Олена мила посуд. Це був тихий, медитативний процес, що допомагав впорядкувати думки після робочого дня. Але сьогодні думки не впорядковувалися. Вони роїлися, як сердиті бджоли. Дев’ята година вечора, а Богдана досі немає. Жодного дзвінка, жодного повідомлення.
«Навантаження, мабуть, у них, — за звичкою виправдовувала вона. — Великий проєкт, відповідальність, не до сантиментів».
Вона витерла руки вафельним рушником і подивилась на телефон, який лежав на мармуровій стільниці. Екран був похмуро чорний.
— Мам, тато ще не прийшов? — гукнула Дарина з кімнати. Її голос, зазвичай веселий і енергійний, сьогодні звучав стомлено.
— Ні, доню. Працює пізно знову.
— Якось дивно. Раніше він хоча б писав чи дзвонив. Ти ж знаєш, як тиснула на нього.
Олена легенько знизала плечима. За тридцять років спільного життя вона звикла до його ділової заклопотаності. Богдан завжди мав відповідальну роботу — інженер, потім керівник відділу. Проєкти «горіли», керівництво вимагало повної віддачі. Вона розігріла йому тарілку сирників — його улюблених, — накрила та поставила в холодильник, ніби консервуючи своє неспокійне очікування.
Ключі в замку заскреготіли вже о двадцять другій тридцять.
Богдан увійшов. Не просто втомлений, а похмурий, напружений, якийсь чужий. Його зазвичай охайний вигляд був розпатланий, а очі порожні. Він скинув дорогу куртку на стілець, що було абсолютно не схоже на його педантичну натуру.
— Будеш вечеряти? Я сирники приготувала, — лагідно запитала Олена.
— Не треба. Я ситий.
Він пройшов у спальню і, не дивлячись на неї, дістав із шафи спортивну сумку, яку вони брали у відпустку. І почав квапливо складати сорочки. Немов тікав від пожежі.
— Богдане, що ти робиш?
Він не підвів очей. У його рухах була рішучість, що лякала Олену більше, ніж холод його голосу.
— Збираюся.
— Куди це? У відрядження знову? Ти ж казав, що до Нового року спокій.
Богдан завмер зі шкарпетками в руках. Подивився на неї вперше за вечір. Погляд був крижаний, ріжучий.
— Не у відрядження, Олено. Я… йду.
Світ Олени тріснув.
— Як це йду? Куди?
— Від тебе. Від цього всього, — він махнув рукою, обводячи затишну, спільну квартиру, яку вони виплачували двадцять років. — Втомився я. Розумієш? Тридцять років одне й те саме. Робота, дім, робота, дім. День сурка.
Олена опустилася на край ліжка. Ноги підкосилися. Вона відчула, як земля вислизає з-під ніг.
— Ти що кажеш? А в нас донька, сім’я… Спільне життя!
— Дарина доросла. Сама дасть собі раду. А я маю… інше життя.
— Яке інше? Ти заболів?
Богдан закрив сумку. Довго уникав її погляду. Мовчання було важким, як свинцева ковдра.
— Я зустрів жінку. Її звуть Галина. Ми… ми хочемо бути разом.
Олена дивилася на нього. Тридцять років життя, турботи, кохання — усе звалилося за одну секунду.
— Як давно це триває?
— Два роки.
— Два роки?! — Вона схопилася на ноги. — Ти два роки мені брехав? Два роки вдавав щасливого чоловіка?
— Не кричи. Дарина почує.
— А мені начхати! — Олена майже плакала, але гнів почав змішуватися з болем. — Як ти міг? Як ти посмів? Я тобі вірила!
Богдан узяв сумку. Його рішучість була абсолютною.
— Все. Не хочу сваритись. Завтра заберу решту речей. Поговоримо спокійно про розлучення.
— Про яке розлучення? Ти збожеволів? Ми не розлучимося!
— Олено, не ускладнюй. Ми ж дорослі люди. Розійдемося культурно, по-європейськи. Квартира залишиться мені, я її оформлював і плачу іпотеку. Тобі допоможу з житлом, не хвилюйся.
Олена дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Цей холодний, розсудливий, чужий чоловік прожив із нею пів життя.
— А донька? Ти про неї подумав?
— Дарина зрозуміє. У неї своє життя попереду.
Двері в спальню відчинилися. Дарина стояла на порозі в піжамі, очі червоні, на обличчі — недовіра і гіркота.
— Тату, ти справді йдеш?
Богдан опустив голову. Винність була мимолітним спалахом на його обличчі.
— Дариночко, це важко пояснити…
— Не треба пояснювати! — Дочка дивилася на батька з глибокою огидою. — Я все чула. Ти зрадник!
