Коли Соломія вперше отримала від свекрухи скатертину, вона навіть зраділа. Вони з Богданом щойно переїхали у власну двокімнатну квартиру в Тернополі, ще не встигли купити половину потрібних речей, а на кухні стояв старенький стіл, який Богдан привіз від бабусі. Пані Орися урочисто витягла з великої подарункової торбини світлу скатертину з вишитими волошками, розгорнула її просто посеред кухні й одразу почала застеляти стіл.
— Оце вже інша справа! Соломійко, запам’ятай: дім починається не з дорогих меблів, а зі столу, за яким людям добре сидіти. А гарний стіл без гарної скатертини — то наче свято без гостей. Бери, користуйтеся. Я спеціально вибирала таку, щоб до ваших світлих стін пасувала.
— Дуже гарна, дякую вам. Я саме думала щось купити сюди, але руки ще не дійшли. Ми досі коробки розбираємо. Богдан учора пів вечора шукав зарядку, а вона лежала у коробці з чашками.
— Не перебільшуй, — засміявся Богдан, ставлячи чайник. — Я її знайшов за двадцять хвилин. А чашки там опинилися тому, що хтось підписав коробку словом «різне».
— От бачите, мамо? Уже почалося сімейне життя: винна людина, яка підписувала коробки, а не людина, яка їх складала.
Орися Степанівна тоді сміялася разом із ними, принесла домашній пиріг, довго розпитувала, чи тепло в квартирі, чи не дме від балконних дверей, а перед виходом ще раз поправила кутик нової скатертини. Соломія була впевнена, що їй дісталася добра й турботлива свекруха.
За кілька місяців у Соломії був день народження. Орися Степанівна прийшла з орхідеєю та пакунком. Усередині лежала друга скатертина — цього разу зелена, з дрібними золотавими листочками.
— Мамо, у них уже є одна, — весело зауважив Богдан. — Ти вирішила забезпечити їх текстилем до пенсії?
— Одна на щодень, друга для гостей. Не бурчи. Ти чоловік, тобі байдуже, що лежить на столі. А жінка мене зрозуміє.
Соломія справді не надала цьому значення. Наступна скатертина з’явилася на річницю їхнього весілля. Ще одна — на Різдво. Потім Орися Степанівна принесла скатертину просто так, бо «побачила гарний візерунок». На наступний день народження Богдана подарувала ще одну.
Минуло п’ять років. Одного суботнього ранку Соломія вирішила навести лад у шафі в коридорі. Вона витягувала рушники, постіль, коробки з новорічними прикрасами, аж поки не дісталася верхньої полиці. Звідти на неї одна за одною посипалися акуратно складені скатертини.
— Богдане! Іди сюди негайно!
Чоловік визирнув із кухні з яблуком у руці.
— Якщо ти знову знайшла мою стару футболку і хочеш її викинути, я протестую. Вона ще цілком придатна для домашніх справ.
— Твою футболку сьогодні ніхто не чіпає. Подивися сюди.
Соломія почала викладати скатертини на диван. Біла, зелена, кремова, у клітинку, з маками, з геометричним орнаментом, святкова, буденна, кругла, прямокутна, ще одна з мереживним краєм.
— Раз, два, три… Богдане, їх двадцять дві!
— Не може бути.
— Може. Ось дивись. І це все подарувала твоя мама.
Богдан присів на край дивана й почав перебирати тканину.
— Оцю пам’ятаю. Вона принесла її, коли ми купили новий стіл.
— А цю — коли ти отримав нову посаду. А оцю — коли ми повернулися з Карпат. Я тоді ще подумала: цікаво, чому подарунок отримала я, якщо відпочивали ми вдвох?
— Може, мама справді дуже любить скатертини?
Соломія склала руки на поясі.
— Тоді чому у неї вдома на кухні одна й та сама скатертина років десять?
Богдан кілька секунд дивився на дружину, а потім розсміявся.
— Слухай, а це вже цікаво.
— От і мені цікаво. Двадцять дві скатертини за п’ять років. Ми можемо щодня три тижні міняти їх і жодного разу не повторитися.
