Та жодна заробітчанка так би не зробила, мамо, як ти! — Тарас стояв посеред моєї нової кухні, широко розставивши ноги, і дивився на мене так, ніби я щойно спалила його власну хату. — Не зробила би так, як я? — я повільно опустила чашку на стіл. Руки мої, звиклі до важкої роботи, загрубілі й обвітрені, лежали на гладкій поверхні світлого дерева. — Це як? — Ти привела чужого чоловіка до хати, обікравши рідних дітей! Я подивилася на сина й не відразу знайшла, що відповісти. Поруч біля вікна стояла Оксанка. Вона нервово крутила на пальці золоту обручку, яку я ж їй і купила на весілля п’ять років тому, і дивилася у вікно, вдаючи, що її тут майже немає. Але очі в неї були примружені й холодні. — Синочку, — мій голос звучав тихо, значно тихіше, ніж мені самій хотілося. — Діти — до вісімнадцяти років. А я вас із сестрою не тільки до вісімнадцяти довела. Я вас сама виховала, без батька. — Ти сама його вигнала! — випалив Тарас. — Так, вигнала. Але ти був малий і не пам’ятаєш, чому. Ти не пам’ятаєш, як він виносив із дому останнє борошно, щоб пропити з сусідами, і як ти плакав від голоду, поки я бігала по сусідах позичати хоч трохи молока
— Та жодна заробітчанка так би не зробила, мамо, як ти! — Тарас стояв посеред моєї нової кухні, широко розставивши ноги, і дивився на мене так, ніби я
Мамо, у вас із тіткою Любою щось трапилося? — хвилювалася донька. — Ти останнім часом на себе не схожа. Оксана поставила пакет із продуктами на кухонний стіл і подивилася на матір. Шістдесятидев’ятирічна Віра Миколаївна саме пересаджувала маленьку фіалку. Вона акуратно притиснула землю навколо коріння, витерла долоні рушником і лише тоді підняла очі. — З чого ти взяла? — Сьогодні неділя. — І що? — Сьома вечора. — Годинник я ще бачу. — Мам, я серйозно. Раніше в цей час до тебе можна було не телефонувати. Ти щонеділі розмовляла з тіткою Любою. Минулої неділі — ні. Позаминулої — теж. Сьогодні третя. Віра Миколаївна взяла горщик і понесла його на підвіконня. — Я перестала їй телефонувати. Оксана так і залишилася стояти біля столу. — В якому сенсі? — У звичайному. — Ви посварилися? — Ні. — Вона тебе чимось образила? — Ні. — Ти її? — Теж ні. — Тоді я нічого не розумію. Мама посунула фіалку ближче до вікна. — А тут нема нічого складного. Я більше не хочу щонеділі сидіти біля телефона по дві години. Сестра мені виказує все, але ніколи не запитає, як я сама
— Мам, у вас із тіткою Любою щось трапилося? Оксана поставила пакет із продуктами на кухонний стіл і подивилася на матір. Шістдесятидев’ятирічна Віра Миколаївна саме пересаджувала маленьку фіалку.