— Не кажи так.
— А як мені казати? Маму покинув, родину зруйнував. Заради кого? Заради якоїсь…
— Галина — хороша людина.
— Мені начхати на твою Галку! — Дарина підбігла і міцно обійняла матір. — Мам, не плач. Він нас не вартий.
Богдан узяв сумку та поспішив до виходу.
— Завтра ввечері зайду. Обговоримо деталі розподілу майна.
— Не смій сюди приходити! — крикнула Дарина.
— Це мій будинок теж.
— Твій дім тепер у твоєї коханки!
Грюкнули вхідні двері. Олена з донькою залишилися в оглушливій тиші. Дарина плакала, обіймала матір, її тіло тремтіло від ненависті і болю.
— Мамо, що ми тепер робитимемо?
Олена гладила доньку по волоссю. Усередині все горіло. Тридцять років життя, тридцять років вірності, турботи, кохання. А він просто пішов. Зібрав сумку та пішов.
— Не знаю, доню. Не знаю.
Але щось у глибині душі, під шаром шоку, вже починало закипати. Дуже сильно закипати.
Вранці Олена прокинулася розбита. Очі набрякли від сліз і безсонної ночі. Вона сіла на кухні з міцним чаєм і холодним усвідомленням: треба щось робити. Просто сидіти, очікуючи милостині, не можна.
Дарина пішла на навчання похмура. Обійняла матір міцно на прощання.
— Мам, тільки не здавайся. Не погоджуйся на його крихти. Гаразд?
— Постараюся, доню.
Олена одяглась і пішла до сусідки, Любові Петрівни. Та завжди давала багато порад — часто старомодних, але ґрунтовних.
— Ой, Олено, а я думаю, чого ти така сумна ходиш, — Любов Петрівна налила каву у святкові чашки. — Розповідай.
Олена виклала все. Любов Петрівна хитала головою, стискаючи вузлик на своєму фіолетовому халаті.
— Чоловіки, вони такі. У п’ятдесят років біс у голову лізе. Ти головне не галасуй особливо. Сам повернеться, поповзає в ногах, наїсться тої вільної волі.
— Не повернеться. Він серйозно налаштований.
— Ну, тоді не ускладнюй. Навіщо тобі скандали? Донька переживає. Розлучишся тихенько, аліменти отримаєш, і живи спокійно. Головне — мир.
Олена пила каву та напружено думала. Усі чекають від неї покірності. Навіть сусідка.
Вдень зателефонувала мама, Ніна Іванівна, зі свого містечка на Житомирщині.
— Олено, я чула від Даринки про Богдана. Жах який.
— Мамо, мені важко про це говорити.
— Розумію, доню. Але ти головне не бийся з ним. Чоловіків силою не втримаєш. Домовитеся по-людськи. Він же батько!
— А якщо він все забере?
— Не забере. Він же не негідник. Допоможе тобі з житлом, гроші дасть. Не хвилюйся.
Усі ці постійні поради зводилися до одного: змирись, не сперечайся, будь зручною.
Увечері прийшов Богдан. Виглядав винним, але рішучим — немов завчав свою роль.
— Олено, нам треба поговорити серйозно.
— Говори.
Вони сіли на кухні. Дарина замкнулася в кімнаті, гучно включивши музику.
— Я подумав про нашу ситуацію. Давай розлучимося без зайвих проблем. Квартира залишається мені, я кредит плачу ще три роки. Тобі знайду менше житло, допоможу фінансово. Аліменти перераховуватиму справно.
Олена мовчала, намагаючись дихати рівно.
— Скільки аліментів? — ледь чутно запитала вона.
— Ну… стандартні. Прожитковий мінімум.
— Це кілька тисяч гривень на місяць?
— Приблизно. Олю, я ж не мільйонер. Дві сім’ї утримувати важко.
Олена подивилася на чоловіка. Тридцять років вона економила на собі, купувала йому стильні сорочки, готувала, прала, прибирала, створювала тил. А тепер він ділить її життя, як несмачний пиріг.
— А меблі?
— Яку забереш, ту й бери. Мені не все потрібне.
— Як щедро, Богдане.
Богдан не зрозумів іронії.
— Я ж говорю, давай без конфліктів. Ти жінка розумна.
Після його виходу Олена сіла і заплакала. Усі вважають її зручною. Чоловік, мати, сусідка. Усі чекають, що вона погодиться на недоїдки. Її гнів почав перетворюватися на сталь.
Наступного дня Дарина привела подругу-юриста — Ірину. Дівчина була молода, але говорила розумно і впевнено, немов адвокат з американського фільму.