— Можемо відкрити прокат для родинних свят.
— Не смійся. Я наступного разу прямо запитаю.
Нагода з’явилася швидко. За кілька днів Соломія зустріла Орисю Степанівну біля невеликої пекарні неподалік дому. Свекруха саме вибирала булочки, коли невістка підійшла до неї.
— Добрий вечір! А я вас здалеку побачила й подумала, що помилилася.
— Соломійко, привіт! Бери оці з сиром, вони тут найкращі. Я Богданові колись постійно такі купувала.
Вони вийшли разом надвір. Соломія трохи вагалася, а потім усміхнулася.
— Орися Степанівно, можна одне дивне запитання?
— Питай.
— Я в суботу шафу перебирала й порахувала ваші подарунки. У нас двадцять дві скатертини.
Свекруха раптом перестала усміхатися.
— І що?
— Та нічого. Просто цікаво стало. Чому саме скатертини? Ви їх так любите?
Орися Степанівна поправила ручки сумки й відвела очі.
— Гарна річ у господарстві ніколи не завадить.
— Двадцять дві?
— Значить, матимеш запас.
— Богдан уже пропонує прокат відкрити.
Свекруха коротко засміялася, але Соломія помітила, що веселощів у тому сміхові майже не було.
— Відкривайте. Може, ще й заробите.
— Я серйозно питаю.
— І я серйозно відповідаю. Не шукай прихованого змісту там, де його немає.
Орися Степанівна швидко попрощалася й пішла до зупинки. Соломія ще довго дивилася їй услід. Уперше за п’ять років звичайні подарунки здалися їй зовсім не звичайними.
Після тієї розмови сталося дещо ще дивніше: Орися Степанівна перестала приносити скатертини. На Великдень вона подарувала Соломії гарний керамічний глечик, Богданові — шкіряний ремінь. На наступне сімейне свято принесла коробку цукерок і вазон.
Одного вечора Соломія поставила глечик на кухонну полицю й покликала чоловіка.
— Богдане, ти помітив?
— Що саме?
— Твоя мама більше не дарує скатертин.
— Ти ж сама сказала їй, що їх забагато.
— Так. Але ти не бачив її обличчя, коли я запитала навіщо. Вона поводилася так, наче я випадково торкнулася теми, про яку вона не хотіла говорити.
— Соломіє, мама іноді дивна. Минулого року вона три місяці купувала однакові горнятка, бо в магазині була акція.
— Я знаю. Але тут щось інше.
Богдан підійшов, обійняв дружину за плечі й кивнув на плиту.
— Зараз у нас інша проблема. Твоя вечеря починає пахнути так, ніби дуже хоче нашої уваги.
— Ой!
Соломія кинулася до плити, і розмова закінчилася сміхом. Та думка про двадцять дві скатертини нікуди не поділася.
Наприкінці літа Орися Степанівна запросила дітей на своє шістдесятиріччя. Святкувати вирішила вдома, у просторому будинку неподалік Збаража. Вона кілька разів телефонувала Богданові, уточнювала, чи точно вони приїдуть, і просила бути раніше.
Увечері напередодні свята Соломія відчинила шафу й побачила знайому полицю.
— Богдане, у мене є ідея.
— Коли ти говориш таким голосом, я починаю хвилюватися.
— Виберемо кілька найгарніших маминих скатертин, я красиво їх запакую і подаруємо їй. Вона ж сама казала, що гарна річ у господарстві ніколи не завадить.
Богдан підняв брови.
— Це подарунок чи маленький сімейний експеримент?
— І те, й інше. Вони абсолютно нові. Ми ними навіть не користувалися. Навіщо їм лежати у шафі?
Вони вибрали шість скатертин. Соломія перев’язала пакунок широкою синьою стрічкою, додала листівку та квіти.
Наступного дня у дворі Орисі Степанівни вже стояли автомобілі родичів. На терасі накривали стіл, із кухні долинали голоси, двоюрідна сестра Богдана носила тарілки, а господиня зустрічала гостей біля хвіртки.
