Коли я їхала в Італію, у мене за душею не було нічого, зате я мала багато планів.
Я хотіла своєму єдиному синові освіту дати, і квартиру йому купити.
А для себе я планувала будинок збудувати, щоб найкращий в селі був.
Сина свого я ростила сама, жили ми в старій хаті разом з моєю мамою.
Мене так дістала ця бідність, що я без вагань поїхала за кордон.
В Римі моя кума вже була, і вона пообіцяла, що допоможе мені перший час.
У мене все йшло по плану, бо я знала, чого я туди поїхала. Всі гроші я в коробочку складала, як то кажуть, каву собі шкодувала зайвий раз купити, бо хотілося якомога швидше справитися з поставленими завданнями.
Я все мріяла, як збудую собі будинок, і заживу собі хоч на старість, і ця думка гріла мене протягом 15 років, поки я була на заробітках.
І хоч не завжди мені було просто, бо деколи роботи траплялися дуже важкі, все ж я не плакалася на важке життя, а працювала заради свого кращого майбутнього.
Сина я вивчила в університеті, він в юридичному вчився, але по спеціальності, на жаль, не пішов працювати.
Потім мій Юрко вирішив одружитися. Невісткою моєю стала Надія. Вони зустрічалися трохи більше року, а потім розписалися.
Я їм відразу запропонувала, що куплю квартиру, але поки-що однокімнатну, бо на більшу у мене немає грошей.
Син спочатку погодився, але через кілька днів він мені зателефонував, і сказав, що вони вирішили, що будуть жити з батьками Надії, у них є свій великий заміський будинок.
А за ті гроші, що я мала б витратити на квартиру, вони хочуть купити собі автомобіль.
Мені ця ідея не сподобалася відразу, але ж син дорослий, нехай сам вирішує, що йому треба.
Купила я йому машину за 18 тисяч євро. Син і невістка раділи, то я й заспокоїлася, і стала собі будинок будувати.
І тепер, коли все готово, невістка заявила, що вони з сином і трьома своїми дітьми йдуть жити в цей дім.
– Ви добре знаєте, що я будинок для себе будувала, – кажу я дітям. – Якщо я вам його віддам, то сама куди подінуся?
– У Вас є будинок в селі, там можна жити, – заявила невістка.
Вона має на увазі дім моєї матері, який майже розвалюється, і в якому все з нуля переробляти треба.
– Не піду я туди жити, – кажу.
– То посидьте ще три роки в Італії, і купите собі однокімнатну квартиру, – ніяк не може зупинитися невістка.
Я їх розумію, у них троє дітей, їм треба житлоплощу. А з своєю мамою у Надії стосунки зовсім не складаються, вони ніяк спільну мову знайти не можуть, і в хаті спокою немає.
Та віддавати те, заради чого я працювала багато років, я теж не можу.
То ж що мені робити, я не знаю?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.