Та скільки там тієї картоплі?! — вигукнула Марина, плеснувши долонями по колінах. — Ну скільки? Два мішки? Три? Та ми підемо завтра в супермаркет біля дому і купимо хоч п’ять мішків! Відбірної, митої, фасованої в красиві сіточки! Порахуй бензин на двісті кілометрів туди й назад. Порахуй наші нерви, вибитий диск у твоїй спині, манікюр, врешті-решт! Де тут економіка, Андрію? Де логіка? — Тут справа не в економіці, — м’яко відповів чоловік, ховаючи очі. — Для них це… ну, спосіб жити. Якщо в льоху пусто — зима пропала. Їх так виховали. Ми їдемо не за вигодою, ми їдемо допомогти батькам. — Чудово, — Марина різко закрила кришку ноутбука, відрізаючи себе від картинки з соснами й терасою. — Просто прекрасно. Усі нормальні люди у вихідні п’ють каву, гуляють у парках або сплять до обіду. А ми поїдемо місити пилюку й кланятися кожному кущеві. Вона демонстративно пішла до шафи в коридорі, витягла стару спортивну сумку і почала шпурляти туди речі: старі запрані джинси, линялі футболки, гумові чоботи, які не бачили сонця зо два роки, і стару вітровку з відірваним ґудзиком. Кожен рух супроводжувався гучним зітханням мучениці, яка добровільно ступає на ешафот. З дитячої кімнати виглянув дванадцятирічний Максим. У його вухах висіли бездротові навушники. — А чого ви кричите? Ми завтра кудись їдемо? — До бабусі. Копати картоплю, — відрізала Марина. Хлопець спохмурнів так, наче йому щойно повідомили про скасування канікул
Стрілка годинника над кухонним столом повільно доповзала до дев’ятої вечора. На вимитій до блиску стільниці стояв відкритий ноутбук. Марина гортала фотографії заміського комплексу біля соснового лісу: білі тераси,
Галю, візьми вже телефон, бо він на всю кімнату кричить, — озвався з коридору чоловік Степан Михайлович. — Це, мабуть, Орися, зовиця твоя, моя рідненька сестра. Хто ще телефонує людям удосвіта? Галина витерла руки об рушник і натиснула кнопку. — Доброго ранку, Орисю. Щось трапилося? — Та нічого не трапилося. Я щодо огірків тобі дзвоню. Ти вже почала їх консервувати? Бо минулого року мені тільки десять банок дісталося, а я розраховувала хоча б на п’ятнадцять. Негарно якось вийшло з твоєї сторони. Ти цього року одразу відклади мені двадцять. І ще помідорів банок десять. А восени капусти зроби два великі відра. Я дітям обіцяла. Галина навіть банку з рук не випустила. Просто подивилася на неї й перепитала: — Орисю, ти зараз замовлення робиш? — Яке ще замовлення? Я тобі кажу, скільки нам треба, щоб потім не вийшло, як торік. Ти ж усе одно робитимеш. — Я ще навіть для себе нічого не зробила. — То роби, я ж тебе не затримую. Добре, двадцять огірків, десять помідорів і два відра капусти. Запиши, бо забудеш. Зв’язок обірвався. Галина повільно поклала телефон на стіл
О пів на сьому ранку на кухні у Галини Семенівни вже кипіла вода, на підвіконні лежали парасольки кропу, а на великому столі рівними рядами стояли чисті банки. Огірки
От скажіть мені, люди добрі, для чого ото їздити кудись? — не вгамовувалася свекруха, повертаючись до гостей за підтримкою. — У селі роботи непочатий край. Трава не кошена, коло хати завжди є до чого руки прикласти. А міські тільки й знають, що на спа-процедурах вилежуватися. Працьовита людина вдень не лежить, їй совість не дозволить. Вона зміряла мого батька таким докірливим поглядом, ніби він особисто винен у тому, що в неї вдома цьогоріч погано вродили кабачки. Тато в мене все життя викладав у коледжі. Він людина делікатна, спокійна, із тихим голосом і звичкою згладжувати будь-які гострі кути. Тато лише лагідно підняв очі, підправив дужку окулярів і спокійно поклав серветку біля своєї тарілки. — Ганно Василівно, кожному потрібен свій перепочинок, — тихо мовила мама. — Ми цілий рік із дітьми в школі, шуму багато, зошитів гора. Хотілося трохи тиші та змінити обстановку. Я сиділа поруч із чоловіком і мовчки тримала в руках склянку з узваром. Мені не хотілося влаштовувати сварку на святі Романа. Сім’я мого чоловіка завжди пишалася своєю надмірною господарністю. У їхньому розумінні будь-який відпочинок, де людина не тримає в руках лопату, вважався лінощами й марнотратством. Якщо ти не виснажився до темряви в очах, отже, твій день минув даремно
— Краще б ви ці гроші дітям віддали або паркан новий поставили, ніж байдики бити і такі гроші витрачати на дурниці! Голос моєї свекрухи, Ганни Василівни, пролунав так