А чого це у вас помідорів так мало закручено? Торік під стелею стояло, я сама бачила. У парнику ж червоніло рясно, коли я в серпні приїжджала. — Ми закрили стільки, скільки нам удвох потрібно, — пояснила Любов. — Діти живуть окремо, приїжджають рідко, у них своє життя. Навіщо крутити зайве, щоб потім переводити продукт? — Оце так логіка! — фиркнула гостя. — А про рідню хто думати буде? Я, між іншим, усю зиму сиджу в чотирьох стінах і теж хочу домашніх вітамінів. Без нітратів, без хімії. У крамницях зараз таке продають, що страшно в руки брати. Одне марнотратство, а користі ніякої. Мирослава підійшла до дерев’яного ящика, попорпалася там і дістала найбільше, налите рум’янцем яблуко. Навіть не обтерла — одразу надкусила. — Твердувате трохи, — скривилася вона. — Але якщо на узвар пустити, то зійде. Насиплеш мені потім окремо торбинку. Ну що, пішли до льоху, бо в мене часу обмаль. Ще на вечірній автобус треба втрапити, а він за розкладом ходить. — Куди пішли? — перепитала Люба. — До льоху, куди ж іще. Ти мені ще скажи, Михайло того підсвинка вже заколов? Ну того, що в кума на весні брав. Там же м’яса повно мало бути. Мені добрий шматок свіжини приготували? Любов поклала яблуко назад до ящика і склала руки на грудях. Така простота родички давно не була новиною, але сьогодні вона переходила всякі межі
— Ти мені ще пароль на картоплю постав, розумнице! — з порога випалила зовиця, навіть не привітавшись. Любов стояла серед заскленої веранди з дерев’яним ящиком у руках і
Ой діти! Ви що тут задумали? — репетувала мати. — Наталя простягнула матері паперовий стаканчик із кавою. — Сюрприз, мамо. Тільки, будь ласка, не починай одразу казати, що тобі нічого не треба. — Я ще нічого не сказала. — Але вже обличчям сказала, — засміявся Богдан. — Сьогодні ми його не слухаємо. Галина Семенівна поставила стаканчик на лавку й повільно пішла до причепа. — Це теплиці? — Дві великі й одна менша, — гордо пояснила Наталя. — Дивись, яка краса буде. Крапельний полив, автоматичні кватирки, нормальні доріжки. Ми навіть бочки поставимо так, щоб тобі воду не тягати. Мама повернулася до неї. — Три? — Місця ж вистачає. — Наталю, в мене двір, а не фермерське господарство. Богдан засміявся. — От почалося. Мам, ти ж завжди любила щось вирощувати. — Я люблю квіти біля ґанку. — І розсаду, — додала Наталя. — Розсаду люблю. — Ну от! Майстер підійшов із рулеткою. — Господине, покажете, де краще ставити? Галина Семенівна перевела погляд із нього на дітей. — Ви вже заплатили? Наталя поправила волосся. — Так. — Скільки? — Мам, яка різниця? — Наталю. Богдан відвів очі. — Сто дев’яносто тисяч із доставкою та всім обладнанням. Мама повільно сіла на лавку. — Ви обоє при здоровому глузді
У квітні Наталя приїхала до мами в передмістя Вінниці о сьомій ранку, хоча зазвичай раніше десятої у вихідний її неможливо було витягти з дому. Слідом за її автомобілем
Добрий вечір. Ви, мабуть, Ірина? — першою заговорила жінка. Ірина повільно випросталася. — Так, Ірина. А тепер, будь ласка, скажіть, хто ви і чому відчиняєте двері моєї квартири? — Я Марта. Роман казав, що ви можете приїхати трохи раніше. — Роман багато чого міг сказати. Мене зараз більше цікавить інше. Чому ви тут живете? Марта на мить розгубилася, але швидко опанувала себе. — Бо ми з Романом тут живемо. Я думала, ви знаєте. Він сказав, що питання з квартирою давно вирішене і ви розходитеся. — Яке саме питання? — Що квартира залишається йому, а ви приїдете забрати кілька своїх коробок. Ірина кілька секунд мовчки дивилася на неї, а потім