеред крихітної кухні з телефоном біля вуха. — Як це не приїжджати, Дмитрику? Я ж два роки не була вдома. У тата ювілей, шістдесят років. Ми ж стільки часу не бачилися. — Ну от так, мамо. Не на часі зараз ті поїздки. Дорога далека, втомишся, перемерзнеш. Сиди собі спокійно на роботі. А гроші, які зібрала, передай бусиком через знайомих. Ми тут самі розберемося, що до чого. Марія тоді лише здивувалася. Подумала, що син просто хвилюється за її здоров’я. Та якби вона знала, чому Дмитрик насправді так наполегливо зачиняв перед нею двері рідної хати, вона б у ту ж мить кинула все й побігла на автовокзал. Два роки тому жінка поїхала на заробітки. Вдома справи йшли сутужно, роботи тямущої не було, а роки пливли.Чоловік, Микола, усе бідкався, що старість на носі, а вони так нічого путнього й не надбали. — Поїдь, Марійко, хоч на рік, — казав він тоді, дивлячись кудись убік. — Підробиш трохи. Синові треба поміч, та й хату підправити б. А там повернешся, заживемо як люди
— Мамо, не приїжджай на свята, посидь краще там, де сидиш, — спокійно сказав син у слухавку. Марія навіть завмерла посеред крихітної кухні з телефоном біля вуха. —
Ой, мамо, не починайте зараз цю нудну пісню про «чорний день»! — Світлана різко махнула рукою. — Живете у своєму старому селі, городи сапаєте, курей тримаєте — на що вам взагалі гроші?! А мені зараз потрібен потужний ривок! Інвестор ставить жорсткі умови: або я вношу повну суму до п’ятниці, або оренда приміщення в центрі міста зривається, і весь мій бізнес летить у прірву! Ви хочете, щоб вашої доньки була невдахою?! Марія Петрівна глибоко зітхнула. Мати здалася. Вона пішла до банку, зняла всі свої сто тисяч гривень — кошти, які збирала понад десять років після того, як не стало чоловіка, відмовляючи собі у найнеобхіднішому, — і віддала доньці до останньої копійки, не вимагаючи жодних розписок чи нотаріальних договорів, бо ж вірила рідній дитині. — Добре, Світланко. Я віддам тобі ці гроші, — тихо мовила тоді Марія Петрівна. — Тільки пам’ятай: це все, що в мене є. Якщо зі мною щось трапиться, у мене не залишиться навіть на найпростіші ліки. — Мамо, ну яке лікування у вашому віці, не нагнітайте! — весело сміялася тоді донька, ховаючи товсту пачку банкнот у брендову сумочку. — Скоро я вас повезу відпочивати на море в Туреччину, от побачите! Але ніякого моря не сталося
— Мамо, ти ж не хочеш, щоб через твою жадібність я втратила справу всього свого життя?! Ти ж обіцяла допомогти, а тепер відмовляєшся від мене! — голос Світлани
Ти що, зовсім совість втратив, Андрію?! Як ти міг викинути старих батьків із рідної хати й оформити їх Бог зна куди?! — голос Тетяни зривався на крик у динаміці смартфона. Андрій важко зітхнув. — Тетяно, припини істерику й говори нормально, — відповів він сухим голосом. — Ніхто нікого нікуди не викидав. Мама з татом перебувають не Бог зна де, а в приватному пансіонаті. — Не смій мені замилювати очі своїми красивими словами! — заверещала сестра з іншого кінця Європи. — Це пансіонат для старих! Будинок продано за безцінь, батьківські стіни, де ми виросли, де пройшло все їхнє життя, пішли з молотка, а ти їх просто візвіз їх подалі, бо твоїй благовірній Марині набридло за ними доглядати! — Марина тут зовсім ні до чого, — стиснувши зуби, процідив Андрій. — Моя жінка працює по дванадцять годин на добу, у нас двоє дітей-школярів, а в мами останнім часом почалися серйозні проблеми з пам’яттю, вона перестала впізнавати тата, могла залишити ввімкненою газову плиту і піти на вулицю. Ти була тут? Ти хоч раз за останні п’ять років приїхала з Польщі, щоб допомогти нам? Ні! Ти тільки дзвонила раз на місяць на п’ять хвилин і розказувала, як важко мити посуд у ресторані в Гданську
— Ти що, зовсім совість втратив, Андрію?! Як ти міг викинути старих батьків із рідної хати й оформити їх Бог зна куди?! — голос Тетяни зривався на крик