Я його про це не просив, — луною билося у вухах Денисове кинуте зопалу речення. Іван повільно поставив склянку на клейонку. Він підвівся, не глянувши ні на сина, ні на неї. — Піду корову перепну, — глухо кинув він кудись у простір між ними і вийшов. Рипнули двері. Клацнув замок. На кухні лишилися тільки Оксана, Денис і холодильник, що рівно,байдуже гудів. — Мамо, ну чого ти мовчиш? — Денис нервово провів рукою по волоссю. — Скажи ще, що я неправий. Ти нащо все це перекрутила? Ми ж учора домовилися. Ти сама сказала: «Шукай машину». Я пів ночі оголошення дивився, хлопцям на роботі роздзвонив, що скоро на колесах буду. А тепер виходить, я брехун? Перед ким ти задню даєш? Перед ним? Оксана подивилася на сина. У його голосі бриніла дитяча образа, але за нею проглядала доросла, холодна самовпевненість. — Денисе, як у тебе язик повернувся сказати, що він тобі чужий? — голос Оксани тремтів, хоч вона з усіх сил намагалася говорити рівно. — Ти пам’ятаєш, скільки тобі було, коли батько твій утік? Десять. Ти плакав за кожним святом, бо в інших батьки були, а в тебе — порожнє місце. Хто тобі перший велосипед склав? Хто руки в бензині вимивав, щоб ти міг із хлопцями ганяти? Хто тебе до лікарні на руках ніс, коли апендицит прихопив, а швидка не могла доїхати через снігові замети
Італійське сонце ніколи не гріло так, як удома. Воно лише пекло — монотонно, безжально вибілюючи теракотову плитку на подвір’ї синьйори Елеонори. Вісім років Оксана жила за годинником цієї
Андрію, ти куди зібрався? — Наталя зупинилася посеред передпокою, навіть не встигнувши зняти легке осіннє пальто. — Що це за цирк? Біля шафи стояла велика дорожня валіза, на дивані лежали складені сорочки, джинси, зарядні пристрої, документи та дві пари взуття. Чоловік ходив між спальнею й вітальнею так швидко, наче боявся, що дружина поставить запитання раніше, до того, як він застібне останню блискавку. — Я питаю серйозно. У тебе завтра якась поїздка? Чому я про неї нічого не знаю? Андрій завмер із светром у руках, кілька секунд дивився на дружину, а потім поклав річ до валізи й старанно розправив рукави. — Наталю, тільки не починай хвилюватися. У нашій компанії відкривають новий офіс у Братиславі. Ми підписали великий контракт із європейським замовником, і керівництво вирішило перевести туди частину команди. Я входжу до цієї групи. І поїду я без тебе, збираюся сам
— Андрію, ти куди зібрався? — Наталя зупинилася посеред передпокою, навіть не встигнувши зняти легке осіннє пальто. Біля шафи стояла велика дорожня валіза, на дивані лежали складені сорочки,
А вечерю, Надіє Василівно, ви відтепер готуєте собі самі. Соломія опустила на стіл важкі пакети з продуктами. Пальці затерпли від ручок, плечі нили після довгої дороги в переповненій вечірній маршрутці через затори. Єдине, про що вона мріяла всю дорогу з роботи — швидко стушкувати овочі з м’ясом, перевдягтися у домашнє і нарешті витягнути втомлені ноги на дивані. Свекруха, яка гостювала в них уже третій день через те, що в її будинку міняли старий стояк, стояла біля плити у чужому квітчастому халаті. — А я тут лад трохи навела, поки тебе не було! Оголосила Надія Василівна бадьорим голосом і підтягнула поли халата, дивлячись на невістку з виразом людини, яка щойно зробила велику послугу і чекає щирої подяки. — Дякую, — стримано відповіла Соломія, намагаючись не показувати втоми. Вона потягнула на себе нижній висувний ящик кухонного гарнітура, щоб дістати улюблене кухонне начиння. Порожньо. Зазирнула в духовку, де завжди стояла важка чавунна гусятниця. Там теж було порожньо. Сковорідки для тонких млинців із міцним захисним дном на її звичному гачку теж не виявилося. — А що це ти шукаєш? — із підозрою запитала свекруха, уважно спостерігаючи за рухами невістки
— А вечерю, Надіє Василівно, ви відтепер готуєте собі самі. Соломія опустила на стіл важкі пакети з продуктами. Пальці затерпли від ручок, плечі нили після довгої дороги в
