Головна

Життєві історії

Що саме ти хочеш цим сказати? Софія обернулася, і в її погляді промайнуло щось гостре, що вона роками ховала за світською ввічливістю. — Те, що Павло просто тебе пожалів свого часу. Ти була такою беззахисною, без батька, без великих перспектив. А мій брат завжди мав слабкість до тих, кого треба рятувати. Він побачив твою ситуацію і вирішив бути героєм. А ти просто вчасно цим скористалася. На балконі запала тиша. Ганна Іванівна зблідла, не знаючи, як реагувати на таку відверту грубість. Любов Дмитрівна відвела погляд, вивчаючи перила. Світлана стояла нерухомо. Всередині все палало від образи, але вона змусила себе глибоко вдихнути. — Софіє, ти справді вирішила, що мій день народження — найкращий час для цих роздумів? — Я просто говорю те, що всі й так знають. Давно пора було це озвучити, щоб ми не грали в ідеальну родину
Життєві історії 0
Світлана розставляла тарілки на столі, вкотре поправляючи вишиту скатертину, що дісталася їй ще від бабусі. Сорок п’ять років — дата ніби й не кругла, не ювілей у звичному
Надю! Повернися! — крикнула Ганна Іванівна, і в її голосі вперше за вечір пролунали справжні сльози — сльози страху перед майбутнім, де не буде «сильної Наді». — У мене ж зараз справді серце схопить! Хто мені допоможе? Надія зупинилася на порозі, не обертаючись. — Поруч із тобою Люба, Павлик, Олена. У вас є качка, пляшка і багато грошей. Думаю, ви впораєтеся. А букет… букет залиште собі. Нехай він нагадує про те, як пахне втрачена довіра. Вона вийшла з під’їзду. Холодне повітря вдарило в обличчя, але воно більше не здавалося колючим. Навпаки, воно було свіжим і чистим. Надія сіла в машину, завела двигун і на мить заплющила очі. Вона відчувала дивне тремтіння в руках. Це не був гнів. Це був адреналін людини, яка щойно вийшла з в’язниці, де провела пів століття. У дзеркалі заднього виду вона побачила вікна квартири на третьому поверсі. Там миготіли тіні
Життєві історії 0
Надійко, сонечко… — промовила вона. — А ми тут… ну, Павлик наполіг, каже: «Мамо, треба хоч трішки відсвяткувати». Я ж не могла йому відмовити. — Я бачу, —
Ганнусю, я вдома! — Голос Степана з коридору звучав якось надто бадьоро, що відразу викликало в дружини тривогу. Він залетів на кухню, навіть не знявши мокрого від снігу пальта. Його очі бігали, уникаючи прямого погляду дружини. — Слухай, тут така справа. Коротше, мама моя з сестрою приїжджають до нас завтра. Будуть зустрічати Новий рік тут. — Степане, перепрошую? Ми ж обговорювали це тричі, що будемо самі. — Ну що ти починаєш? — Степан роздратовано махнув рукою. — У мами в Полтаві справжнє лихо: сусіди зверху влаштували «потоп», у неї в коридорі стеля обвалилася, сирість страшна. Куди їй діватися? А Леся — моя рідна сестра. Ганна відчула, як все попливло
Життєві історії 0
Київський вечір 29 грудня видався незвично лагідним. Сніг, що випав напередодні, приховав сірість столичного бетону, перетворюючи двори на Позняках на казку з ілюстрацій до дитячих книжок. Ганна стояла
Вона добра, мамо, — тихо сказав Роман. — Добрих багато, Романе. А толку? Весілля за місяць, а вона навіть сукню вибрала таку… скромну. Я бачила той фасон у каталозі — звичайний мас-маркет. Мені буде ніяково перед нашими друзями та родичами. Скажуть: «Олена Василівна знайшла сину дружину на першій-ліпшій зупинці». Наталя повільно відступила. Ноги здавалися ватяними. Вона не пішла на кухню. Вона тихо, майже нечутно, прослизнула до виходу, взяла свою сумку і вийшла з квартири, обережно прикривши двері. Надворі був квітень — той особливий час, коли весна вже не просто обіцяє, а дихає на повні груди. Клейкі листочки на каштанах щойно проклюнулися, виглядаючи ніжними та незахищеними. Як і вона сама зараз. Наталя йшла парком, не помічаючи краси навколо. У голові крутилося одне й те саме: «Я ніхто»
Життєві історії 0
Наталя стояла в коридорі, притиснувшись плечем до одвірка. Вона не планувала ставати свідком цієї розмови. Слово честі, вона просто хотіла зайти на кухню, щоб поставити в мийку порожню
