Любов повільно піднімалася на четвертий поверх старої київської «панельки».
Ліфт знову не працював — звичне явище для їхнього під’їзду на Оболоні.
У кожній руці вона тримала по важкому пакету, ручки яких безжально врізалися в долоні, залишаючи багряні борозни.
Кожен крок відгукувався болем у правому коліні — він нагадував про себе щоразу, коли вологість повітря перевищувала норму чи був холод.
А сьогодні надворі стояла саме така типова холодна погода.
Відімкнувши замок, вона на мить притулилася лобом до холодних дверей.
Зсередини долинав гуркіт телевізора — там знову чоловік дивився свої шоу.
— Любо! Чому м’яса на котлети не купила? Я ж тобі зранку казав: хочу нормальної м’ясної вечері! — голос Богдана пролунав раніше, ніж Любов встигла зняти пальто.
Він навіть не ворухнувся.
Розвалився на старому дивані, оббивка якого вже давно засалилася й протерлася.
Поруч на підлозі валялася розірвана пачка чипсів, крихти від яких рясно всіяли килим.
— Богдане, у мене ледве вистачило на гречку та молоко, — тихо відповіла Любов, витираючи чоло тильним боком долоні. — Завтра термін оплати комунальних послуг. Ти бачив нові тарифи на опалення? Якщо ми не заплатимо зараз, нарахують пеню.
— То сходи ще раз! — він нарешті повернув голову, і в його очах промайнуло роздратування. — Або ти вважаєш, що я маю сидіти на кашах, як якийсь злидар? Я чоловік, мені потрібен білок!
Любов поставила пакети на лінолеум, намагаючись не грюкнути.
Тридцять п’ять років спільного життя навчили її, що будь-який різкий звук може спровокувати спалах гніву.
Богдан не працював уже п’ять років.
Відтоді, як його скоротили з автобази, він перебував у «активному пошуку себе».
Насправді ж цей пошук обмежувався маршрутом від дивана до найближчого кіоску з пляшкою, де він проводив час із такими ж «невизнаними геніями».
— Мені завтра до лікаря, Бодю, — вона почала розбирати продукти. — Коліно турбує. Може, ти хоч суп собі сам розігрієш, поки я буду в поліклініці?
— Ой, почалося! Вічні скарги! — він махнув рукою. — Ти думаєш, мені легко? Я все життя здоров’я на цій базі залишив, щоб ти зараз мала цей дах над головою. Тепер твоя черга дбати про мій комфорт. Хіба я багато прошу? Просто нормальної їжі!
На кухні пахло димом. Любов увімкнула воду на повну потужність.
Шум струменя допомагав не чути бубоніння, що продовжувалося у вітальні.
Богдан знову водив свого приятеля Сергія, поки вона була на роботі.
Любов працювала вчителькою математики в школі, але її основний дохід приносило репетиторство.
Після уроків вона бігла до Олени Василівни — готувати її онука до ЗНО.
Чотириста гривень за годину.
Ці гроші були її єдиною надією на нормальне обстеження та ліки.
— Чуєш, Любко! — Богдан раптом з’явився на порозі кухні. — У мене тут ідея одна виникла. Сергій каже, що є варіант підняти хороші гроші. Треба тільки стартовий капітал. Оформи кредит тисяч на сто. Ну, або на двісті, якщо дадуть. Це ж золота жила!
Вона навіть не обернулася. Золота жила.
Минулого разу така «жила» закінчилася тим, що він потайки продав її стару «Славуту».
Ту саму машину, на яку вона колись збирала три роки, відмовляючи собі навіть у новому взутті.
Він тоді теж обіцяв «важливу справу», а натомість просто просадив гроші з тим самим Сергієм за тиждень.
— Я не буду брати ніяких кредитів, — твердо сказала вона.
— Ах ти ж. Егоїстка! Тільки про своє коліно й думаєш! — він сплюнув у раковину й вийшов, гучно грюкнувши дверима.
Наступного дня до Любові зайшла сусідка Марічка.
Вони товаришували ще з часів, коли їхні діти ходили в один садочок.
Марічка була жінкою прямолінійною і ніколи не підбирала слів.
— Любцю, ти вчора в ліфті така бліда була, наче тебе з того світу витягли, — Марічка розмішувала цукор у чашці. — Знову твій Богдан соки п’є?
Любов мовчала, розглядаючи тріщину на улюбленій чашці.