— Олено Петрівно, не треба погоджуватися на його умови. Ви маєте право на половину спільно нажитого майна.
— Але ж квартира в кредиті…
— Не важливо. Кредит брали у шлюбі? Значить, він спільний. І борг навпіл, і квартира навпіл. Або він компенсує вам половину ринкової вартості з вирахуванням залишку кредиту.
— А він погодиться?
— А його згода не потрібна. Є Закон України. — Ірина дістала блокнот. — Розкажіть про ваше майно. Все, що купували разом.
Олена почала перераховувати. Квартира, дача, машина, вклади, спільно нажиті заощадження.
— А ще, — вона згадала те, про що намагалася забути, — у мене є розписка. Богдан брав гроші з моїх особистих заощаджень на ремонт дачі. Обіцяв повернути після продажу земельної ділянки.
— Скільки?
— Двісті п’ятдесят тисяч гривень.
— О! Це вже цікаво. Розписка де?
— У сейфі лежить. Засвідчена нотаріусом.
Юрист пожвавішала.
— Чудово. Це особистий борг, що не має відношення до спільного майна. Ви можете отримати набагато більше, ніж він пропонує.
— Але ж це скандал буде… Він мене зненавидить.
— Олено Петрівно, а він про скандал думав, коли коханку заводив? — Ірина подивилася їй прямо в очі.
Дарина кивала.
— Мам, вона має рацію. Досить прогинатися. Ти заслуговуєш на те, що заробила.
Олена мовчала. Всередині щось змінювалося. Чому вона має погоджуватися на крихти? Чому все вирішують за неї?
— Добре. Я готова боротися, — сказала вона, і її голос вперше за два дні пролунав впевнено.
Увечері Олена дістала розписку та перечитала. Богдан своїм почерком обіцяв повернути гроші. А потім продав дачу і, як вона тепер розуміла, витратив усе на Галину.
Вона взяла телефон і набрала номер Ірини.
— Алло? Це Олена Петрівна. Давайте завтра зустрінемося. Я ладна боротися.
Вранці перед судом Олена стояла біля дзеркала і не впізнавала себе. Вона одягла найкращу, стриману сукню, зробила елегантну зачіску. Руки тремтіли, але рішучість була тверда, як крига.
Дарина міцно обіймала матір.
— Мамо, ти красуня. Покажи тату, що ти не ганчірка.
— Боюся, доню. Раптом не вийде?
— Вийде. У тебе документи все є.
Ірина зустріла їх біля будівлі суду. В руках — папки з паперами.
— Олено Петрівно, пам’ятайте — впевнено говоріть. Ви нічого поганого не робите. Просто вимагаєте свого.
Богдан уже сидів у залі. Поруч — його досвідчений адвокат у дорогому костюмі. Богдан виглядав спокійним, навіть поблажливим. Побачив Олену і кивнув, наче господар.
— Олю, сподіваюся, ми швидко все вирішимо.
Вона не відповіла. Сіла навпроти з Іриною.
Богдан тихо сказав адвокатові:
— Вона погодиться на мою пропозицію. Олена не скандалістка. Вона занадто тиха.
Суддя — жінка років сорока п’яти, сувора, ділова, — увійшла.
— Розглядаємо справу про розподіл майна подружжя Волошиних. — Вона глянула на Богдана. — Ваші вимоги?
Адвокат підвівся.
— Мій довіритель готовий запропонувати колишній дружині компенсацію за її частку у квартирі, виходячи з його розрахунків. Плюс аліменти у розмірі прожиткового мінімуму. Ми за мирне врегулювання.
— Зрозуміло. — Суддя обернулася до Олени. — А які ваші вимоги?
Олена підвелася. Усі дивилися на неї. Богдан посміхався впевнено.
— Я вимагаю… — Голос зірвався. Вона відкашлялася. — Я вимагаю поділу всього спільно нажитого майна навпіл. Це включає квартиру, автомобіль, вклади.
Посмішка Богдана зникла. Його адвокат зашепотів йому щось на вухо.
— Продовжуйте, — сказала суддя.
Ірина подала документи.
— Крім поділу, ми вимагаємо аліменти не вісім тисяч, а вісімнадцять тисяч гривень щомісяця. Богдан Сергійович має високий дохід, і ці аліменти обґрунтовані.
Богдан схопився з місця.
— Ти що твориш?! Ми ж домовились!
— Ми ні про що не домовлялися, — відповіла Олена. — Ти мені наказував.
— Але ж я кредит плачу!
— У шлюбі платиш. Отже, кредит спільний.
Суддя стукала молотком.
— Тиша у залі. Чи є ще вимоги?
