Віро, ну нащо знову починати? У мене був важкий робочий тиждень. Я маю право хоч у суботу просто полежати і ні про що не думати? Почепить вона твою поличку. Завтра зроблю. Це «завтра» було його улюбленою відмовкою. Зручною, м’якою, безрозмірною. Воно ніколи не наставало, зате чудово захищало від будь-яких домашніх справ. Віра подивилася на його спокійне, вгодоване обличчя, на розкидані шкарпетки біля дивана, на те, як він знову опустив очі в екран. І в цю мить усередині неї щось остаточно обірвалося. Не було бажання кричати, бити посуд чи доводити свою правоту. Прийшов дивний, холодний спокій. Той самий спокій, коли жінка просто перестає сперечатися і починає діяти. Вона мовчки повернулася і пішла до столу, де стояв ноутбук. Роман краєм ока помітив, що вона пішла, і з полегшенням зробив звук телевізора гучнішим. Він щиро вирішив, що переміг і цього разу. А Віра тим часом відкрила сторінку оголошень місцевих майстрів. Пальці швидко набрали потрібний запит: дрібний побутовий ремонт, виклик фахівця додому. Через п’ять хвилин принтер зашурхотів папером і видав охайний аркуш
— Якщо в тебе є час лежати на дивані й гортати дурні відео в телефоні, то знайдеться й хвилина прикрутити поличку! Чи мені вже чужого чоловіка кликати, щоб
Мамо! Що сталося? Ти квартиру продала? — стривожилася донька. — Там квартиранти з’їхали? Тобі терміново потрібні гроші? — Нічого я не продала, — спокійно відповіла сімдесятирічна Галина Петрівна. — І Марічка з чоловіком нікуди не з’їхали. Учора заплатили, як завжди. — Тоді я взагалі нічого не розумію. Ти ж знаєш, що п’ятого числа в Артема англійська, у Софійки танці, ще комунальні треба закрити. Ми ж завжди так планували, а ти не вислала грошей. На іншому кінці запала коротка тиша. — От саме про це я й хочу поговорити. Не телефоном. — Але ти могла хоча б попередити! Я розраховувала на ці гроші. — Знаю. — Якщо знаєш, навіщо ставити мене перед фактом? — Наталю, приїдь увечері. Я борщу зварю. — Мамо, до чого тут борщ? — До того, що серйозні сімейні розмови. Наталя навіть не всміхнулася. — Я після роботи заїду. Галина Петрівна поклала телефон на підвіконня й повільно повернулася до плити. Квартира, через яку тепер мала відбутися непроста розмова, дісталася Галині від старшої сестри понад сім років тому. Всі роки вона здавала її оренду і гроші віддавала доньці, а тепер вирішила все собі залишати
У перший понеділок квітня Наталя прокинулася раніше будильника. За вікном уже гуркотів перший тролейбус, на кухні тихенько гудів холодильник, а телефон, залишений на зарядці біля чайника, раптом засвітився.
Василю, гарячого обіду сьогодні немає, — спокійно відповіла я. — Ми вас не чекали, нічого не варили, а ввечері взагалі йдемо у справах. У кімнаті запала повна тиша, тільки ложечка брязнула об чашку. Христина невпевнено засміялася, подумавши, що це якийсь розіграш. — Ой, та годі вигадувати, у тебе завжди повні полиці наготовлені, що ти ховаєш їжу від рідні? Вона рішуче підвелася, пішла на кухню і широко відкрила холодильник. Звідти повіяло прохолодою і порожнечею. Христина мовчки дивилася на самотній лимон і мінералку, не вірячи власним очам. Вона смикнула морозильну камеру — там лежали лише форми для льоду. Тітка Софія, запідозривши якусь таємницю, вирішила перевірити хлібницю на горішній полиці. Вона швидко потягнулася вгору, але слизькі домашні шкарпетки поїхали по гладкій плитці підлоги. Тітка не втримала рівноваги, вхопилася рукою за дверцята, і нещасна половинка лимона покотилася до її ніг
— Людочко, ми тут якраз повз ваш будинок їхали, то швиденько став чайник і діставай щось ситне з холодильника, бо мій Василько від самого ранку навіть рисинки в