— Скільки ти ще збираєшся це терпіти? — Марічка не вгамовувалася. — Він же з тебе останню енергію висмоктує. Лежить як гетьман на печі, а ти на трьох роботах крутися! Він хоч колись запитав, чи не болить тобі щось? Чи не хочеш ти просто полежати?
— Марічко, ми ж стільки років разом. Куди я піду? Що люди скажуть? — голос Любові ледь тремтів.
— Люди скажуть, що ти нарешті прийшла до тями! — сусідка грюкнула ложкою об стіл. — Ти йому не наймичка. Ти жінка з вищою освітою, поважна вчителька, яку пів району знає. А він хто? Нероба, який забув, як виглядає мило!
Після того, як Марічка пішла, Любов відчула дивний неспокій.
Слова подруги ятрили душу.
Вона дістала телефон, щоб перевірити баланс на картці. Це були її «секретні» заощадження на МРТ та подальше лікування.
Вона відкладала по трохи гривень з кожного заняття з учнями.
Назбирала вже вісім тисяч — якраз на повне обстеження.
Вона відкрила банківський додаток.
Пальці застигли над екраном. Баланс: 154 гривні.
— Богдане! Де гроші з моєї картки?! — її крик змусив його здригнутися, але лише на мить.
Він повільно перевів погляд на дружину.
— Які гроші? Ти про що взагалі?
— Вісім тисяч! На картці було вісім тисяч гривень! Я збирала їх на лікування!
— Та звідки я знаю? — він знову втупився в телевізор. — Певно, сама десь витратила, а тепер на мене валиш. У тебе вже вік такий, пам’ять підводить. Забула, мабуть, як учора в супермаркеті скуповувалася.
— Не бреши мені! — Любов підійшла до телевізора й вимкнула його кнопкою на панелі. — Я пам’ятаю кожну копійку! Картка була в моїй сумці, але ти знаєш пароль, бо я просила тебе колись хліба купити!
Богдан піднявся.
Він був значно вищим за неї, і зараз його постать здавалася величезною.
Обличчя налилося нездоровою червоністю.
— Ти що, мене у злодійстві звинувачуєш?! У власному домі?! Та як ти можеш!
— Значить, це все-таки ти, — прошепотіла вона, відчуваючи, як усередині все холоне.
— А хоч би й я! — раптом викликнув він. — Це наші спільні гроші! Ти що, забула, хто в цій квартирі господар? Хто її отримав від заводу тридцять років тому?
— Цю квартиру отримали мої батьки! — Любов відчула, як тремтять її руки, але цього разу не від страху, а від люті, що народжувалася десь глибоко в душі. — Ти не вклав сюди жодної гривні за останні п’ять років! Ти навіть лампочку замінити не можеш без скандалу!
— Та що ти про себе уявила, вчителько?! Подивися на себе! Ти ж вже в такому віці! Кому ти потрібна, крім мене? Інші жінки у твоєму віці ще якось стежать за собою, а ти тільки й знаєш, що нити про свої болячки! Радій, що я взагалі з тобою живу!
Пізно ввечері, коли він заснув, Любов сіла за кухонний стіл.
Вона не плакала. Її очі були сухими й палючими.
Вона взяла його телефон, який він необачно залишив на столі.
Пароль — дата його народження. Вона зайшла в історію браузера.
Там було все: переписки з друзями, зустрічі біля кафе, хто коли йде за пляшкою.
Ранок зустрів її незвичною тиші. Богдан ще спав, голосно хропучи.
Любов стояла на кухні й смажила яєчню.
Коли він нарешті виплентався до столу, вигляд у нього був такий, ніби вчорашньої розмови не існувало.
— А де ковбаса? — буркнув він, сідаючи за стіл. — Ти що, забула купити нормальні продукти? Чого я маю порожні яйця їсти?
Вона повільно повернулася до нього.
Її погляд був таким спокійним і холодним, що Богдан мимоволі замовк.
— Збирай речі, — сказала вона тихо, але кожне слово було як постріл. — Ти йдеш звідси. Сьогодні. Зараз.
Він розреготався, ледь не захлинувшись чаєм. — Ти що, з глузду з’їхала? Це мій дім! Ти нікуди мене не виженеш!
— Ні, Богдане. Це дім моїх батьків, і він оформлений на мене за договором дарування. Юридично ти тут ніхто. Ти тут просто прописаний, але я вже консультувалася з адвокатом.
— Та ти.
Любов спокійно дістала свій смартфон.
— Я вчора встановила програму для запису. Я записала все. Твої образи і твої розмови. Хочеш, я прямо зараз зателефоную поліцію?