повільно перевела погляд у передпокій. Зникло кругле дзеркало, яке вона так довго вибирала після ремонту. На гачках висіли чужі куртки, а на полиці, де завжди стояла фотографія Ірини з донькою, тепер лежала жіноча сумочка. — Ірино, мені Роман пояснив зовсім інакше. Я не хочу втручатися у ваші давні суперечки. Може, краще ви дочекаєтеся його, і тоді всі разом поговоримо? — Марто, послухайте мене уважно. Я не прийшла до Романа в гості. Я повернулася до своєї квартири. Він не мав дозволу міняти замок, переставляти меблі й когось сюди заселяти. Марта насупилася
Ірина підняла дорожню сумку на четвертий поверх, поставила її біля стіни й кілька секунд просто стояла, переводячи подих. Дорога з Ужгорода до Івано-Франківська виявилася довшою, ніж вона планувала:
Тату, ми обоє знаємо, що ти ніколи б не віддав цих коштів. Не тому, що ти поганий, а тому, що в тебе їх просто не буде звідки взяти. І найгірше — що ти сам це знаєш. Але все одно прийшов просити. Він знову опустив очі. Його пальці нервово перебирали паперову серветку, складаючи її в дрібні трикутники. — Люда дуже хотіла зробити гарно, — тихо сказав він, ніби виправдовуючись перед кимось невидимим. — У неї подруги мають сучасні квартири, а в нас ще ремонт десятирічної давнини. Їй ніяково гостей кликати. — То нехай її дорослий син допоможе своїй матері, — м’яко відповіла Мар’яна. — Або нехай вони зроблять те, на що вистачає власних сил. Поклеїти прості шпалери, побілити стелю — це можна зробити удвох, за кілька вихідних. Без дорогих майстрів і без чужих заощаджень. Павло Петрович важко зітхнув. Він здавався зараз набагато старшим за свої роки. Зникла та штучна бадьорість, з якою він заходив до зали. Спортивна куртка вже не робила його молодим — вона лише підкреслювала втому в його поставі та сивину на скронях. — Вона засмутиться, — сказав він майже пошепки. — Засмутиться. Але це ваше спільне життя, і вам удвох вирішувати, як із цим бути. Я не маю нести відповідальність за чужі забаганки
— Донечко, ми ж одна родина, а в тебе зараз заробітки непогані, то невже тобі шкода для рідного батька? Мар’яна уважно подивилася на тата через стіл невеликої кав’ярні
Діти, відчиняйте! Це ми! — долинув із коридору впевнений, звичний до команд голос колишньої вчительки. Василь поспіхом вискочив із кімнати, на ходу застібаючи сорочку, кинув швидкий винуватий погляд на Надію і побіг відчиняти. Двері розчинилися, і до передпокою ввійшла Галина Петрівна. Жінка міцна, рішуча, у теплому зимовому пальті й пуховій хустці. Її уважний погляд миттєво обвів коридор, помітивши кожну дрібницю. Позаду неї стояли двоє міцних чоловіків із величезними картатими сумками та коробками. — Ну, з новосіллям нас усіх! — гучно мовила свекруха, крокуючи просто у взутті по світлій підлозі. — Васильку, приймай добро. Тільки обережно з тією синьою коробкою, там старовинний сервіз, пам’ять від моєї мами. Хлопці, заносьте все до дальньої кімнати ліворуч! — Зачекайте, будь ласка, — спокійно зупинила їх Надія, ставши біля проходу. — Роззуйтеся, будь ласка. Надворі мокро й брудно. Вантажники розгублено перезирнулися й подивилися на Галину Петрівну. Свекруха лише махнула рукою в плетеній рукавиці. — Ой, Надю, облиш ці вигадки! Люди працюють, у них кожна хвилина на рахунку. Зараз швиденько все занесемо, а ти потім шваброю протреш, роботи на три хвилини. Несіть, хлопці, не стійте
— Моя мама вже віддала ключі від своєї квартири чужим людям і завтра вранці переїжджає до нас, — спокійно мовив чоловік, навіть не підводячи погляду від своєї тарілки.