Я втретє питаю: де тридцять вісім тисяч гривень із зеленого конверта? — розгнівано запитувала Лариса в чоловіка, коли побачила, що гроші пропали. — Ми пів року відкладали на пральну машину, бо стара вже стрибає ванною, наче збирається самостійно виїхати з квартири. Учора гроші були, сьогодні конверт порожній. Тільки не кажи, що знову допоміг своєму братові з ремонтом будинку. Лариса стояла біля плити у своїй тернопільській квартирі й тримала конверт перед чоловіком. На сковорідці шкварчали деруни, електричний чайник клацнув і замовк, а Роман сидів біля вікна та складав окуляри у футляр. — Петро нічого не просив. — Тоді де гроші? — Я взяв. — Це я вже зрозуміла. Навіщо? — У суботу покажу. — Ні, Романе. Зараз. Мені набридли твої таємниці. Тридцять років я повинна здогадуватися, що ти думаєш, чому мовчиш, куди збираєшся. Досить. Хочеш жити сам по собі — живи. Я подаю на розлучення. Роман підняв очі. — Добре. Лариса завмерла з лопаткою в руці. — Що добре? — Розлучаймося. — Ти зараз серйозно? — Так. — І навіть не скажеш: «Ларисо, заспокойся»? — Ні. — Не попросиш мене не гарячкувати? — Теж ні. Вона вимкнула плиту й сіла навпроти. — Тридцять років ти мене зупиняв. — Саме тому сьогодні не буду
— Романе, залиш ту чашку й подивися на мене. Я втретє питаю: де тридцять вісім тисяч гривень із зеленого конверта? Ми пів року відкладали на пральну машину, бо
Андрію, скажи, будь ласка, що це не мої коробки стоять під навісом біля воріт. Олеся не знімала пальта. Вона стояла посеред передпокою їхнього будинку неподалік Івано-Франківська й дивилася крізь скляні двері на подвір’я. Надворі цілий день сіяв дрібний осінній дощ. Вода стікала з даху тонкими струмками, а біля господарського приміщення темніли п’ять великих картонних коробок. Андрій навіть не обернувся. Він стягував робочі черевики й сердито відсовував ногою її домашні капці. — Якщо питаєш про ті великі, то твої. Я звільнив комору. Олеся повільно поставила сумку на тумбу. — Навіщо? — Бо мені треба місце. — Для чого? — Для обладнання. Я ж учора говорив. Твої речі мені заважють, тому там тепер мають стояти мої, я ж тут господар, тому й сам вирішую. Олеся вийшла надвір. Дощ лив, як з відра. Вона підхопила першу коробку й відразу відчула, що дно стало м’яким. Картон прогнувся, і їй довелося підтримати коробку коліном і таки переносити її
— Андрію, скажи, будь ласка, що це не мої коробки стоять під навісом біля воріт. Олеся не знімала пальта. Вона стояла посеред передпокою їхнього будинку неподалік Івано-Франківська й
Синочку, тоді часи були скрутніші, ти ж знаєш, — винувато промовила мати, опускаючи очі. — Та й не було таких тоді. А Назарчикові пощастило, останні залишки розпродували. Увечері, коли в кімнаті згасло світло і за вікном чулося лише рівне гудіння вечірнього приміського поїзда, Любомир повернувся на бік і тихо покликав брата. — Спиш уже, чи що? — Ні, на зірки дивлюся, — по-дитячому щиро озвався Назар з нижнього ярусу ліжка. — А знаєш, чому тобі той костюм із вишивкою купили, а мені ні? — Чому? Бо я гарно поводився? Любомир глухо й недобре хихикнув у темряві. — Бо тебе пожаліли. Батьки не хотіли, щоб ти почувався чужим. Вони тебе взагалі з сиротинця забрали, коли ти зовсім крихітним був. Тебе там хтось залишив під дверима в коробці, а вони повз проходили і підібрали, бо їм шкода стало
— Якщо ви принесете додому ще одну дитину, я просто зберу свої речі й піду жити до сусідів, бо ви мене більше не любите! Семирічний Любомир стояв посеред
Тітко Марто! Тут до нас прийшли! — в порозі крикнула незнайома дівчина. — Ви хто? За кілька секунд у коридор вийшла молода жінка приблизно Соломіїного віку. Побачивши гостю, вона різко зупинилася. — Ви до кого? — Це я хотіла б запитати. Мене звати Соломія. Я дружина власника цієї квартири. Жінка змінилася на обличчі. — Дружина? — Так. Назара Коваля. А ви? Дівчинка переводила погляд з однієї жінки на іншу. — Тітко Марто, а це татова знайома? Соломія перестала дихати на кілька секунд. — Чия знайома? Марта одразу нахилилася до дівчинки. — Даринко, сонечко, іди домалюй свій будиночок. Я зараз прийду. Дівчинка слухняно пішла до кімнати. Соломія повільно зайшла в передпокій і сама зачинила за собою двері. — Тепер поясніть мені, що відбувається. — Мабуть, вам краще поговорити з Назаром, вашим чоловіком. — Обов’язково поговорю. Але зараз я стою у квартирі свого чоловіка, де живе дитина, яка назвала його татом. Тому почнемо з вас. Марта сперлася долонею об комод. — Я не її мама, якщо ви про це подумали. — А хто? — Старша сестра її мами. Я не очікувала, що ви прийдете, мені тепер так незручно