Роман був людиною м’якою, він щиро любив дружину і безмежно поважав матір. Цей розкол у родині давався йому найважче — він почувався наче між двома вогнями, намагаючись зберегти мир там, де земля вже починала горіти під ногами. Першою тишу порушила Людмила Степанівна. Вона згорнула каталог із сухим шелестом, який пролунав у кімнаті, наче постріл. — Ну що, знову борщ? — її голос, зазвичай лагідний, зараз набув дивного, холодного відтінку. — Ви годуєте мене стравами минулого століття, а потім дивуєтеся, чому в мене вранці немає сил піднятися. Організм потребує очищення від важкої їжі, я вам це намагаюся пояснити вже який день. Наталя глибоко вдихнула, намагаючись стриматися. — Людмило Степанівно, це свіжий домашній обід. Ми завжди так харчувалися, і ви казали, що це найкраще, що може бути. А щодо вашого «Еліксиру»… ми ж бачили склад. Там переважно цукровий сироп та екстракти трав, які ростуть у нас на кожному кроці, просто за ціною золотого злитка
Життєві історії 0
Вечір повільно вкривав затишну квартиру м’яким синім сутінком. У повітрі стояв знайомий, заколисуючий аромат — пахло домашнім борщем із пампушками та свіжозавареним трав’яним чаєм. Це був запах дому,
Олесю, — звернулася Марта до чоловіка. Цьогоріч наш Новий рік буде іншим. Жодного майонезного «Олів’є», ніякого жирного холодцю і, боронь Боже, смажених котлет. Олесь, чоловік добродушний і звиклий до комфорту, від несподіванки впустив гірлянду. — Це як це — без холодцю? Мартусю, ти що, жартуєш? Це ж як церква без дзвонів! — Ні, люба моя людино, я абсолютно серйозно. Після останнього обстеження лікар сказав прямо: або я беру свій раціон під контроль, або моє серце скоро відмовиться зі мною співпрацювати. Тому на столі буде лише корисна їжа. Запечена риба, багато зелені, овочеві муси та легенькі пісні десерти. Олесь підійшов до порогу кухні, витираючи руки об фартух. — Але ж Денис приїде! Зі своєю Зоряною та маленькою Оленкою! Ти знаєш, як син любить твою домашню ковбаску. Він у тому Києві на самих бутербродах живе, чекає твоїх частувань як спасіння! — Денису тридцять п’ять, а він вже більший і важчий за тебе, — непохитно відповіла Марта. — А Зоряна взагалі три роки як м’яса не їсть, лише зелень, просто вона мовчала, щоб мене не образити. Тож цього разу ми подбаємо про здоров’я всієї родини. Крапка. Батько відразу набрав сина. — Сину, рятуй! Мати геть вже не розуміє, що коїть. На Новий рік обіцяє тільки салатне листя і якусь «кіноа». Привези хоч палку ковбаси нишком, бо батько до весни не дотягне. Ніхто з рідних не знав, що ж чекати на цей Новий рік від Марти, а перечити їй боялися
Життєві історії 0
Зима в Тернополі видалася справжньою: з хуртовинами, що замітали старі вулички, та кришталевим інієм на каштанах. Марта, жінка енергійна та допитлива, яка все життя присвятила викладанню біології, стояла
Що це за бухгалтерія? — буркнув Богдан, не поспішаючи брати аркуш до рук. — Це фінансовий звіт за останні три роки, — відповіла Наталя. — Звіт про те, куди насправді йшли гроші, які я заробляла вечорами й ночами, поки ви вважали це «пустощами». І куди зникала частина твоїх доходів, яку ти називав «непередбачуваними витратами». Ганна Йосипівна наблизилася, примруживши очі. Богдан неохоче взяв список. Його очі почали бігати по рядках, а обличчя поступово змінювало колір із блідого на багряний. «Травень. Значна сума. Оздоровлення в санаторії. Ганна Йосипівна». «Липень. Вартісна побутова техніка. Подарунок. Ганна Йосипівна». «Вересень. Ремонт балкона. Ганна Йосипівна». «Листопад. Косметологічні процедури. Ганна Йосипівна». Там були перераховані всі «дрібниці»: дорогі делікатеси, які купувалися лише для неї, ліки преміум-сегмента (хоча були доступні аналоги), регулярні оновлення інтер’єру в її квартирі. Під таблицею стояв загальний підсумок — цифра, яка за три роки склалася у вартість хорошого вживаного автомобіля або початкового внеску за власне житло