Обличчя Богдана зблідло. Його самовпевненість почала танути, як лід під сонцем.
— Ти серйозно? Після тридцяти п’яти років?
— Саме тому, що минуло тридцять п’ять років, — відповіла Любов. — Ти вкрав мої останні гроші. Ти ображав. Ти вважав, що я — це частина меблів, яку можна просто не помічати. Ось твої сумки.
Вона вказала на два великі пластикові мішки біля дверей.
— Я зібрала найнеобхідніше: твій паспорт, зміну білизни, засоби гігієни. Решту забереш пізніше, коли знайдеш житло.
— Любо, ти що твориш?! Ми ж рідні люди! Як ти будеш сама?!
У двері зателефонували. Це був Андрій, їхній син.
— Мамо, я тут, — сказав він, заходячи в коридор.
Він виглядав суворим і зосередженим.
Богдан кинувся до сина.
— Андрію, скажи їй! Мати з глузду з’їхала! Вона батька на вулицю виганяє!
Андрій подивився на батька з глибоким сумом.
— Тату, я чув усе, що мама мені розповіла вчора. І я бачив стан її рахунку.
Тобі краще піти зараз. Не змушуй мене просити тебе про це.
Ти занадто довго користувався її добротою.
— Ти на її боці?! Проти власного батька?!
— Я на боці справедливості. Мама має право на спокійну старість. Забирай пакети, тату. Я допоможу тобі донести їх до виходу.
Богдан ще довго метався по коридору, щось бурмотів, казав, що вона ще пошкодує і приповзе на колінах.
Але пакети все-таки взяв.
Біля самого порогу він обернувся, намагаючись востаннє вжалити:
— Ти будеш тут на самоті! Кому ти потрібна?!
Любов ледь помітно посміхнулася.
Вперше за багато місяців ця посмішка була щирою.
— Я потрібна собі. І цього на сьогодні цілком достатньо.
Двері захлопнулися. Настала тишина.
Дивовижна, неймовірна, кришталева тиша.
Не ревів телевізор. Не пахло димомм. Не було вічного очікування чергової претензії.
Андрій обійняв матір.
— Тримаєшся, мамусю?
— Так, синку. Мені так легко зараз. Наче мішок із камінням з плечей зняла.
Він поїхав через годину, пообіцявши заїхати завтра з продуктами й відвезти її в приватну клініку — він уже все оплатив.
Любов залишилася одна.
Вона повільно пройшлася квартирою, дивлячись на неї новими очима.
Ось тут, біля вікна, вона поставить великий горщик із фікусом, про який завжди мріяла, але Богдан казав, що він «забирає кисень».
А ось тут вона переклеїть шпалери — вибере світлі, можливо, з ніжним квітковим візерунком.
Вона сіла біля вікна з чашкою запашного чаю.
Над Києвом запалювалися ліхтарі, висвітлюючи мокрі вулиці.
Десь там, у темряві, бродив Богдан зі своїми сумками, але це більше не був її біль.
— Нарешті, — прошепотіла вона, роблячи ковток. — Нарешті я вдома.
Минуло кілька тижнів. Життя Любові змінилося до невпізнання, хоча зовні все здавалося таким самим.
Вона все так само ходила на уроки, все так само готувала учнів до іспитів. Але зникла та вічна напруга в плечах.
Одного разу, повертаючись з роботи, вона зайшла в невеликий квітковий магазин і купила розкішну орхідею.
Вона поставила її на кухонному столі, де раніше стояла попільничка.
Білі квіти здавалися символом її нового життя — чистого і спокійного.
Коліно після курсу реабілітації вона стала себе почувати краще.
Тепер вона могла гуляти парком вздовж набережної, не рахуючи кожен крок.
Вона більше не заварювала один пакет чаю тричі.
Вона купувала собі смачну каву, читала книги вечорами і насолоджувалася можливістю просто мовчати.
Самотність, якою її лякав Богдан, виявилася не страшною пусткою, а затишним притулком.
Любов зрозуміла головну істину: ніколи не пізно зачинити двері перед тим, хто тебе не цінує. Навіть якщо для цього знадобилося тридцять п’ять років.
Чоловік останні дні почав дзвонити часто. Казав, що в його віці важко почати все з початку, казав, що все зрозумів і хоче повернутися в сім’ю. Обіцяв, що цінуватиме, адже такої, як вона більше не знайти.
Просив зберегти сім’ю.
Але чи варто її берегти? Чи варто назад впускати чоловіка?
Фото ілюстративне.