— Назаре, тільки не кажи, що знову збираєшся на нашу річницю у своїй сірій сорочці, — засміялася Соломія, стоячи перед дзеркалом у спальні й прикладаючи до себе темно-зелену
Сергію? Що це таке? — гукнула дружина, повільно знімаючи куртку. — У нас хтось є? З кухні почувся жіночий сміх. — О, нарешті господиня повернулася! А ми вже думали, що ти до ночі десь ходитимеш! Мар’яна завмерла з шарфом у руках. За мить у коридор вийшла Оксана, старша сестра Сергія. За нею показався її чоловік Павло, а сам Сергій стояв трохи далі з таким виразом обличчя, ніби сподівався непомітно злитися з бежевими шпалерами. — Сюрприз! — широко усміхнулася Оксана. — Ми до вас на вихідні. Давно ж не бачилися. Мар’яна подивилася спочатку на неї, потім на дві сумки, тоді на чоловіка. — Сергію, можна тебе на хвилину? — Та чого там шептатися? — махнула рукою Оксана. — Ми свої. Краще скажи, що будемо їсти. Павло ще дорогою казав, що за домашнім борщем скучив. — Я взагалі-то казав про деруни, — озвався Павло з кухні. — Але від борщу теж не відмовлюся. І щоб часничок був. Мар’яно, ти ж умієш нормально готувати? Мар’яна повільно поклала ключі на полицю. — Сергію. На хвилину йди сюди. Бо я щось зовсім не розумію, що вже відбувається
Мар’яна мріяла лише про гарячий чай, тишу й кілька хвилин відпочинку. Та щойно вона відчинила двері квартири, з кухні долинув веселий голос сестри чоловіка: «Ну нарешті господиня прийшла!
Ніяких її грошей нам не треба, — твердо відповів чоловік. — Ми самі. Скільки б часу це не зайняло. Я знайшов додатковий заробіток вечорами. Ми винаймемо краще житло, ми впораємося самі, без жодних подачок і без жодних чужих умов. Тільки повертайся, будь ласка. Я не можу жити в порожнечі. Я зрозумів, що без тебе і Павлика мені взагалі нічого не потрібно. Марина дивилася на нього і згадувала всі ті роки образи. Вона згадувала сльози у ванній кімнаті, постійне відчуття своєї неповноцінності, нескінченні повчання свекрухи і беззахисність перед її уколами. Але вона також бачила щире розкаяння в очах чоловіка. Вона розуміла, що він зробив величезний внутрішній крок. — Я можу повернутися, Романе, — нарешті сказала вона дуже спокійно і виважено. — Але тільки на моїх умовах. — Я згоден на все. — Твоя мати більше ніколи не приходитиме до нас без попереднього узгодження зі мною. Вона не матиме ключів від нашого житла. Вона не робитиме мені зауважень у моєму домі. І якщо вона хоч раз спробує образити мене або поставити під сумнів мій авторитет перед сином, ти зупиниш її сам, без моїх прохань. Ти захищатимеш свій дім
— Якщо ти не пустиш мене до дитини, я відкрию ці двері власним ключем, бо маю на це повне право, — сказала свекруха так спокійно, наче просила передати
Мамо, ми ж просили попереджати хоча б за пів години, — Роман вийшов із кімнати, намагаючись говорити м’яко й лагідно. Він ніяково посміхнувся, переминаючись з ноги на ногу, ніби виправдовувався за те, що взагалі наважився про це сказати рідній матері. — Синочку, та якби ж ви самі лад тримали, я б і кроку сюди зайвого не зробила, — зітхнула Галина Петрівна й похитала головою. Вона повільно нахилилася, провела вказівним пальцем по білому дерев’яному плінтусу й піднесла його мало не до очей сина. — Ось, поглянь. Що це? Пилюка. Справжнісінька сіра пилюка. Соломія мовчки повернулася до плити. Вона чула кожне слово, кожну нотку докору. Але сперечатися не хотіла. Принаймні зараз сили були потрібні для іншого. — Мамо, у нас чисто, — тихо заступився Роман. — Соля вчора до ночі наводила лад, мила все, перебирала полиці. — Якщо це у вас називається чистотою, то я навіть не знаю, якого майбутнього ви чекаєте, — голос свекрухи зазвучав ще повчальніше. — У порядних родинах підлогу миють щодня. А шафи зверху протирають так, щоб жодна порошинка не впала, навіть якщо її з порога не помітно
— Якщо жінка не вміє до блиску відтерти плінтус, їй зарано думати про дітей! Ці слова прозвучали так повчально й гучно, що Соломія мимоволі завмерла біля кухонного стола.

You cannot copy content of this page