— Богдане! Ти що, знову спустошив увесь холодильник?! — Степанида Мартинівна завмерла біля прочинених дверцят старенького «Дніпра», дивлячись на порожню керамічну миску, де ще вранці золотилися свіжоспечені перепічки з маком.
— А що такого? — Чоловік навіть не повів бровою, не відриваючи погляду від старого телевізора, де транслювали чергове ток-шоу.
Він повільно прожовував останній шматочок пухкого тіста, змахуючи крихти з неголеного підборіддя.
— Був страшенно голодний, от і перекусив.
— Голодний?! — Степанида грюкнула дверцятами холодильника так, що в серванті жалібно задзвенів кришталь, який вони купували ще на весілля. — Я ж учора весь день біля печі простояла! Ти ж знаєш, що Софійка з онуками сьогодні з міста приїде! Я для них старалася, щоб діти домашнього, справжнього скуштували!
— Та годі тобі, — Богдан нарешті повернув голову, обтираючи жирні пальці об свої затерті домашні штани. — Напечеш ще. Чого ти крик здійняла через якесь тісто?
Степанида Мартинівна стояла посеред затишної кухні, де ще пахло ваніллю та дровами, і відчувала, як починає пульсувати важка, гаряча хвиля.
Це не було просто роздратування через їжу. Це було відчуття, наче сорок років її життя щойно перетворилися на оцю саму порожню миску.
Сорок років вона випікала, прала, прасувала і замовкала, коли йому було «не до того».
— Богдане, ти хоч на мить задумався, що ти робиш? — її голос став небезпечно тихим. — Через сорок хвилин автобус. Діти зайдуть у хату з порогу, а мені навіть на стіл нічого поставити.
— А я до чого? — Він випростався, поправляючи розтягнуту майку. — Сама винна, що не сховала. Раз на столі стоїть — значить, спільне. В сім’ї все спільне, хіба не так ти завжди казала?
— Спільне? — Жінка вхопилася руками за край обіднього столу, вкритого вишиваною скатертиною. — То коли я вдосвіта встаю, щоб корову видоїти чи город прополоти — це теж наше «спільне»? А коли ти цілий день на дивані теревені слухаєш, поки я спину не можу розігнути — це чиє?
— Почалося, — Богдан демонстративно відвернувся до екрана, збільшуючи гучність. — Вічно ти з мухи слона робиш. Дай спокійно додивитися передачу.
Раніше Степанида мовчала. Так було прийнято в їхньому селі під Полтавою.
Мати завжди повчала:
«Чоловік — це господар, він із поля втомлений приходить, йому треба затишок створити».
Богдан колись справді працював на тракторі, приносив зарплату, і вона вважала, що це дає йому право бути поважним та обслугованим.
Але минуло вже шість років, як Богдан на пенсії.
Життя змінилося, а його звички — ні.
Для нього пенсія стала безстроковою відпусткою, де він був головним відпочиваючим, а Степанида — персоналом готелю.
— Я тридцять років у колгоспі відгарував! — любив він вигукувати щоразу, коли дружина просила хоча б винести сміття чи принести води з колодязя. — Тепер маю повне право на заслужений відпочинок!
І Степанида погоджувалася.
Вона теж працювала, але її робота вдома ніколи не вважалася «справжньою».
Приготувати обід на п’ятьох, закатати сто банок огірків, побілити хату — це ж так, «жіночі справи», вони ніби самі собою робляться.
Проте сьогодні оця мить біля холодильника стала останньою краплею.
Вона подивилася на його спину, на брудну тарілку з-під перепічок, що стояла просто на підлозі біля дивана, на розкидані газети.
І раптом усвідомила: вона більше не хоче так жити.
Ні дня.
— Знаєш що, Богдане, — Степанида підійшла до телевізора і рішучим рухом висмикнула шнур із розетки. Екран згас, залишивши в кімнаті незвичну, майже дзвінку тишину.
— Ти що коїш, нерозумна?! — Богдан підхопився, червоніючи від обурення. — Там же новини починаються!
— Послухай мене дуже уважно, — Степанида говорила спокійно, але в її очах Богдан побачив щось таке, чого не бачив жодного разу за сорок років. Це був холодний, крижаний спокій людини, якій більше нема чого втрачати. — Я більше не буду твоїм наймитом.
— Яким наймитом? — Богдан розгублено кліпав очима. — Степо, ти що, перегрілася біля духовки? Через якихось десять булок такий концерт влаштовувати?
— Не через булки, Богдане. А через те, що для тебе в цій хаті нікого не існує, крім твого шлунку та твоїх інтересів. Софійка їде з онуками — тобі байдуже. Я стомлена — тобі байдуже. У мене тиск — ти навіть не спитав, де таблетки лежать.
— Та я ж не зі зла. Просто зголоднів, — він спробував здати назад, бачачи, що ситуація виходить з-під контролю.
— Зголоднів? — Жінка гірко засміялася. — Ти не зголоднів. Ти просто звик, що я все виправлю. Що я побіжу в магазин, що я вигадаю щось нове, що я проковтну образу. Ти з’їв дванадцять великих перепічок, Богдане! Дванадцять! Це не голод, це жадоба.
— Ну, вони такі смачні були, макові.