Життєві історії 0
Тиша в квартирі була особливою. Вона не була порожньою — вона була густою, наче вечірній туман над річкою, і трохи тиснула на плечі. У цій тиші кожен звук
Мамо?! Ви як тут опинилися? — Голос Миколи звучав не просто здивовано, а майже налякано, до 30 грудня вони нікого не чекали, а тут мама приїхала. Ніна вийшла в коридор, витираючи руки об рушник. У дверях стояла її свекруха в розхристаній шубі, з двома величезними картатими сумками в руках. — Ой, Колюню, не стій як істукан! Поможи матері, руки вже відвалюються, — Любов Дмитрівна вже переступала поріг, заповнюючи собою весь простір. — Ніночко, дитинко, добрий вечір! Не чекали? А я от вирішила — ну як же моє синятко без справжнього свята лишиться? У тітки Олени на дачі опалення прорвало, то я прямо з вокзалу до вас. На всі свята! Ніна відчула, як на душі стало важко. — На всі свята? Микола казав, ви збиралися у санаторій. — Санаторій почекає! Родина — це головне. Господи, а чим це пахне? Риба? На Новий рік? Ніно, ти що, жартуєш? Риба — це пісна їжа, а свято має бути багатим! Де м’ясо? Де ковбаси домашні? Невістка ледь стояла на ногах
Життєві історії 0
Вечір тридцятого грудня огорнув столичні вулиці м’яким синім сутінком. У квартирі на Оболоні панував затишок, про який Ніна мріяла останні кілька місяців. Вона повільно помішувала вершковий соус для
Та що ви там справляєтеся! — перебила вона, і в голосі почулися нотки повчання. — Я сьогодні в тому гарному магазині в центрі побачила ляльку. Ой, Надю, така неймовірна! Очі як живі, сукня мереживна. Я й подумала: ну хіба моя онучка не заслуговує на найкраще? Купила, не втрималася. Усередині мене щось тепліло. Невже Віра Степанівна просто вирішила зробити приємне? Але наступна фраза миттєво все змінила. — Але знаєш, я подумала, що буде правильно, якщо все буде чесно. Річ дорога, справді вартісна. Я її вам привезу, а ви мені потім, як зможете, кошти за неї повернете. Поступово, частинами, я не поспішаю. Я завмерла. У коридорі раптом стало холодно. — Зачекайте… — я намагалася підібрати слова, щоб не звучати грубо. — Тобто ви хочете, щоб ми купили у вас іграшку, яку ви самі вибрали? — Ну навіщо ти так офіційно? — ображено промовила свекруха. — Я просто хочу, щоб у дитини були якісні речі. А мені на мою пенсію самій важкувато такі «подарунки» робити. Тож я купую, а ви мені суму віддаєте. І дитині радість, і ви не шукаєте, де купити
Життєві історії 0
Вечір затишно огортав нашу невелику квартиру. Софійка нарешті заснула — її маленькі вії ледь здригалися уві сні, а в кімнаті пахло дитячою присипкою та теплим молоком. Я нарешті
Наступного дня Валерій поїхав на дачу — сказав, треба підготувати сад до зими. Лариса залишилася вдома. Вона вагалася, але все ж сіла за комп’ютер. У соціальних мережах Валерій був майже неактивний, але вона знайшла ту саму Світлану. Тридцять шість років, яскрава блондинка, на фото — завжди з бездоганним макіяжем. У друзях у Валерія вона з’явилася кілька місяців тому. Лариса гортала фото Світлани: відпочинок у горах, спортзал, ресторани. Під однією з фотографій, де Світлана була в досить сміливій вечірній сукні, Лариса побачила коментар чоловіка: «Тобі дуже личить цей колір». Руки Лариси затремтіли. Вона не чула від нього компліментів уже років п’ять. Востаннє, коли вона одягла нову сукню на свято в школі, він лише кивнув: «Нормально. Ми вже запізнюємося». Вона підійшла до дзеркала. Старий светр, волосся зібране в недбалий пучок, обличчя без жодного натяку на косметику. Коли вона стала цією тінню самої себе? Раптовий порив змусив її схопити телефон. — Добрий день. Можна записатися на сьогодні до стиліста? Будь ласка, це терміново
Життєві історії 0
— Ти думаєш, я нічого не помічаю? — Лариса стояла посеред кухні, міцно стискаючи телефон. Її обличчя зблідло, а голос тремтів від напруги. Валерій мовчав, зосереджено розтираючи виделкою

You cannot copy content of this page