Ну а що моя?! Нормально все з нею. Видресирував я свою дружину за сорок років спільного життя, — хвалився гордовито Богдан другу. — Кажу їй, наприклад, що прийду пізно від друзів, аби вдома вже була тиша й усі спали. Так вона й робить, слово в слово. — Ого, серйозно? А вона що? — Вона-то? — самовдоволено сміявся Богдан. — А все чудово. І напоїть, і нагодує, і спати вкладе без зайвих розмов. Кажу ж тобі, тримаю в руках, видресирував повністю. Соломія, донька, відчула, як усередині все закипає від люті. А коли вона глянула на матір і зрозуміла, що та теж чула це цинічне слово «видресирував», їй стало боляче. Тітка Валя, жінка спостережлива і дуже гостра на язик, теж усе чула. Коли чоловіки повернулися до столу, вона дочекалася моменту, коли вони знову вийшли на свіже повітря, нахилилася через стіл до Катерини й тихим, але рішучим голосом сказала: — Катрусю, а скажи мені на милість, чого ти це все терпиш? Мій Вітька теж колись із характером був, але я йому швидко пояснила межі дозволеного. Один раз гарячу вечерю не подала — і все, як підмінили чоловіка, тепер по струнці ходить! Катерина лише втомлено махнула рукою, навіть не дивлячись на гостю: — Та ну тебе, Валю. Що ти говориш. Він же не зі зла, просто характер такий складний. Що вже тепер у нашому віці змінювати
— Ну куди ти знову поспішаєш, Катю? — звичним зверхнім тоном кинув чоловік, мляво помішуючи цукор у чашці. Тихе провінційне місто зустрічало затяжну осінь м’якими пастельними фарбами, розсипаючи
Твоя мама має повернути нам гроші, які ми вклали в її будинок. Якщо ти мене в цьому не підтримаєш, то я йду від тебе і нас чекає непросте розлучення. — Юлю, ну як ти собі це уявляєш? Вона ж тільки поховала батька. Як я прийду і скажу: «Мамо, віддай»? — А як ми віддавали останні заощадження, Романку? — вона нарешті обернулася. — Як ми два роки жили без відпочинку, купуючи матеріали, цемент, замовляючи нові рами? Ти тоді не питав, як це виглядає. Він мовчав. Сказати не було чого. Усе почалося чотири роки тому, у день їхнього весілля. Точніше, навіть не на самому святі, а трохи пізніше, коли вони святкували новосілля в орендованій квартирі. Весілля в них було тихим. Юля взагалі хотіла просто розписатися в гарних сорочках, посидіти з батьками в затишному куточку й поїхати хоча б на кілька днів у гори. Але свекруха, Галина Степанівна, тоді заявила категорично: так не роблять, люди не зрозуміють, родичі образяться. Роман не став сперечатися. У їхній родині з матір’ю взагалі ніхто ніколи не сперечався. Батько, Василь Дмитрович, чоловік м’який і лагідний, просто мовчки кивав і виходив на балкон покурити. Так було простіше для всіх
— Твоя мама має повернути нам гроші, які ми вклали в її будинок. Якщо ти мене в цьому не підтримаєш, то я йду від тебе і нас чекає
Ти цю зелень у тарілки навіщо накришила, Софіє? — невдоволено мовила мати чоловіка. — Ховаєш від людей те, що курки на всіх не вистачить? — Тамара Петрівна опустила металевий ополоник назад у каструлю і зверхньо обвела поглядом накритий стіл. Софія акуратно поклала ножа біля дерев’яної дошки. Серце на мить стиснулося від знайомого неприємного холодку: — Це свіжі духмяні трави, Тамаро Петрівно. Для вишуканого аромату. М’яса у страві достатньо для кожного, не хвилюйтеся. — Аромату їй захотілося, — іронічно усміхнулася свекруха, поправляючи комірець халата. — Люди на свято приходять нормальну ситну їжу їсти, а не траву жувати. Марку, синку, подай мені тарілку. Сама накладу страву, поки твоя дружина гостей голодом не заморила. — Я даю вам час зібратися, більше ви у нас не пробудите і дня, — не втрималася невістка. — Ти виганяєш матір?! — підскочив Марко. — Я виганяю людину, яка перетворила моє життя на пекло, — твердо відповіла Софія. — Якщо ти вважаєш її правою — збирайся разом із нею. Вибір за тобою. Тамара Петрівна з криками почала кидати речі у свої клітчаті сумки, а Марко розгублено стояв у коридорі, не знаючи, що робити
— Ти цю зелень у тарілки навіщо накришила, Софіє? Ховаєш від людей те, що курки на всіх не вистачить? — Тамара Петрівна опустила металевий ополоник назад у каструлю
