Головна

Життєві історії

Якось у двері Жанни подзвонили. На порозі стояла та сама дівчина — Світлана. У руках — старий наплічник, на плечах — легка курточка, а в очах — розгубленість і надія. — Тітко Жанно, — почала вона несміливо, — я… не знаю, куди мені. Мама п’є, вдома постійні сварки, а я вступила в технікум у вашому місті. Дали гуртожиток, але туди треба заплатити за місяць наперед, а в мене нема. Я думала, може, ви пустите мене на якийсь час? Поки я оформлю документи, знайду підробіток… Жанна довго дивилася на дівчину. Їй згадалися власні роки юності — теж приїхала колись у місто, теж не мала до кого звернутися. — Заходь, — тихо сказала вона. — Не стояти ж на порозі. Світлана зітхнула з полегшенням. Того вечора вони довго говорили. Дівчина розповідала, як важко жилося з матір’ю, і як вона мріяла вчитися на перукаря. — Я не хочу бути, як вона, — сказала тихо. — Я хочу жити інакше
Життєві історії 0
Жанна Олександрівна завжди вважала себе жінкою з характером. Не з тих, що плачуть через дрібниці чи скаржаться на долю. Вона мала двокімнатну квартиру в старому, але охайному будинку
В пʼятницю ввечері на кухні пахло піцою, а на екрані телевізора вже починався черговий випуск «Холостяка». – Тихіше, Ігорю, зараз почнеться церемонія троянд! – крикнула з вітальні Олена, зручно вмощуючись на диванчик біля телевізора. – Та що ти там знову дивишся? – чоловік зайшов до кімнати, покручуючи головою. – Ті самі дівчата, ті самі сльози. – Це цікаво! – відрізала вона, навіть не відриваючи погляду від екрана. – Сьогодні він когось відправить додому, а когось поцілує. Ігор зітхнув і сів поруч. Але через кілька хвилин не витримав – узяв телефон і пішов у спальню
Життєві історії 0
В пʼятницю ввечері на кухні пахло піцою, а на екрані телевізора вже починався черговий випуск «Холостяка». — Тихіше, Ігорю, зараз почнеться церемонія троянд! — крикнула з вітальні Олена,
Телефон задзвонив несподівано. Я саме складала речі до пральної машини, коли почула той знайомий, давно забутий голос. – Доню… приїдь, будь ласка. Я навіть не одразу впізнала – скільки років минуло? П’ять? Може, сім? Ми не спілкувалися з мамою відтоді, як вона переписала все своє майно на Юрія – свого улюбленого сина, мого брата. – Мамо? – тільки й змогла вимовити. – Приїдь, – повторила вона. – Мені дуже треба з тобою поговорити. Її голос був тихий, хрипкий, зовсім не той владний, різкий тон, яким вона звикла зі мною говорити. Я відчула щось схоже на тривогу. Але ще більше – образу
Життєві історії 0
Телефон задзвонив несподівано. Я саме складала речі до пральної машини, коли почула той знайомий, давно забутий голос. — Доню… приїдь, будь ласка. Я навіть не одразу впізнала —
Після десерту настав час подарунків. Тамара Петрівна з нетерпінням розкривала коробки, коментуючи кожен презент – то з щирою вдячністю, то з легким презирством. І ось Андрій піднявся зі свого місця, тримаючи невелику оксамитову коробочку. – Мамо, – почав він урочисто, – ти в мене найкраща. І я хочу, щоб ти завжди мала те, що гідне тебе. Усі завмерли, коли вона відкрила коробку. Всередині блиснули сережки – справжні, великі, з діамантами. – Ой, Боже мій! – вигукнула одна з подруг. – Діаманти?! – Та ти що! Які розкішні! Тамара Петрівна театрально приклала долоню до грудей, а Ілона, що сиділа поруч, відчула, як серце стислося. Вона знала ці коробочки – вони разом із чоловіком обирали мамі подарунок, і це мали бути сережки з білим камінцем, за десять тисяч. Не діаманти. Вона глянула на Андрія – він уник її погляду
Життєві історії 0
Святкування ювілею Тамари Петрівни готувалося з розмахом. У ресторані вже накривали столи з білими скатертинами, музиканти налаштовували апаратуру, а сама винуватиця свята, струнка, доглянута, у блискучій сукні кольору
Людмила Олександрівна відчувала дуже свою провину перед невісткою, тому намагалася догодити в усьому їй. Постійно сиділа з онуками, давала дітям гроші, часто купувала продукти їм. А коли й цим не могла догодити невістці, то подзвонила свасі, щоб та їй допомогла. – Ти знаєш, вона дуже вперта, от характер у неї такий, – відповідала та. – Запам’ятала вона твої слова і образилася на тебе дуже
Життєві історії 0
Якщо на початку сімейного життя ти вирішуєш поділити квартиру з мамою чоловіка, будь готова до того, що за кожним кроком твоїм буде слідкувати людина, яку ти сама не