— Нарешті! Я вже думала, що ви заблукали дорогою з Тернополя.
— Мамо, ми приїхали на десять хвилин раніше.
— Для матері десять хвилин — це майже запізнення. Заходьте.
Соломія простягнула квіти й великий пакунок.
— Це вам від нас. Але є умова: відкрийте зараз.
— Соломіє, гості вже сходяться.
— Саме тому зараз. Мені дуже цікаво, чи вам сподобається.
Орися Степанівна зняла стрічку, розгорнула папір і завмерла. З пакунка виглянула кремова скатертина з дрібною вишивкою. Під нею лежали ще п’ять.
Обличчя свекрухи миттєво змінилося.
— Звідки це?
— Від вас, — усміхнулася Соломія. — Точніше, колись вони були від вас, а тепер від нас. Усі нові. Я подумала, що вони вам знадобляться.
— Забери їх.
Соломія спершу вирішила, що не розчула.
— Що?
— Я сказала: забери цей пакунок додому.
Богдан перестав усміхатися.
— Мамо, що відбувається?
— Нічого. Просто мені вони не потрібні.
— А нам, виходить, були потрібні двадцять дві? — тихо запитала Соломія.
Свекруха притиснула до себе букет і мовчала.
— Орися Степанівно, я не хочу сваритися. Просто скажіть правду. Чому ви стільки років дарували мені саме їх?
— Не тут.
— Тоді ходімо в будинок.
Вони зайшли на кухню. Богдан зачинив двері, щоб гості з тераси не чули розмови. Орися Степанівна поставила квіти на стіл, довго наливала воду у вазу, а потім раптом сказала:
— Добре. Хочете правду — буде правда. Колись моя бабуся говорила, що деякі речі не варто часто дарувати молодій парі. Мовляв, у домі почнуться суперечки, люди віддаляться одне від одного. Я в це повірила.
Соломія повільно сіла на стілець.
— І ви п’ять років носили нам ці речі, бо хотіли, щоб ми розійшлися?
Орися Степанівна нічого не відповіла.
— Мамо! — голос Богдана став гучнішим. — Соломія поставила тобі просте запитання.
— Так. Хотіла.
У кухні стало тихо.
— Чому? — запитав Богдан. — Що вона тобі зробила?
— Нічого конкретного.
— Тоді поясни.
— Я не бачила її поруч із тобою. От і все. Ти завжди був домашнім, спокійним. А вона самостійна, усе вирішує швидко, має свою думку. Після весілля ти почав менше приїжджати, перестав радитися зі мною щодо кожної покупки. Я думала, що вона поступово віддаляє тебе від сім’ї.
Соломія підвелася.
— Ви п’ять років усміхалися мені, пили зі мною чай, приходили до нас на свята, а потім ішли купувати чергову скатертину з надією, що ми посваримося?
— Я нікому не робила нічого поганого. Це просто старе повір’я.
— Саме тому ви так злякалися, коли отримали їх назад?
Орися Степанівна опустила очі.
Богдан узяв пакунок і поставив його на кухонний стіл.
— Мамо, ми їдемо.
— У мене повний двір гостей! Люди запитають, де ви.
— Скажи, що ми поїхали додому.
— Богдане, невже через якісь дурні прикмети ти зіпсуєш мені свято?
— Не прикмети мене зачепили. Мене зачепило те, чого ти бажала моїй сім’ї.
Вони вийшли з дому. Пакунок залишився на столі.
Дорогою до Тернополя Соломія майже не говорила. Богдан кілька разів поглядав на неї, але не намагався виправдовувати матір. Уже біля будинку він заглушив двигун і ще кілька секунд сидів, тримаючи руки на кермі.
— Солю, я навіть не знаю, що сказати.
— Не треба нічого казати за неї.
— Мені соромно.
— Тобі нема за що. Це був її вибір.
— Я п’ять років думав, що ви нормально ладнаєте.