Ярослав підхопив валізу, випростав спину і гордо глянув на дружину. Він був у своєму найкращому святковому костюмі, який купували кілька років тому на ювілей його швагра. Туфлі вичистив так, що вони блищали. Вигляд мав величний, наче йшов не з власної квартири у невідомість, а вирушав підкорювати столицю. — Валіза важка, — тихо сказала Любов, зробивши невеликий ковток чаю. — Пішки підеш чи машину викличеш? — Звісно, на машині поїду! Я можу собі дозволити зручність. Моє нове життя починається просто зараз, цієї ж хвилини. На розлучення сам подам, тобі навіть бігати не доведеться. Житло поки чіпати не буду, живи собі спокійно, згадуй мою доброту. — Дякую за таку щедрість, — ледь помітно посміхнулася жінка. — А ключі від хати на поличку покладеш? — Та будь ласка! — Ярослав демонстративно поклав зв’язку ключів на край тумбочки біля дзеркала. — Мені від тебе чужого не треба. Вхідні двері зачинилися з глухим звуком. У помешканні запанувала дивна, незвична тиша. Любов сиділа за старим кухонним столом, відчуваючи, як усередині поволі зникає важкість, що давила їй на плечі останні кілька місяців. На стіні цокав годинник. За вікном падав дрібний осінній дощ, тихо вмиваючи шибки. Жінка перевела погляд на скатертину. Біля її правої руки лежала блискуча банківська картка з золотавою смужкою
— Якщо жінка не вміє надихати свого чоловіка, то гріш їй ціна у базарний день! — голосно сказав Ярослав, із зусиллям затягуючи блискавку на великій дорожній валізі. —
Ти чого там стоїш? — буркнула свекруха, побачивши невістку на порозі. — Ми просто хотіли подивитися, на кого квартира оформлена. В родині ж повинні розуміти, що кому належить, — абсолютно незворушно вимовила Марія Петрівна, навіть не намагаючись закрити ящик з документами. Софія мовчала кілька довгих секунд, відчуваючи, як усередині зростає хвиля обурення. Вона зробила кілька кроків уперед, вихопила папку з рук Катерини, зовиці, й різко промовила: — А якби я зараз почала читати твої особисті банківські договори, Катре, ти б теж казала, що просто цікавишся звичайною родиною? Катерина спахнула, відступивши назад: — Причому тут мої банківські рахунки і мої гроші? У нас питання загальне, родинне, ми ж всі свої! Саме ця фраза зачепила Софію найдужче. Бо квартира дійсно мала стосунок до родини, але зовсім не так, як це собі уявляли Марія Петрівна та Катерина. Софії було тридцать вісім років, а її чоловікові Максиму — сорок. Вони мешкали в затишному місті Рівне і були одружені вже одинадцять років. Простору двокімнатну квартиру площею шістдесят один квадратний метр вони придбали шість років тому
— Ти чого там стоїш? Ми просто хотіли подивитися, на кого квартира оформлена. В родині ж повинні розуміти, що кому належить, — абсолютно незворушно вимовила Марія Петрівна, навіть
Біжи на базар по м’ясо, ми ж не дозволимо, щоб моя мама їла пісні макарони, вона ж все життя на нас поклала! Саме цими словами Михайло зустрів свою дружину на порозі кухні о сьомій ранку. Він навіть не поцікавився, як вона спала після нічного чергування. Йому було байдуже, що вона ледь трималася на ногах від утоми. Головне — родина вже виїхала. Надія повільно підняла очі на чоловіка. Вона стояла біля вікна, тримаючи в руках горнятко з теплою водою. — Михайле, я нікуди не побіжу, — спокійно і тихо мовила вона. — Як це не побіжиш? — чоловік аж зупинився посеред кімнати, розвівши руками. — Ти що, з глузду з’їхала? Мама телефонувала з дороги, вони вже за містом. З нею дядько Василь, тітка Галина і двоюрідні брати з дітьми. Чоловік вісім буде. Вони їдуть голодні! — То нехай заїдуть у їдальню або куплять собі щось по дорозі, — відповіла жінка, дивлячись йому просто у вічі. — У яку ще їдальню? — Михайло навіть образився від такої зухвалості. — Мама домашніх голубців чекає, ти ж знаєш, як вона любить твої крученики. А дядько Василь магазинних салатів терпіти не може. Треба ще пирогів напекти і дерунів насмажити. У тебе ж руки золоті, Надійко, хутко збирайся
— Біжи на базар по м’ясо, ми ж не дозволимо, щоб моя мама їла пісні макарони, вона ж все життя на нас поклала! Саме цими словами Михайло зустрів
Знову витрачаєш гроші на якісь модні дурниці, — щоразу лунав сухий, невдоволений голос свекра, коли Мирослава розбирала пакети з продуктами після ранкового ринку. — Навіщо купувати цілу курку у вакуумній упаковці, коли набагато вигідніше взяти звичайні шийки чи суповий набір? А сметана ця навіщо така жирна та дорога? Вона ж шкідлива для здоров’я і б’є по кишені, треба брати найпростішу, з уцінкою. Омелян Петрович ніколи не підвищував голос і не влаштовував гучних скандалів. Він просто кидав свої єхидні зауваження ніби між іншим, оцінюючи кожен шматок хліба, який невістка нарізала до обіду, і кожну ложку цукру, яку всипала до чаю. Мирослава відчувала себе так, ніби постійно перебуває під суворим наглядом комісії. Якось у неділю вона готувала святковий сімейний обід, запікаючи рибу в духовій шафі з ароматними травами та лимоном. Свекор зайшов до кухні, мовчки постояв за її спиною, пильно спостерігаючи за кожним рухом, а потім холодно мовив: — Навіщо ти її так пересушуєш у духовці? Моя покійна дружина готувала зовсім інакше, просто і без зайвих кулінарних приколів. Вона тоді промовчала, але зрозуміла, що далі діла немає
