Життєві історії
— Досить вже притягувати до себе проблеми! Ти ж не настільки вже бідна людина і можеш собі багато чого дозволити. Припини рахувати копійки! Заспокойся. У тебе все більш
— Яринко, ти до Оксанки не ревнуй! — лагідно просила свекруха Людмила Іванівна, щоразу вимовляючи ім’я колишньої невістки з такою щирою теплотою, що це просто вибивало Яру з
— Як назвати ту жінку, яка спить, коли її чоловік іде на роботу голодним?! Це питання, наче суворий вирок, лунало в голові Софії з самого дитинства. Його часто
Оксана відчула, як усередині щось обірвалося. Це був не різкий, болючий надрив, а тихе, остаточне розчарування, наче тріснула тонка порцелянова чашка. Раніше, звісно, вона б заплакала. Або кинулася
Я везла Данила до батьків – йому щойно стукнуло чотири. Коробка з кремовим «Наполеоном» вмостилася на моїх колінах, його дрібні, старанні малюнки – у сумці. Малий старався весь
Лідія Олексіївна, свекруха Софії, поклала на кухонний стіл ключі від квартири. Вона зробила це з таким виглядом, ніби то були не звичайні металеві вироби, а холодний, важкий вирок.
Андрію було п’ять років, коли світ уперше тріснув навпіл. Він пам’ятав ту ніч — батька принесли односельці, і мама впала коло порога, наче хтось вибив у неї землю
Дарина Іванівна не просто відчувала обурення — вона переживала глибоке розчарування. Це було так, ніби вона раптом побачила свою подругу, з якою пройшла крізь вогонь і воду, крізь
Наш батьківський будинок, старий, але міцний, завжди стояв як нагадування про непорушну обіцянку: це місце, де кожен із нас, я — Роман, та моя сестра Олеся, завжди матиме
Софія та Богдан провели десять років свого спільного життя не просто у квартирі, а у старовинному, просторому будинку, що стояв у тихому передмісті. Цей будинок належав його матері,