Тобі ця хата все одно ні до чого, ти ж у нас розумна, сама на все заробиш, а братові треба було допомогти стати на ноги! Ці слова мамині впали в саму душу, як важкий холодний камінь. Надія стояла посеред батьківської вітальні й тримала перед собою витяг із реєстру нерухомості. Папірець був білий, чистий, із печаткою, але від нього віяло такою гіркотою, що перехоплювало подих. У хаті стояв знайомий із дитинства запах пирогів із яблуками та сушеної м’яти. Усе навколо здавалося рідним, теплим, затишним, як у дитинстві. Тільки от життя, яке вона вважала правильним і чесним, розсипалося на дрібні друзки прямо зараз. — Мамо, ви справді не розумієте, що ви зробили? — тихо запитала Надія. Вона не кричала, не розмахувала руками, навіть голос її не тремтів. Коли людина стикається з великою неправдою від найближчих, кричати не хочеться. Хочеться просто мовчати й дивитися у вічі тим, кого любив усе життя
— Тобі ця хата все одно ні до чого, ти ж у нас розумна, сама на все заробиш, а братові треба було допомогти стати на ноги! Ці слова
Твоє золото все одно лежить без діла, тож здамо його в ломбард, а за навчання онука заплатимо, — спокійно мовила свекруха і відсьорбнула з горнятка теплий чай. — Чиє золото ви зібралися здавати, Ганно Василівно? — перепитала невістка. Вона навіть не повернулася, сподіваючись, що недочула або свекруха невдало жартує. — Твоє, Мариночко, твоє, — лагідним, майже медовим голосом відповіла Ганна Василівна. — Те, що тобі від покійної тітки залишилося. Важке таке, старовинне. Ти ж його взагалі не носиш, пилом припадає в шафі. А в хлопця зараз усе майбутнє вирішується. Не чужа ж дитина, син мого Мирослава. Марина повільно закрутила кран. Взяла серветку, витерла долоні й лише тоді повернулася до столу. Денисові, синові Мирослава від першого шлюбу, нещодавно виповнилося вісімнадцять. Усе літо парубок гуляв із друзями, до пізньої ночі сидів у комп’ютерних забавках і про підготовку навіть не згадував. Коли оприлюднили списки вступників, дива не сталося — на бюджетне місце він не пройшов
— Твоє золото все одно лежить без діла, тож здамо його в ломбард, а за навчання онука заплатимо, — спокійно мовила свекруха і відсьорбнула з горнятка теплий чай.
Сергію! Чому ти не сказав мені, що твоя мама живе тут уже третій день? — розсердилася дружина. — Вона подзвонила в суботу. У неї ремонт, удома незручно. Я подумав, що кілька днів нічого не змінять. Ти була у відрядженні, я не хотів тебе відволікати. — Повідомлення «Мама кілька днів поживе в нас» забрало б у тебе хвилину. — Згоден. Треба було написати. — Тепер друге. Чому вона спить у нашій кімнаті? Сергій відвів погляд. — Спочатку мама була в іншій кімнаті. А потім сказала, що диван незручний. — І ти запропонував їй наше ліжко? — Не зовсім. Вона сама перенесла речі. Я прийшов із роботи, а все вже було там. — І що ти зробив? — Нічого. — Чому? Сергій потер долонею чоло. — Бо знав, що почнеться довга розмова. Мама скаже, що я став байдужим, що для дружини готовий на все, а для неї навіть нормальної кімнати шкода. Я повернувся втомлений і вирішив, що простіше потерпіти кілька днів
— Сергію, я ж учора просила тебе не купувати квиток на вівторок. Нарада закінчилася раніше, тому я повертаюся сьогодні ввечері. Я вже в дорозі до вокзалу, а приблизно
Тобі шкода для моєї сестри кількох сіток бульби? Ми ж одна родина, а ти поводишся як чужа! Мирослава навіть ложку опустила, дивлячись на чоловіка. Чай у чашці холонув, а повідомлення у спільному сімейному чаті у вайбері світилося на екрані телефона з самого ранку. Чоловік, Василь, написав туди ще до сніданку: «Люді вісім сіток, мамі дві. Решту заберемо собі». Без жодного знака питання. Без «як думаєш» чи простої поради з людиною, яка біля тієї ниви провела всі вихідні. Картоплиння на городі тільки починало жовкнути. Земля ще тримала врожай, а в родині його вже порахували, зважили і подумки завантажили в багажники. Мирослава дивилася у вікно на свої сотки й розуміла: якщо зараз просто змовчати, то до наступного літа чужим стане не лише врожай, а й уся ділянка. Цю ділянку вона не отримувала в спадок і не ділила ні з ким під час весілля. Вона купила занедбану хатину з городом за кілька років до знайомства з чоловіком. Тоді там був суцільний пирій, напіврозвалений паркан і стара криниця з мулом. Перші два сезони Мирослава виводила бур’яни власноруч, приводила до ладу ґрунт і потроху лагодила дах. Коли вийшла заміж, Василь став приїздити з нею
— Тобі шкода для моєї сестри кількох сіток бульби? Ми ж одна родина, а ти поводишся як чужа! Мирослава навіть ложку опустила, дивлячись на чоловіка. Чай у чашці

You cannot copy content of this page