— Кохана, батька мій переїжджає до нас, — одного дня мовив чоловік. Сонце тільки-но торкнулося дахів високих київських багатоповерхівок, заливаючи затишну трикімнатну квартиру теплим ранковим світлом. Мирослава саме
Кому ти взагалі потрібна з двома дітьми? Ти хоч у дзеркало на себе дивилася останнім часом? Надія стояла біля під’їзду з важким пакетом у руках і мовчала. Син тримався за її куртку, а донька притискала до себе шкільний рюкзак. Поруч сусідка вибивала килимок, удаючи, що нічого не помічає. Ярослав стояв перед ними, засунувши руки в кишені новенької куртки, і дивився так, наче робив велику послугу своєю присутністю. — Ярославе, не починай при дітях, — тихо сказала Надія. Вона намагалася говорити рівно, щоб малі не відчули її хвилювання. — А що я такого сказав? — він байдуже знизав плечима. — Я ж просто кажу правду. Жоден притомний чоловік не візьме на себе такий тягар. Ти б краще спасибі сказала, що я хоч іноді приходжу. Донька, дванадцятирічна Марічка, опустила очі й тихо смикнула маму за рукав: — Мамо, ходімо вже додому, будь ласка
— Кому ти взагалі потрібна з двома дітьми? Ти хоч у дзеркало на себе дивилася останнім часом? Надія стояла біля під’їзду з важким пакетом у руках і мовчала.
Софія ніколи раніше не дозволяла собі зазирати до мобільного телефона свого чоловіка Маркіяна. Просто за довгі чотирнадцять років шлюбу Маркіян жодного разу не давав жодного приводу для найменших сумнівів. Він завше підіймав слухавку виключно в її присутності, ніколи не перевертав гаджет екраном донизу і міг спокійно залишити телефон на кухонному столі. Софія вважала це найкращим свідченням справжньої довіри в родині. Та одного дня, поки Маркіян зачинився у ванній кімнаті, звідки лунав приємний шум теплої води, Софія на кухні натхненно шаткувала свіжі овочі для вечірнього салату. Краєм ока вона помітила, як темна поверхня мобільного раптово спалахнула яскравим світлом, сповіщаючи про надходження нового повідомлення. Вона навмисно відвернула голову в інший бік, проте ім’я відправника неможливо було не помітити. На екрані чітко світилося знайоме ім’я — сусідка по дачі, пані Світлана. А одразу під ним красувався короткий, але красномовний текст: «Коли сьогодні приїдеш до мене?» Софія завмерла посеред кухні. Зі Світланою вони були знайомі без малого ціле десятиліття
Тихий вечір у просторій квартирі на окраїні Чернігова наповнювався звичними домашніми звуками, коли звичний плин життя раצом дав тріщину. Софія ніколи раніше не дозволяла собі зазирати до мобільного
Я теж хотіла бути доброю сусідкою. Бо хто не знає простого правила: новий дім починається не з паркану, а зі злагоди з тими, хто поруч. У перший же тиждень Степан підійшов, привітно посміхнувся і спитав, чи не проти я, якщо він кине шланг до мого виходу. — Мені лише для хати, Галинко, — запевняв він лагідним голосом. — Чай заварити, посуд сполоснути. По-сусідськи, як заведено. Я погодилася без зайвих думок. Мені здавалося, що це природно. Земля дає воду всім, навіщо жаліти? Того ж дня через межу потягнувся довгий гумовий шланг, сховався в малиннику і пішов просто до літньої кухні сусіда. Але його ранкове зауваження про перекритий кран мені не сподобалось. Я підійшла ближче до межі, обтрушуючи рукавиці від вологого ґрунту. — Степане, я закриваю вентиль на ніч, тому що в системі тримається високий тиск. Якщо раптом зірве з’єднання, заллє половину городу, а автоматика може зламатися, працюючи без упину. Сусід лише махнув рукою, ніби відганяв настирливу комаху. — Та що їй буде, тій залізяці! Роками так стояло, і жодної біди не трапилося. Це ви, міські, звикли над кожною копійчаною деталлю тремтіти. Залиш відкритим, не роби собі й людям зайвого клопоту. Він розвернувся і неквапливо пішов углиб свого двору, навіть не чекаючи, що я скажу у відповідь
— Ти б, Галю, кран на трубі на ніч не перекривала, бо мені вранці вмитися нічим, — сказав сусід, спираючись на мій паркан так невимушено, ніби все життя

You cannot copy content of this page