— Макові! — Степанида підійшла впритул, і чоловік мимоволі втиснувся в спинку дивана. — А ти великий, ледачий чоловік! Ти за п’ять років навіть паркан не підправив, бо «ти відпочиваєш».
Слово «ледачий» влучило в ціль.
Богдан набрав повітря в легені, щоб щось вигукнути про свій трудовий стаж, але Степанида не дала йому вставити й слова.
— Я зараз роблю ось що, — вона розвернулася і пішла до коридору, де на вішалці висіла її святкова хустка та пальта. — Я йду геть. Прямо зараз. Нехай Софійка приїде і побачить порожню хату і тебе — з повним животом і порожнім столом.
— Куди ти підеш?! — Богдан заметушився за нею, плутаючись у власних капцях. — Степанидо, не дури! Онуки ж зараз будуть!
— Це не дурість, Богдане. Це моя свобода, яку я ледь не проґавила. Я все життя дбала, щоб тобі було зручно. А ти навіть «дякую» не сказав без того, щоб я не нагадала.
— Та казав я! — він намагався пригадати бодай один випадок за останній рік. — Точно казав, коли ти борщ з пампушками варила!
— Коли? — Вона зупинилася біля дверей і подивилася йому прямо в душу. — Назви хоча б один день, коли ти просто підійшов і запитав: «Степанидо як ти себе почуваєш? Може, тобі допомогти?»
Богдан мовчав.
Його пам’ять підступно видавала лише результати футбольних матчів та ціни на солярку.
— Отож, — Степанида натиснула на ручку дверей. — А найстрашніше те, що я сама себе переконувала, ніби це нормально. Ніби жіноча доля — це терпіти і прислужувати. Але сьогодні я зрозуміла: ти мене просто не поважаєш як людину. Ти бачиш у мені функцію: кухар, прачка, прибиральниця.
У цей момент біля воріт загавкав Сірко, і почувся шум машини.
Це приїхали діти.
— Відчиняй, — Степанида кивнула на двері. — Пояснюй доньці, чому в хаті навіть хліба нема, бо батько все зжер. А я піду до Олени, посиджу, поспілкуюся. Може, до вечора повернуся. А може, й завтра.
Вона відчинила двері.
На порозі стояла Софія з двома хлопчиками, навантажена сумками з міськими делікатесами.
— Мамо, тату, привіт! — Софійка сяяла усмішкою. — Ми тут паштетів навезли і кави доброї, думали, з вашими перепічками як засядемо.
Степанида подивилася на онуків, потім на Богдана, який стояв за її спиною — червоний, розгублений, із залишками маку між зубами.
І раптом вона розсміялася. Це був сміх очищення, гучний і щирий.
— Що сталося? — Софія злякано перезирнулася з дітьми. — Ви що, посварилися?
— Та ні, доню, — Степанида витерла сльозу кутиком хустки. — Просто наш тато вирішив, що він — головний дегустатор у цьому районі. З’їв усе до останньої крихти. Всі дванадцять штук.
— Тату! — Софія з докором поглянула на батька. — Ну як так можна? Ми ж цілий тиждень тільки й мріяли про бабусину випічку!
— Я ненавмисно, так вийшло, — пробурмотів Богдан, дивлячись у підлогу.
— Заходьте, роздягайтеся, — Степанида зняла пальто і повісила його назад. — Будемо пити чай із тим, що ви привезли. А ти, Богдане, зараз береш відро, ідеш до колодязя. Потім вимиєш увесь посуд, що накопичився в раковині. І щоб підлога блищала до того, як діти сядуть за стіл. Зрозумів?
Богдан кивнув так швидко, наче він був не відставним трактористом, а юним новобранцем.
— І ще одне, — Степанида підійшла до нього майже впритул. — Завтра вранці ми їдемо на ринок. Разом. І ти будеш нести всі кошики. І забудь про свій «заслужений відпочинок» на дивані, поки я на ногах. У нас тепер спільний відпочинок. Зрозумів?
— Зрозумів, дорога — тихо відповів він.
— І скажи мені те, що мав сказати ще двадцять років тому.
— Дякую тобі, — Богдан запнувся, зустрівшись із її поглядом. — Дякую тобі за все. Прости мене, дурня старого. Я справді зачерствів, як та стара паска.
Степанида дивилася на нього кілька довгих секунд, а потім ледь помітно всміхнулася:
— Гаразд. Прощаю. Але май на увазі: це останній китайський попереджувальний. Якщо ще раз побачу таку неповагу — поїду до Софії в місто назовсім. А ти тут сам із телевізором розмовляй.
Вона розвернулася і пішла на кухню ставити чайник.
А Богдан стояв у коридорі і вперше за багато років відчув, що в цій хаті він більше не головний глядач.
Він тепер — частина команди. І, як не дивно, від цього відчуття йому стало набагато легше на душі, ніж від дванадцяти макових перепічок.
За вікном квітли полтавські вишні, а в хаті починалося нове життя — де повага була дорожчою за золото, а «спільне» нарешті означало роботу обох, а не терпіння однієї.
Ось так. Чомусь не цінується жіноча праця: як не старайся, що не роби, а таке враження, що її ніде не видно, хоча до вечора валишся з ніг.
Але чому так? Чому так майже у всіх сім’ях, хто в цьому винен?
Чи права була Степанида, що мовчала стільки років і все вдома тягла сама?
Фото ілюстративне.