Петро приїхав таємно – на кілька днів, бо дуже хотів побачити дітей. Став під двором і довго не наважувався зайти. Побачив, як баба Марія виносить відро, й покликав її. – Мамо, як ви? – спитав, обережно торкаючись її руки. – Ой, Петре, синку… – зітхнула вона. – Ми тут якось. Діти ростуть, Орися все так само. Не робить, не дбає. Тільки тепер ще й злиться на тебе, бо грошей не висилаєш. Того вечора він таки переступив поріг. Христина зустріла його холодно: – Ти чого приїхав? Нам і без тебе добре. – Доню… – прошепотів він. – Ти ж нас кинув! – вигукнула вона й побігла в кімнату. Орися стояла збоку, переможно піднявши брову. – Бачиш, Петре? Отак тебе тут чекають. – Я не через тебе приїхав, – відповів він твердо. – Я до дітей. Він залишив їм гроші на навчання, і, не попрощавшись із жінкою, пішов
Життєві історії 0
Петро завжди був чоловіком працьовитим і спокійним. Ніколи не вмів голосно кричати чи лаятися, не виставляв дружині зайвих претензій. В нього були золоті руки. Він багато чого досяг:
Мамо, досить! – вигукнула Наталка. – Ти постійно чіпляєшся до Руслана! – Бо я бачу, хто він! – відрубала мати. – Він живе в моїй хаті, а веде себе, ніби господар! – Ну і що, що твоя хата, мамо? Ми ж тепер усе разом робимо! Ми ремонти за свої гроші зробили, меблі нові купили. І один Руслан тут тягне всю роботу на собі. – А я, значить, нічого не робила? – очі Анни Петрівни блиснули. – Я в Чехії, у Польщі гарувала, щоб ви мали де жити! А він? Прийшов на готове! Руслан стояв осторонь, мовчав. Потім тихо сказав: – Я не хочу сварок. Якщо треба – ми підемо. І пішов. Не на годину, не на день – зібрав Наталку і дітей, зняли невелику квартиру у місті
Життєві історії 0
Анна Петрівна стояла біля вікна, заклавши руки за спину, і дивилася, як її дочка Наталка з чоловіком Русланом копирсаються у дворі. Він, видно, знову щось лагодив біля сараю.
Одного літа в житті Івана все пішло не туди. У місцевій школі, де Іван допомагав ремонтувати дах, працювала нова молоденька вчителька – Галина. Чорнява, з лагідними очима, щира, як весняна річка. Спершу він просто допомагав їй носити дошки, потім – затримувався на розмови, а згодом уже чекав кожної зустрічі. Вона сміялася, дивлячись на нього: – Ви, Іване, такий серйозний. Наче старший брат, а очі – теплі. – Старший брат? – жартував він. – То я вже старий, виходить? – Не старий, а надійний. І саме це слово – «надійний» – чомусь його і підкупило. Бо вдома Марія все частіше мовчала, втомлена, з хусткою на голові й болем у спині. А Галина дивилася на нього так, наче він ще може бути молодим
Життєві історії 0
Іван ніколи не був гулякою. У селі його знали як спокійного, роботящого чоловіка — не пияка, не крикуна. Хіба що інколи, після роботи, міг випити чарку з сусідом і
Моя тітка Анна Сергіївна ніколи не мала чоловіка. Принаймні, ніхто з родини про нього не знав. Казали, що в молодості в неї був якийсь «чиновник високого рангу», роман, який закінчився тим, що вона так і залишилася сама. Але не нещасна, не скривджена – просто вибрала самоту. І от саме це вибір, здається, і не могли їй пробачити. Вона не приходила на дні народження, навіть коли її кликали. – Анно, ну приїдь хоч раз, – просила мама. – У нас же вся родина буде. Ти ж навіть до племінника на весілля не приїхала! – У мене свої справи, – спокійно відповідала тітка. – Я в клубі англійської сьогодні. – У якому ще клубі? – обурювалася мама. – Тобі шістдесят сім! – Саме тому я й ходжу, – усміхалася тітка і клала слухавку
Життєві історії 0
У мене була тітка, яку не любили. Як племінниця, довго не могла зрозуміти, чому вся родина так дивно ставилася до Анни Сергіївни. Вона нікого не ображала, нікому зла
В той вечір телефон задзвонив уже пізно. Ганна злякано глянула на годинник – десята. – Хто би то міг бути так пізно? – буркнув Михайло, відкладаючи газету. На екрані висвітилася – донька Галя. – Алло, мамо! – голос був схвильований. – Я завтра переїжджаю до вас. – Як це переїжджаєш? – здивувалася Ганна. – У тебе ж діти, чоловік… – Та ми розлучаємося. Все! Остаточно! Я не можу більше там бути, він нічого не робить, на мене не звертає ніякої уваги. Завтра приїду з малими. Мати сіла на край дивана. – Галю, ти, може, не спіши? Подумай, може, ви помиритесь? – Ні, мамо! Там усе, кінець! Я вже й речі зібрала. Завтра до вас
Життєві історії 0
Михайло Іванович і Ганна Степанівна прожили разом уже понад сорок років. Пенсіонери, спокійні люди, звикли до свого невеликого затишку. Їхня двокімнатна квартира в панельній багатоповерхівці давно вже стала

You cannot copy content of this page