— Богданчику, оце ж така радість! Одружуєшся! — Марина аж засяяла. Її руки, що щойно місили тісто, вмить витерлися об фартух, а очі наповнилися таким теплом, ніби вона чекала цієї новини все життя.

Вона була певна: син нарешті сказав те, що мала давно на серці. У неї ж із сусідкою Світланою вже все було обговорено — навіть колір сукні свахи! Їхні діти, Богдан і Оксана, давно бачилися, сміялися, ходили разом на дискотеки. Гарна пара, чого там. І обидві мами вже бачили, як із того буде весілля, а потім вони стануть свахами і будуть разом няньчитися з внуками.

— То коли вже приведеш її до нас і будеш офіційно знайомити з батьками? — запитала, блищачи очима.

— Так ти ж їх не знаєш, — відповів Богдан, зніяковівши.

— Не знаю? — Марина засміялася. — Та звісно знаю, Світлану знаю, і Оксаночку вашу. Яка ж вона гарна дівчина! — І вже встигла в думках уявити весільний рушник, гостей, весілля на все село.

Але Богдан опустив очі.

— Мам, то не Оксана.

— Як не Оксана? — Марина спершу не зрозуміла. — А хто ж?

— Ліда, — тихо сказав син. — З міста. Я її там зустрів, коли на курси їздив.

У хаті повисла тиша. Лише цокотів годинник, немов навмисне відраховуючи секунди до вибуху.

— З міста, кажеш? — голос Марини став крижаний. — І що, ти, значить, покинеш добру дівчину, щоб за якусь міську брати? Ще не відомо з якої вона родини. Та що вона, знає, як на городі картоплю копати? Як господарство вести? Що це взагалі таке? Як не Оксана? Ми з Світланою вже про все домовилися.

— Мам, я її люблю, — просто відповів Богдан. — Вона добра, тиха, розумна.

Марина аж руками сплеснула. — Тиха! Так тихі вони всі, поки тебе з дому не витягнуть. Побачиш, Богдане, вона тебе від нас відріже.

Але син стояв на своєму, не сперечався — Оксана і справді хороша дівчина, але я люблю не її.

Весілля все ж відбулося. Та не так, як уявляла Марина. Грала музика, лунали тости, гості сміялися, а вона сиділа, мов камінь. Усі думали — сльози радості, а вона плакала з образи. Світлана, її колишня подруга, прийшла у темному вбранні, мов на похорон. Оксана ж, бідна дівчина, навіть не з’явилася.

Після весілля молодята поїхали в місто. Богдан знайшов роботу, Ліда теж влаштувалася. Жили в орендованій квартирі. Марина довго не телефонувала — серце не приймало невістку.

Коли син приїжджав, усе було сухо:

— Як ти, мамо?

— Як можу, так і живу.

Жодних обіймів, жодного тепла. Ліда намагалася спілкуватися, привозила гостинці, допомагала по дому, але Марина її відштовхувала:

— Не треба, не чіпай, я сама.

Так минуло кілька років.

Та одного дня доля все розставила на свої місця.

Марину привезли до лікарні — гіпертонічний криз, серце. Син був на роботі, дізнався пізно ввечері. Ліда одразу поїхала до неї. Ні хвилини не думала. Принесла усе потрібне, чергувала біля ліжка, не відходила. Коли Марина прокинулася, побачила перед собою знайоме, втомлене, але щире обличчя.

— Ти? — прошепотіла.

— Я, мамо, — тихо відповіла Ліда.

— Мамо?.. — повторила Марина, ніби не вірячи своїм вухам. — Ти мене мамою називаєш?

— А ким же ще? Ви ж мама Богдана. І ви мені, як мама.

І тоді Марина, здається, почала усвідомлювати, що була неправа, коли не знаючи дівчини, відразу відкинула її. А в чому, власне, була провина Ліди, в тому, що вона не Оксана?.

Наступні дні Ліда не відходила від неї: годувала, читала газету, робила чай. В палаті інші жінки навіть спочатку думали, що це дочка так бігає, а як дізналися, що то невістка, то дуже щиро дивувалися. Лікарі навіть жартували, що якби не ця невістка, ніхто б Марину так не доглядав.

Коли повернулися додому, Марина покликала Богдана.

— Сину, — сказала вона, витираючи очі, — ти мав рацію. Ліда — золото. Я все зрозуміла.

Богдан обійняв її. — Мамо, я радий, що ти це сказала.

Ліда стояла поруч, трохи ніяковіючи.

Марина підійшла до неї й поклала руку на плече.

— Пробач мені, доню, що я тебе не приймала. Я тоді думала, що краще знаю, з ким тобі буде добре. А виявилося — не знаю нічого.

Ліда посміхнулася.

— Усе добре, мамо. Головне, що ми тепер одна сім’я.

І справді, відтоді в їхньому домі щось змінилося. Марина стала часто їздити в місто, допомагала з онуком, а Світлана, колишня подруга, дивилася здалеку й тихо заздрила, що чужа невістка виявилася ближчою за власну дочку.

Одного вечора, коли всі сиділи за столом — Марина, Богдан, Ліда і маленький Максимко, — Марина сказала:

— От бачиш, сину, колись я хотіла, щоб ти був із тією, кого я вибрала. А тепер розумію — щастя не вибирають. Воно просто дане Богом.

Ліда тихо всміхнулася.

— Головне — берегти його, мамо.

А за вікном мерехтіли зорі, і Марина вперше за довгий час відчула справжній спокій.

Мати завжди хоче дитині добра. Але добро — це не завжди те, що ми собі уявляємо. Іноді треба просто довіритися життю — воно краще знає, кого послати нам поруч.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.