— Я теж. Саме це й болить найбільше. Якби вона одразу сказала: «Соломіє, ти мені не подобаєшся», я хоча б знала, на чому стою. Ми могли сперечатися, могли тримати дистанцію, але все було б чесно.
Наступні кілька днів Орися Степанівна телефонувала синові. Богдан не відповідав. Потім прийшло повідомлення: «Я хочу пояснити». Він показав його дружині.
— Відповідати?
— Це твоя мама. Сам вирішуй. Я не хочу ставати між вами. Але робити вигляд, що нічого не сталося, я теж не буду.
Увечері Богдан таки набрав матір і ввімкнув гучний зв’язок.
— Мамо, я слухаю.
— Сину, я вже сто разів пошкодувала, що сказала вам усе саме того дня.
— Тобто проблема лише в тому, коли ти це сказала?
— Не перекручуй. Я розумію, що вчинила неправильно.
— Тоді скажи, чому тобі було так важко прийняти мій вибір.
На тому кінці кілька секунд було тихо.
— Бо після твого весілля я перестала бути першою людиною, якій ти телефонував. Раніше ти питав мене про все. Потім з’явилася Соломія. Ви самі вибирали квартиру, самі планували відпочинок, самі купили машину. Я почувалася зайвою.
Соломія здивовано подивилася на чоловіка.
— Мамо, це називається доросле життя. Я одружився. Ми створили свою сім’ю. Це не означає, що я перестав бути твоїм сином.
— Тепер я це розумію.
Соломія нахилилася до телефона.
— Орися Степанівно, можна я теж скажу?
— Кажи.
— Я ніколи не просила Богдана рідше вам телефонувати. Навпаки, я сама нагадувала йому про ваші справи, подарунки, родинні зустрічі. Коли ви ремонтували кухню, саме я сказала йому поїхати допомогти. Коли вам треба було забрати замовлення з магазину, я змінила свої плани й поїхала разом із ним. А ви весь цей час бачили в мені людину, яка забрала у вас сина.
— Я багато чого бачила не так.
— От із цього й треба було починати.
Орися Степанівна запросила їх приїхати в неділю. Соломія довго не хотіла, але Богдан попросив про одну зустріч. Коли вони зайшли до будинку, на кухонному столі лежав той самий пакунок. Поруч стояли домашній пиріг, чайник і три чашки.
— Сідайте. Сьогодні без свят, без гостей і без вистави, — сказала Орися Степанівна. — Я хочу поговорити нормально.
Соломія сіла навпроти неї.
— Добре. Я слухаю.
Свекруха посунула пакунок до себе.
— Я не буду виправдовуватися. Мені не подобалося, що Богдан став жити своїм життям, а винною я зробила тебе. Це було простіше, бо визнавати, що син просто виріс, мені не хотілося.
Богдан мовчки дивився на матір.
— А ці скатертини?
— Я справді вірила в ту дурницю. Спочатку купила одну навмисно. Потім другу. Коли у вас усе було добре, подумала, що треба ще. Тепер навіть самій соромно згадувати.
Соломія повільно провела долонею по краю чашки.
— Мені не потрібні ваші виправдання. Мені потрібна одна відповідь. Як ви бачите наші стосунки далі?
— Я хочу, щоб ми почали спочатку.
— Ні. Спочатку вже не буде. Ми не можемо стерти п’ять років. Але можемо встановити нові правила.
— Які?
— Ви не втручаєтеся у наші рішення. Не обговорюєте зі знайомими, яка я дружина. Не намагаєтеся керувати Богданом через почуття провини. Якщо вам щось не подобається в мені — говорите мені прямо й спокійно.
Орися Степанівна кивнула.
— Домовилися.
— І ще одне, — додав Богдан. — Моє спілкування з тобою не повинно залежати від того, наскільки Соломія відповідає твоїм уявленням. Я люблю тебе як маму. Її люблю як свою дружину. Не треба змушувати мене вибирати.
Свекруха довго мовчала, а тоді посунула пакунок до Соломії.
— Забереш?
Соломія подивилася на нього й похитала головою.
— Ні. Давайте зробимо з ними щось корисне.
