Було це давно, ще тоді, коли в села по розподілу приїжджали молоді спеціалісти. Люди чекали на них, бо нові люди приносили свіже слово й науку. І ось одного осіннього ранку у село приїхала вчителька – Ірина Гаврилівна.
Вона була молода, струнка, з великими ясними очима і довгими темними косами. Коли вперше вийшла на ґанок школи, сонце ніби зупинилося на мить, засвітивши її обличчя. Діти одразу полюбили нову вчительку: вона говорила з ними лагідно, не кричала, могла пожартувати, а головне – бачила в кожному щось особливе.
Поселили її в хаті старенької бабусі Насті, яка жила сама. Бабуся була рада такій сусідці – у хаті ожив сміх, запахи молодої дівочої краси й книжок.
У селі ж відразу пішли розмови. Чоловіки, дивлячись услід Ірині Гаврилівні, переморгувалися, а їхні жінки кривили губи:
– Чого це така гарна та ще й освічена вчителька поїхала в наше глухе село? Тут щось не так.
– А може, когось собі пригляне… – підозріло казали молодиці, стережучи своїх чоловіків.
Але час ішов, і ніяких «гріхів» за Іриною Гаврилівною не було. Вона жила скромно, весь час працювала, ночами перевіряла зошити, готувала конспекти. До неї сваталися місцеві хлопці: один тракторист, другий агроном, навіть голова колгоспу кидав оком. Але вона всім ввічливо відмовляла.
– Ви гарні люди, але я… не можу, – відповідала тихо, і в очах її завжди ховалася тінь смутку.
Роки минали, і здавалося, що вона так і залишиться вчителькою без родини, лише з дітьми та книжками. Люди звикли, перестали шепотіти за спиною. Вона стала частиною села: до неї йшли по пораду, діти бігли з букетами перших пролісків, батьки кланялися за добре навчання.
Та мало хто знав її таємницю.
Бо колись, у ті перші місяці, коли вона прийшла працювати до школи, її серце обрало. Він був теж учителем – молодий, розумний, з добрими очима. Вони часто залишалися після уроків у порожніх класах, говорили про книжки, плани, життя. Ірина ловила себе на тому, що чекає кожної зустрічі, кожного його слова. Це було кохання, яке приходить лише раз у житті.
Але якось, випадково, вона дізналася правду. Він був одружений. У нього була дружина в сусідньому селі й двоє маленьких дітей.
Тоді Ірина Гаврилівна прийшла додому, сіла на ліжко і довго плакала. Їй хотілося кричати, ображатися, питати: «Чому ти мені не сказав одразу?» Але вона не зробила нічого. Наступного дня просто тримала з ним холодну ввічливу дистанцію.
Вона могла би боротися за своє щастя, могла би руйнувати, але вибрала інше. Вибрала тишу, обов’язок і дітей. Щоб не бачити його щодня, не чути його сміху, вона сама попросила, щоб її перевели кудись якнайдалі.
Ірина Гаврилівна взяла класне керівництво, усі гуртки, усе навантаження, що тільки було. Поринула в роботу з головою, аби не думати про своє кохання.
З того часу в селі ніхто не бачив, щоб вона закохувалася чи комусь віддавала своє серце. «Не захотіла заміж, вся в роботі», – казали люди. Але правда була інша: одного разу вона вже віддала серце. І воно залишилося з тим чоловіком, якого вона ніколи не називала по імені вголос.
Минали роки. Діти, яких вона навчала, виростали, поверталися зі своїми дітьми. Вони обіймали Ірину Гаврилівну, називали її другою мамою. А вона лиш усміхалася:
– Найбільше моє щастя – це ви.
І тільки старенька бабуся Настя, з якою вона прожила все життя, знала правду. Бо в ті вечори, коли Гаврилівна сиділа біля вікна й дивилася на темну дорогу, очі її світліли так, ніби вона когось чекала.
Але він так і не прийшов. Він залишився у своїй сім’ї. І правильно зробив. Бо вона сама так вирішила.
Ірина Гаврилівна постаріла, посивіла, але залишалася красивою у своїй величній самотності. У неї не було власних дітей, але сотні чужих називали її вчителькою з великої літери. І ніхто, крім бабусі Насті, не знав, що в її серці жила невимовлена любов, яка зробила її життя водночас і багатим, і самотнім.
Іноді любов не вимагає володіти чи руйнувати. Вона може стати тихою жертвою й перетворитися на джерело світла для інших. Ірина Гаврилівна не мала власної сім’ї, але залишила по собі сотні вдячних сердець.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