Мамо, будь ласка, не вмикай воду так сильно, коли Тарас на зв’язку, — делікатно, але з напругою в голосі просила Оксана. — Труби шумлять, це чути в його мікрофон. Ганна Михайлівна кивала, прикручувала кран до тоненької цівки й мила тарілки так тихо, ніби намагалася бути непомітною. Потім виявилося, що вона неправильно варить суп — кладе забагато засмажки, а Тарас на правильному харчуванні, йому від олії пече в шлунку. Потім з’ясувалося, що випрану білизну не можна сушити на балконі, бо вона затуляє сонце в спальні, а сушарка у ванній заважає заходити до душової кабіни. Ганна Михайлівна стала зменшуватися. Вона буквально фізично відчувала, як намагається займати в цьому просторі якомога менше місця. Вона перестала виходити на кухню вранці, поки Тарас не вип’є свою першу чашку чорної кави без цукру. Сиділа у своїй кімнаті, дивилася у вікно на асфальтований двір і чекала, доки в коридорі стихнуть його квапливі кроки.Вона вивчила розклад усіх мешканців квартири краще за будь-який годинник: знала, коли Сашко йде до школи, коли Оксана біжить на зупинку, коли в Тараса закінчується обідня перерва. А два дні тому сталася та сама нічна розмова. Ганна Михайлівна прокинулася серед ночі від того, що страшенно запекло в горлі. Звичайна спрага, яка часто буває в людей її віку від сухого повітря центрального опалення. Вона тихо, у самих вовняних шкарпетках, аби підошви капців не шаруділи по ламінату, пішла коридором до кухні. Двері до кімнати доньки та зятя були ледь причинені. Звідти чувся глухий, роздратований шепіт Тараса: — Оксано, я більше не можу. Це не життя, це якийсь гуртожиток
Ранковий туман у листопаді завжди пахне димом від спаленого листя і вогкою землею. У великому місті цей запах майже губиться серед бензинових випарів, але на сходовому майданчику дев’ятиповерхівки
Мамо, ну скільки можна повторювати одне й те саме?! — гнівалася донька. — Я ж вам чітко пояснила ще тиждень тому: ніяких маршруток, ніяких передач із сумками і тим більше ніяких приїздів до мого нового київського будинку! — голос Ольги звучав в телефоні холодно. Марія Степанівна стояла посеред простого сільського подвір’я на Вінниччині, тримаючи в мозолястих руках старий телефон із потрісканим екраном. Серце її болісно стиснулося, затремтіли руки. — Але ж Олю, ми ж просто хотіли побачити, як ти влаштувалася, як живеш. Твій тато навіть хотів передати домашньої ковбаски, ти ж так її любила з дитинства, — пролепетала жінка, відчуваючи, як по щоці покотилася гаряча сльоза. — Мамо, припиніть цю сільську самодіяльність! У мене тепер зовсім інше життя! Мій чоловік Ігор — людина серйозна, бізнесмен, ми приймаємо вдома закордонних партнерів, а не обговорюємо домашню ковбасу! Якщо ви приїдете сюди в цих своїх старих хустках і з пакунками, ви просто знищите всю мою репутацію і мій шлюб! Все, у мене нарада, не дзвоніть більше без крайньої потреби! Марія Степанівна повільно опустила руку з телефоном і сіла на дерев’яну лаву біля старої вишні, як вона сама
— Мамо, ну скільки можна повторювати одне й те саме?! Я ж вам чітко пояснила ще тиждень тому: ніяких маршруток, ніяких передач із сумками і тим більше ніяких
Таню, я мушу тобі сказати. Я сьогодні була на гуртовому ринку біля вокзалу. Проходила повз молочні ряди. І кого я там бачу? Твою свекруху! Тетяна закліпала повіками: — Валентину Семенівну? Вона ж казала, що хворіє… — Хворіє?! — обурилася Оксана. — Вона там стоїть, щоки червоні, у новій теплій безрукавці! Перед нею чотири великі бідони з молоком, гори сиру під марлею — свіжий, сухий, жирний! І черга людей стоїть. А вона сусідці по прилавку вихваляється: «Ось, продам усе до обіду, маю ще поросят здати, хочу в хаті пластикові вікна поставити й паркан новий зробити, бо перед людьми соромно зі старим жити!» Тетяна тоді нічого не сказала. Усе всередині неї вигоріло. Їх просто обдурили. Роман, коли дізнався, довго сидів мовчки: — Вона збирає гроші, Таню. Вона все життя копійку складала. — Я просто більше ніколи не хочу чути її обіцянок, — відповіла Тетяна сухо. — Не дзвони їй. Нічого не проси. Самі впораємося
Холодний осінній вітер шарпав старі віконні рами, видмухуючи з щілин залишки денного тепла. У кімнаті пахло сушеними липовими квітами, вогкістю від кутка під стелею та дитячим милом. Тетяна

You cannot copy content of this page