Був тихий суботній ранок. Марина саме пекла млинці, а її чоловік Андрій лагодив у дворі старий велосипед сина. Здавалося, день обіцяв бути спокійним, аж раптом задзвонив телефон.
— Алло, — взяла слухавку Марина.
— Це я, Ірина Сергіївна… — голос свекрухи був слабкий. — Мені щось недобре, живіт болить…
Марина відразу покликала Андрія.
— Мама каже, що їй погано.
— Їдемо, — лише коротко відповів він, витираючи руки рушником.
Дорога до району, де жила Ірина Сергіївна, зайняла хвилин сорок. У машині панувала тривожна тиша.
— Знову, мабуть, щось не те з’їла, — нарешті сказав Андрій. — Я ж їй минулого тижня казав викинути ту ковбасу…
Марина тільки зітхнула. Вона вже знала: економія в Ірини Сергіївни — то не просто звичка, а ціла філософія життя.
Коли вони приїхали, свекруха сиділа на дивані, укрившись старою, ще радянською ковдрою з потертими китицями.
— Ой, діти, ледве дочекалася, — скривилась вона. — Мабуть, шлунок знову прихопило…
— Мамо, що їли? — запитав Андрій, відкриваючи холодильник.
— Та нічого такого, тільки ковбаску трошки. Вона там ще залишилася з минулого разу.
Марина заглянула в холодильник — і мало не втратила дар мови. На верхній полиці лежала тарілка з напівсірими кружальцями ковбаси, вкритими тоненькою плівкою. Рядом стояв відкритий компот у банці без кришки, на дні якого плавали якісь залишки яблук.
— Мамо, та цій ковбасі три тижні! — вигукнула вона.
— Та нічого їй не буде, — відмахнулася Ірина Сергіївна. — Я ж її в холодильнику тримала, там холодно.
— А компот цей коли варила?
— Ще на Спаса. Я ж не можу виливати! Такий добрий був…
Андрій зітхнув і тихо сказав дружині:
— Я ж казав, що з нею інакше не буде.
Поки Марина кип’ятила чай і варила мамі легкий супчик, свекруха продовжувала жалітися:
— Все так дорого зараз, сину. Я ж не можу просто так викидати. М’ясо, хліб, навіть крупи — все вартує грошей. А пенсія в мене не гумова.
Марина слухала і згадувала, як вони минулого місяця привезли їй цілу сумку продуктів: свіжі овочі, м’ясо, молоко, печиво. Через два тижні приїхали — і половина з того вже була протермінована.
— Мамо, — тоді сказала вона, — не тримайте так довго, воно ж псується.
— Та я ж потрошку їм, — відповіла Ірина Сергіївна. — Щоб надовше вистачило.
Тоді Марина ще подумала, що, можливо, то через старість. Але тепер, дивлячись на холодильник і той «компот Спаса», вона зрозуміла — це вже частина її натури.
Увечері, коли свекрусі стало трохи легше, вони прибрали на кухні. Марина хотіла поміняти рушники, але Ірина Сергіївна не дозволила.
— Нащо нові? — обурилася вона. — Цим лише тридцять років, вони ще добрі. Ось глянь — ще нитка тримає!
— Але ж вони вже не відпираються, мамо, — тихо сказала Марина.
— І що з того? Головне, що чисті.
Потім Марина побачила шафу. Там — старі речі, акуратно складені, але давно вийшлі з ладу: пальто з потертою підкладкою, сукня з вицвілим квітковим малюнком, навіть светр, який ще колись носив покійний чоловік.
— Це ж моя пам’ять, — пояснила свекруха. — Як я можу викинути?
Коли вони вже збиралися додому, Ірина Сергіївна, тримаючись за живіт, тихо промовила:
— Ви, дітки, не сердьтеся. Я така, як є. Я завжди берегла кожну копійку. Колись, як Андрій був малим, то ми жили від зарплати до зарплати. Я все відкладала, щоб було на чорний день. А тепер якось не можу по-іншому.
У машині Марина задумалася.
— Андрію, а ти пам’ятаєш, як твоя мама все закручувала компоти у півлітрові банки, бо казала, що «менше відкриєш — менше переведеш»?
— Пам’ятаю, — усміхнувся він. — І як вона чай заварювала по три рази з одного пакетика.
— І як мило до останнього шматочка в мішечку замочувала, щоб не пропало…
Вони обоє засміялися, але в тому сміхові було щось сумне. Бо Марина розуміла: змінити це вже неможливо. Ірина Сергіївна не просто економила речі — вона економила життя, бо все своє пройшла у нестатках, у звичці берегти кожну дрібницю.
Того вечора Марина довго не могла заснути. Перед очима стояла стара кухня з облупленими полицями, рушники, що пахли пральним милом, і холодильник, у якому зберігалося минуле. Вона раптом зрозуміла: у кожному шматочку тієї ковбаси, у кожній краплі компоту — не скупість, а страх. Страх залишитися без нічого, який колись, у важкі часи, вкорінився в її серці.
Наступного дня Марина купила нові рушники, гарні, з вишитими квітами. Поїхала знову до Ірини Сергіївни й поклала їх на полицю.
— Мамо, це вам. Щоб трохи радості додати на кухні.
— Ой, навіщо ж, ті ще добрі, — буркнула та, але посміхнулась.
Марина знала: ті старі рушники нікуди не зникнуть. І компот вона знов поставить у холодильник, і ковбасу триматиме довше, ніж треба. Але тепер Марина не сердитиметься. Бо зрозуміла — кожна людина має свій світ, свої страхи і свої звички.
А Ірина Сергіївна тим часом, залишившись сама, подивилась на нові рушники, доторкнулась до них зморшкуватими руками й тихо сказала:
— Гарні. Маринка добра жінка. Бережна. Не така, як я…
І, зітхнувши, вона повісила один рушник біля плити. Не тому, що старий зіпсувався, а тому, що захотілося хоч трішечки тепла — не з минулого, а з сьогодення.
Декого не змінити — і не треба. Бо за старими речами, звичками й економією часто ховається ціле життя, прожите в боротьбі за кожен день. І найкраще, що можна зробити — це просто прийняти й додати трохи любові туди, де колись панував страх.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