На рахунку вашої матері залишилося триста дванадцять гривень і сорок копійок, — сказала нотаріуска. — Я спочатку навіть не зрозуміла сказаного. — Перепрошую, скільки? Жінка повторила суму. Я подивилася на брата Тараса. Він сидів нерухомо. — Мабуть, ви дивитеся не той рахунок, — сказала я. — У мами були заощадження. Не триста гривень. Там було кількасот тисяч. — Я повідомляю вам інформацію за документами, які маю перед собою. — Але я сама бачила її заощадження. Вона показувала мені. Тарас нахилився вперед. — Можливо, був інший рахунок? Нотаріуска ще раз перевірила дані і сусу повторила. Я слухала вже погано. У голові крутилася одна цифра: триста дванадцять. Мамі було сімдесят вісім. Вона вміла берегти гроші. Кілька років тому мама продала стару батьківську хату в селі, якою вже ніхто не користувався. Частину грошей витратила на ремонт своєї квартири, а решту поклала на рахунок. Десь за два роки до того дня вона сама показувала мені банківський застосунок. — Дивись, Лесю. П’ятсот двадцять із хвостиком. — Мамо, навіщо ти мені це показуєш? — Щоб знала. Що я не без копійки. І вам із Тарасом колись щось залишиться. Навпіл, щоб потім не стояли на кухні з калькулятором і не сперечалися через три ложки та сервант. А тепер гроші пропали
До нотаріуса ми з Тарасом прийшли в середині червня. Надворі стояла така спека, що асфальт біля старого будинку в Кропивницькому здавався м’яким, а в невеликому кабінеті безперервно працював
Збирайте свої клунки, Надіє Петрівно, поки батько в амбулаторії в черзі сидить! Рейсовий автобус якраз за десять хвилин, якщо поквапитеся, то встигнете на зупинку. — Максиме, та як же це так? На вулиці ж мороз такий, що дихати важко. Петро Васильович повернеться, що він скаже? — А батько про це навіть не дізнається, ми самі все йому пояснимо. Ключі покладіть на тумбочку біля дверей і виходьте. Досить уже цією господинею прикидатися. Надія Петрівна стояла на порозі великої добротної хати, яку ще за радянських часів будували на дві родини, і не вірила власним вухам. Вона прожила тут останні майже два роки. Кожен куточок вичистила, штори власноруч перепрала, біля печі все до ладу довела. А тепер перед нею стояв тридцятирічний син Петра Васильовича й пальцем показував на хвіртку. На ній була лише простенька домашня кофта, тепла хустка на плечах та старенькі повстяні капці. Чоботи хлопець виставив на ґанок ще раніше, просто у пухкий холодний сніг. Поруч лежала її велика дорожня сумка, похапцем складена чужими руками. Замок на ній розійшовся, і звідти визирали вовняний шарф, дві теплі кофти та стара мамина дерев’яна скринька для ниток. За спиною Максима стояла його молодша сестра, Ірина. Дівчина тримала руки в кишенях гарного довгого пальта і дивилася на Надію холодним, зверхнім поглядом
— Збирайте свої клунки, Надіє Петрівно, поки батько в амбулаторії в черзі сидить! Рейсовий автобус якраз за десять хвилин, якщо поквапитеся, то встигнете на зупинку. — Максиме, та
Оксано! Коли твого тата не стало, я перший рік майже не пам’ятаю, — сказала Галина Степанівна. — Пам’ятаю тільки суботи. Я приїжджала туди першою маршруткою, сідала на лавку біля могилки й говорила з ним. Могла просидіти кілька годин і не помітити часу. Тоді мені це було потрібно. Оксана повернулася від вікна. — А зараз уже не потрібно? — Не перебивай. Другий рік я теж їздила. Третій. Четвертий. Ти спочатку була поруч, потім почала приїжджати рідше. І правильно робила. У тебе дитина, робота, свій дім. Я ніколи тобі цього не дорікала. — Але ти продовжувала. — Продовжувала. А два роки тому почала помічати дивні речі. Одного разу приїхала, все прибрала, поставила квіти, сіла. І раптом дивлюся на годинник. Думаю: якщо вийду за двадцять хвилин, устигну на автобус о другій десять, а дорогою додому зайду по хліб, бо вдома залишився один шматочок. І мене тоді наче хтось за плече торкнув. Я сиджу біля місця, куди вісім років їжджу до чоловіка, з яким прожила більшу частину життя, а думаю про батон і автобус. Прийшла додому й почала себе сварити за це. Я так багато років щосуботи їздила до нього, а тепер все, більше не буду, хай люди засуджують мене
Оксана приїхала до матері без попередження в суботу близько одинадцятої. Вона залишила машину біля старої п’ятиповерхівки на околиці Черкас, витягла з багажника пакет із полуницею, домашнім сиром і

You cannot copy content of this page