Руслан – мій старший рідний брат, сім років тому одружився, тепер має двох дітей і чекають третю. Коли він одружився, мама пустила їх жити у свою спадкову квартиру. Відразу було обумовлено, що це лише на певний час.
– Нехай Руслан з родиною поки що там поживе, а ти як підростеш, я цю квартиру продам, гроші між вами поділю, а далі вже ви самі, – сказала тоді мама. – Якраз брат встигне собі щось зібрати.
Брат із дружиною з радістю заселився у квартиру. Людмила, дружина брата, відразу пішла спочатку в один декрет, потім в другий, а працював лише Руслан. Про накопичення не йшлося, вони постійно просили гроші то в одних батьків, то в інших. Збирати у них не виходило.
Невістка хоч і не працювала, але на собі не економила – влітку на море, взимку – нову шубу. І машину поміняли, бо як же на старій вони будуть їздити. Все це купувалося в кредит, а потім зі скрипом виплачувалося.
Мамі все це не дуже подобалося, але вона мовчала, тому що лізти до брата і його дружини з повчаннями їй не можна було. Вони ображалися та відлучали бабусю від онуків. Тож мама звикла свою думку тримати при собі.
Я закінчила університет, влаштувалась працювати, але продовжувала жити з батьками. Зарплата фахівця-початківця і так була мала, а витрачати левову частку за оренду житла мені не хотілося. Поки що мене цілком влаштовувало життя з батьками.
А потім ми з моїм хлопцем вирішили одружитися. Тут і постало питання про те, а як жити далі. Батьки нареченого одразу сказали, що подарують нам гроші приблизно половину вартості квартири, а далі нам вирішувати, що з цими грошима робити. Ми думали про іпотеку.
Я згадала, що взагалі я теж дещо маю, мама обіцяла квартиру продати та поділити гроші між мною та братом. Якраз додавши ці гроші ми могли б обійтися з мінімальним кредитом або одразу взяти в іпотеку не одну, а двійку, платіж був би посильним. Про цю обіцянку я й нагадала, якраз був зручний випадок – брат та його дружина теж були у мами в гостях.
– Як це – продати квартиру? А ми куди підемо? – здивувалася Людмила. – У нас ось-ось дитина народиться, а ти пропонуєш нам на орендовану квартиру йти? У нас троє дітей, ще іпотеки нам не вистачало.
Брат відповідно хитав і хмурив брови, а мама ховала очі. Я пішла, не бажаючи далі вислуховувати Людмилу. Рішення все одно має залишитись за мамою. Вона вирішила врегулювати все по-своєму.
– І справді, куди вони з дітьми підуть? – умовляла вона мене.
– У них був час зібрати гроші, вони знали, що квартира рано чи пізно продаватиметься. А я тепер маю увійти в їхнє становище?
– Тобі потрібно з братом. Якщо вони погодяться, я продам квартиру. А якщо ні – значить, так і буде.
З братом жодної розмови не вийшло, у чому я одразу не сумнівалася. Він вважає цю квартиру своєю і нічого продавати не хоче.
– Нехай твій чоловік заробить на квартиру, – сказав він.
А то нічого, що сам Руслан живе в квартирі, на яку не витратив жодної копійки.
Мама ж стоїть на своєму – домовлятися повинні ми, а вона тут не при справах. Зрозуміло, що вона просто так ненав’язливо вмила руки. Мовляв, я не при ділах, вирішуйте самі. Хоче виглядати гарною для всіх, а найбільше не хоче псувати стосунки з братом та його дружиною, там же онуки, від яких її знову відлучать, якщо що.
Справа її. Ми з чоловіком візьмемо іпотеку, без запитань, але рідні більше не маю. Мама показала, хто насправді для неї важливий, ось хай із братом та його дружиною тепер і знається.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