— Наприклад?
— У вашому селі є будинок культури. Там постійно проводять ярмарки, майстер-класи, дитячі свята. Віддамо туди. Хай служать людям, а не лежать у шафах і не нагадують нам про цю історію.
Богдан усміхнувся.
— Оце мені подобається.
Орися Степанівна витягла одну скатертину з пакунка.
— А цю можна залишити?
Соломія здивувалася.
— Навіщо?
— На пам’ять про те, що дорослим людям іноді треба перестати слухати давні прикмети й почати слухати одне одного.
Богдан тихо засміявся.
— Мамо, це перша розумна думка про скатертину за останні п’ять років.
— Дуже смішно. Їж пиріг.
Через місяць Соломія з Богданом знову приїхали до Орисі Степанівни. Відносини не стали раптом бездоганними. Свекруха кілька разів починала давати непрохані поради, але тепер Соломія не мовчала.
— Соломійко, я б на твоєму місці поставила диван біля іншої стіни.
— А я на своєму залишу там, де він стоїть.
Орися Степанівна вже відкрила рот, але Богдан усміхнувся.
— Мамо, правила.
— Пам’ятаю, пам’ятаю. Просто диван там виглядав би краще.
— Можливо. Але тоді вам доведеться купити власний диван і поставити його саме так.
Усі троє засміялися.
Перед Різдвом Орися Степанівна приїхала до них із великою подарунковою торбиною. Соломія побачила її й одразу примружилася.
— Якщо там скатертина, я навіть розгортати не буду.
— Та відкрий уже.
Соломія обережно заглянула всередину й витягла дерев’яну дошку для подачі домашньої випічки. На ній було випалено: «Тут збираються свої».
— Ну як? — запитала свекруха.
Соломія провела пальцями по напису.
— Оце залишаємо.
— Я три магазини обійшла, поки вибрала.
— А скатертини навіть не дивилися?
Орися Степанівна підняла долоні.
— Навіть у той відділ не заходила. Я тепер їх обходжу іншою дорогою.
Богдан розсміявся так голосно, що мало не випустив чашку.
Пізніше вони сиділи за тим самим старим бабусиним столом, який так і не захотіли міняти на новий. На ньому лежала найперша світла скатертина з волошками. Соломія колись збиралася віддати і її, але в останню мить залишила.
Орися Степанівна помітила знайомий візерунок.
— А я думала, ви всі віддали.
— Майже всі.
— Чому цю залишила?
Соломія поправила край тканини й подивилася на свекруху.
— Бо вона була першою. Тоді я ще вірила, що ви подарували її просто від душі.
Орися Степанівна опустила погляд.
— Першу, до речі, саме від душі й подарувала. Уся дурість почалася вже потім.
— Тоді нехай вона й залишиться першою. А все, що було далі, ми вже пережили.
Свекруха простягнула руку через стіл, але Соломія не поспішила відповідати тим самим. За кілька секунд вона все ж легко торкнулася її долоні.
— Я вас не викреслюю зі свого життя, Орися Степанівно. Але довіра повертається повільно. Не вимагайте від мене, щоб завтра все стало таким, як було.
— Не буду. Мабуть, мені самій треба навчитися не поспішати.
Богдан поставив перед ними тарілку з пирогом.
— От і добре. А тепер пропоную офіційно закрити скатертинне питання.
— Підтримую, — сказала Соломія.
— І я, — кивнула Орися Степанівна. — Тільки одну річ хочу уточнити.
— Яку?
— На твій наступний день народження рушники дарувати можна?
Соломія кілька секунд дивилася на неї, а тоді вся кухня наповнилася сміхом.
— Краще приходьте з пирогом. З пирогами у нас поки жодних сімейних легенд не пов’язано.
А як би ви вчинили на місці Соломії: дали б свекрусі можливість поступово повернути довіру чи після такого назавжди тримали б дистанцію? І чи змогли б ви спокійно сидіти за одним столом із людиною, дізнавшись, що вона роками потай сподівалася на розлад у вашій сім’ї?
Фото ілюстративне.