Олена дістала розписку. Руки більше не тремтіли.
— Так. Ще я вимагаю стягнути з відповідача двісті п’ятдесят тисяч гривень за борговою розпискою.
— Якій розписці?! — прохрипів Богдан.
Олена простягла документ судді.
— Чоловік брав гроші з моїх особистих накопичень на ремонт дачі. Обіцяв повернути після продажу. Дачу продав два роки тому. Гроші не повернув.
Богдан зблід. Його адвокат схопив розписку, вивчав.
— Богдане Сергійовичу, ви пам’ятаєте цей документ?
— Я… це ж… ми сім’я були! Які розписки між чоловіком та дружиною!
Суддя подивилась на папір.
— Документ завірено нотаріально. Ваш підпис?
— Ну так, мій, але…
— Гроші повернули?
— Ні, але ж я на родину витрачав!
Олена підвелася.
— На яку родину? На коханку витрачав! На її подарунки та відпочинок!
У залі загули. Суддя стукнула молотком.
Адвокат Богдана попросив перерву. Богдан ламав руки, нервував.
— Не чекав такого від Олени, — бурмотів він. — Звідки в ній ця агресивність?
Адвокат знизав плечима.
— Пізно думати. Розписка справжня. Майно спільне. Справа програна.
— Але ж я не мільйонер! Де я стільки грошей візьму?
— Це ваші проблеми.
Суддя повернулася. Богдан дивився на Олену з образою і подивом.
— Я не думав, що дружина засудить мене.
— Колишня дружина, — сказала Олена. — І ти перший засудив нашу сім’ю.
Суддя пішла на нараду.
Через півгодини:
— Встати, суд іде!
Усі піднялися. Олена стиснула руки. Серце билося в горлі.
— Позов Волошиної Олени Петрівни повністю задовольнити. Спільно нажите майно поділити порівну. Стягнути аліменти у розмірі 18 тисяч гривень щомісяця. Стягнути за борговою розпискою двісті п’ятдесят тисяч гривень.
Богдан сів, як підкошений.
Дарина підстрибнула і обійняла матір.
— Мамо, ти виграла! Ти справжня левиця!
Олена вийшла із зали на ватяних ногах. Незвідане почуття — перемоги і відновленої справедливості — затопило її.
Богдан наздогнав її біля виходу.
— Олю, ти розумієш, що наробила? Я зруйнований!
— А я що, не була розорена? Тридцять років вкладала у сім’ю, а отримала зраду і стусана.
— Але ж двісті п’ятдесят тисяч! Де я їх візьму?
— Продай коханці подарунки. Або позич у неї.
Богдан похитав головою.
— Не впізнаю тебе. Ти стала якась зла.
— Не зла. Справедлива. Різниця є.
Вони розійшлися у різні боки. Дарина взяла матір під руку.
— Мам, підемо в кафе, відзначимо. Ти сьогодні просто неймовірна була.
— Я сама не розумію, звідки це взялося.
— А це завжди в тобі було. Просто спало.
За тиждень додому зателефонувала мама.
— Оленко, я чула про суд. Навіщо ти так жорстко?
— Мамо, я просто взяла своє. Нічого чужого не вимагала.
— Але ж чоловіки такого не прощають…
— А мені й не потрібне його прощення. Я живу для себе тепер.
Квартиру продали, розділили навпіл. Олена купила трохи меншу, але світлу і затишну на новому районі. Дарина допомогла з переїздом.
— Мам, тут так ясно! І нікого зайвого.
— Так, доню. Нікого зайвого.
Двісті п’ятдесят тисяч Богдан виплачував частинами. Кожен переказ був невеликою перемогою — не над ним, а над власним страхом і невпевненістю.
Якось вона зустріла його на вулиці. Богдан виглядав стомленим, постарілим.
— Привіт, Олю.
— Привіт.
— Як справи? Влаштувалася?
— Так, все добре. А в тебе?
— Важко. Галина… вона виявилася не тією, за кого себе видавала.
Олена відчула жалість, але не до нього — до колишньої себе. Тієї, яка повірила б і пробачила.
— Шкода. Удачі тобі, Богдане.
Вона пішла далі і не озирнулася.
Вдома Дарина запитала:
— Зустріла тата? Як він?
— Як є. Це вже не наша історія, Дариночко.
— А яка наша?
Олена обійняла дочку та посміхнулася.
— Наша лише починається. І в ній ми самі вирішуємо, що робити та як жити.
Вперше за багато років Олена лягла спати спокійно. Завтра буде новий день. Її день. Її вибір. Її життя.
І ніхто більше не вирішить за неї, як їй прожити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
